Рішення № 41513292, 19.11.2014, Центральний районний суд м. Миколаєва

490/2833/14-ц 19.11.2014

н\п 2/490/1876/2014

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

19 листопада 2014 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі головуючого судді Батченка О.В. при секретарі Дудник Г.С., з участю позивача ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль», про визнання договорів поруки недійсними, -

В С Т А Н О В И В :

В березні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ "Райффайзенбанк Аваль" (далі - Банк), просили визнати недійсними та скасувати договори поруки № 010/01-04/08-284/1, № 010/01-04/08-284/2 та № 010/01-04/08-284/3 укладені 14 квітня 2008 року між Банком та позивачем, а також третіми особами: ОСОБА_3 і ТОВ "Терра-юг", на забезпечення виконання умов генерального кредитного договору від 14 квітня 2008 року, укладеним в той же день між Банком та ТОВ "Агро-Інгресс". Одночасно позивач просила стягнути з відповідача 19059963 грн. 94 коп. відшкодування майнової та 20965960 грн. 33 коп. немайнової (моральної) шкоди, застосувати односторонню реституції та скасувати виконавчі провадження ВП № 30700078, ВП № 410390037 та ВП № 29676105(30857723). В обгрунтування позову позивач послалась на ті обставини, що під час підписання кредитного договору відповідачем були порушені законні права поручителів так як договір за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України, інтересам та волі поручителів. Так, відповідно вимог ч. 1 ст. 524 ЦК України валюта кредитування має бути виражена виключно в гривні, або в її еквіваленті до іноземної валюти, що має наслідком порушення установленого в державі режиму валютного регулювання та розрахунків між сторонами, установленого Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет). Всупереч ЗУ «Про захист прав споживачів» Банк не повідомив поручителів про валютні ризики, та їх права як споживачів послуг у будь-якому разі вважаються порушеними, оскільки під час укладення договору був порушений принцип рівності сторін кредитного договору. Крім цього під час підписання спірних договорів, поручителі були введені Банком в оману, оскільки були укладені з метою заволодіння майном позивача та третіх осіб. Решта доводів позивача стосується порушення її прав під час вчинення виконавчих дій державними виконавцями зі стягнення коштів та реалізації майна ТОВ "Терра-юг" з прилюдних торгів.

В судовому засіданні позивач та її представник підтримали позов в частині визнання недійсними договорів поруки, підтвердили викладені на підтвердження цих вимог в позовній заяві обставини. В решті позовні вимоги не підтримали.

Відповідач, а також треті особи - ОСОБА_3 і ТОВ "Терра-юг" - в судове засідання не з'явились (своїх представників не направили), про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Відомостей про поважність причин неявки цих учасників процесу матеріали справи не містять.

Суд ухвалив про заочний розгляд справи в порядку ст. 224, 225 ЦПК України на підставі наявних в ній даних та доказів.

Вислухавши позивача та її представника, дослідивши докази, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Як слідує фотокопій генерального кредитного договору № 010/01-04/08-284 ВАТ "Райффайзенбанк Аваль", правонаступником якого є Банк, ТОВ "Агро-Інгресс" надане право на отримання 387470,00 доларів США з цільовим призначенням: рефінансування заборгованості в МФ ВАТ "Кредитпромбанк" на умовах повернення щомісячними частковими платежами строковості (до 13 квітня 2018 року) та платності. В рамках даного генерального кредитного договору 14 квітня 2008 року між тими ж сторонами укладені два кредитні договори № 010/01-04/08-286, згідно умов якого ТОВ "Агро Інгресс" отримало кредит у розмірі 190000 доларів США в межах строків, установлених генеральним кредитним договором зі сплатою 14,5 % річних та № 010/01-04/08-286, згідно умов якого ТОВ "Агро Інгресс" отримало кредит у розмірі 197470 доларів США в межах строків, установлених генеральним кредитним договором зі сплатою 14,5 % річних.

Договорами поруки № 010/01-04/08-284/1, № 010/01-04/08-284/2 та № 010/01-04/08-284/3 укладених 14 квітня 2008 року між ВАТ "Райффайзенбанк Аваль" з одного боку та поручителями: ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ТОВ "Терра-юг", останні поручились за належне виконання ТОВ "Агро-Інгресс" умов генерального кредитного договору.

На виконання умов генерального кредитного договору та укладених в його рамках кредитних договорів Банк надав позичальнику грошові кошти. В свою чергу, ТОВ "Агро-Інгресс" належним чином договірних зобов'язань не виконало.

Вирішуючи спір по суті в межах підтриманих позивачем та її представником вимог, суд виходить з наступного.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмеження приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому, згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це грошові кошти у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п. 2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що Банк на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями (з додатком) мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

В пунктах 10 та 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано:

«Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про національний банк України» в межах своїх повноважень прийняте Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору».

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаної операції, єдиною правовою підставою для здійснення Банком кредитування в іноземній валюті згідно вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, отриманими у встановленому порядку.

Отже, посилання позивача на такі підстави визнання Договору недійсним як недотримання сторонами під час укладення договорів поруки положень ст. 5 Декрету, що має наслідком недійсність правочину, також не ґрунтуються на положеннях закону та є хибними.

Що стосується неповідомлення Банком позивача щодо валютних ризиків, суд виходить з того, що зростання курсу долара США - валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для визнання Договору недійсним, оскільки у позичальника та поручителів існувала можливість передбачити в момент укладання Договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсу валют з моменту введення в обіг національної валюти - гривні та її девальвації.

В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

В силу ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, має бути спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків за умови наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності та вільного волевиявлення його учасників. Правочин, що вчинюється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, при цьому згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В свою чергу, позивачем не представлено у встановленому цивільним процесуальним законом порядку належних та допустимих доказів таких порушень під час вчинення сторонами спірного правочину як: порушення принципу рівності сторін, вчинення правочинів під спливом обману.

Так, виходячи з правової природи поручительства, за договорами поруки поручителі приймають на себе виключно зобов'язання перед кредитором за основним зобов'язанням та несуть відповідальність за їх невиконання.

В силу абзацу 2 ч. 1 ст. 230 ЦК України обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Проте, як зазначено вище, позивач не навів суду доказів на підтвердження наявності умислу правопопередника відповідача спрямованого на введення поручителів в оману щодо істотних умов договорів поруки.

З викладеного суд робить висновок про те, що спірні договори поруки укладені їх сторонами відповідно законодавства в належній формі, за наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності сторін та вільного їх волевиявлення, яке було спрямоване на реальне настання передбачених угодами наслідків.

Таким чином, позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. 10, 60, 212-215 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

В позові відмовити.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано до апеляційного суду Миколаївської області через Центральний районний суд м. Миколаєва протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя О.В. Батченко