Ухвала суду № 41476873, 18.11.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/6908/14 Головуючий у 1-й інстанції: Соколова О.А. Суддя-доповідач: Борисюк Л.П.

У Х В А Л А

Іменем України

18 листопада 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді суддів при секретаріБорисюк Л.П., Петрика І.Й., Собківа Я.М. Чайка О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Голосіївського районного суду м. Києва про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

В травні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Голосіївського районного суду м. Києва в якому просив визнати бездіяльність Голосіївського районного суду м. Києва щодо ненадання копій Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва ОСОБА_5 протиправною; зобов'язати Голосіївський районний суд м. Києва надати ОСОБА_5 копію цих правил; визнати Правила пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва та Правила поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва протиправними, незаконними, нечинними та скасувати.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просить скасувати постанову суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Від представника відповідача на адресу суду надійшли письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, зокрема, міститься клопотання про розгляд справи без його участі.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 30 квітня 2014 року звернувся з інформаційним запитом до Голосіївського районного суду м. Києва про надання копії наказу Голови суду про затвердження Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва (далі - Правила).

Листом від 12 травня 2014 року № к-20/2014 Голосіївський районний суд м. Києва відмовив позивачу у надані копії наказу Голови суду про затвердження Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва та правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва, мотивуючи тим, що наказ та розпорядження голови суду, яким затверджено ці правила становлять службову інформацію та є обмеженими у доступі.

З матеріалів справи вбачається, що позивач фактично оскаржує відповідь Голосіївського районного суду м. Києва, якою відмовлено йому у надані копії наказу голови суду про затвердження Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва.

Водночас, аналізуючи зміст відповіді відповідача, позивач просив надати йому саме накази Голови суду про затвердження цих правил, а не самі Правила, як то зазначено позивачем в позовній заяві. Позивачем ні до позову, ні в судовому засіданні запит, з яким звертався до відповідача, не надано.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів виходить з наступного.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес регулюється Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Згідно статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI (із змінами та доповненнями, далі - Закон № 2939-VI), публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2939-VI, метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

Статтею 3 Закону № 2939-VI встановлені гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації.

Так, право на доступ до публічної інформації гарантується:

1) обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом;

2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;

3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації;

4) доступом до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації;

6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом (пункт 2 частини першої статті 4 Закону № 2939-VI).

Відповідно до статті 5 Закону № 2939-VI, доступ до інформації забезпечується шляхом:

1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації:

- в офіційних друкованих виданнях;

- на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет;

- на інформаційних стендах;

- будь-яким іншим способом;

2) надання інформації за запитами на інформацію.

Згідно статті 19 Закону № 2939-VI, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга статті 19 Закону № 2939-VI).

Відповідно до частини четвертої, п'ятої статті 19 Закону № 2939-VI, письмовий запит подається в довільній формі.

Запит на інформацію має містити:

1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Відповідно до статті 20 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Як встановлено під час розгляду справи, ОСОБА_5 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з інформаційним запитом 30 квітня 2014 року. Голосіївським районним судом міста Києва надана позивачу відповідь на його інформаційний запит.

При цьому, позивачем суду не пред'явлено доказів звернення із запитом на інформацію, як це передбачено статтею 19 Закону № 2939-VI.

Згідно частини першої статті 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у разі не дотримання вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.

Враховуючи, що позивач звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва із запитом без дотримання вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону, колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача відносно того, що йому неправомірно відмовлено в наданні інформації з посиланням на те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел.

Так, судом першої інстанції встановлено, що Правила розміщені на офіційному веб-сайті Голосіївського районного суду м. Києва офіційного веб-порталу Судової влади України та на інформаційних стендах суду, а тому це є загальновідома інформація, з якою позивач міг вільно ознайомитися

За таких обставин, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності Голосіївського районного суду міста Києва щодо ненадання копій Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва та про зобов'язання Голосіївського районного суду м. Києва надати копію Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відносно позовних вимог в частині визнання протиправними, незаконними, нечинними та скасування Правил пропуску осіб до приміщень Голосіївського районного суду м. Києва та Правил поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва, колегія суддів виходить з наступного.

Так, підставою для визнання Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва та Правил поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва протиправними, незаконними, нечинними та скасування, позивач визначає той факт, що вказані Правила є нормативно-правовим актом, проте в порушення вимог чинного законодавства не проведено їх державну реєстрацію та вони не опубліковані в засобах масової інформації.

Разом з тим, акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Акти ненормативного характеру (індивідуальні акти) породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Конституційним Судом України у рішенні по справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23.06.1997 № 2-зп, справа № 3/35-313), було сформовано правову позицію, відповідно до якої визначено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Відповідно до пункту 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 № 493/92 встановлено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Пунктом 5 Указу Президента України зобов'язано Міністерство юстиції України, інші органи виконавчої влади, органи господарського управління та контролю забезпечувати опублікування нормативно-правових актів, занесених до державного реєстру, а також широке інформування громадян через засоби масової інформації про нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян.

У відповідності до пунктів 2, 3, 4, 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового користування», «Особливої важливості», «Цілком таємно», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

На державну реєстрацію не подаються акти:

а) персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);

б) дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми;

в) оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);

г) якими доводяться до відома підприємств, установ і організацій рішення вищестоящих органів;

д) спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають нових правових норм;

е) рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

Разом з тим, як встановлено під час розгляду справи Правила пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду міста Києва затверджені наказом голови Голосіївського районного суду міста Києва від 18 липня 2013 року № 54.

При цьому, з аналізу Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду міста Києва затверджених наказом голови Голосіївського районного суду міста Києва від 18 липня 2013 року № 54 та Правил пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів, затверджених спільним наказом Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України від 12 вересня 2005 року № 102/765, вбачається, що оскаржувані Правила пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду міста Києва та на його територію транспортних засобів не мають нових правових норм та конкретизують порядок пропуску осіб до приміщення суду.

Разом з тим, у відповідності вимог статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (із змінами та доповненнями, (далі - Закон № 2453-VI), правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

При цьому, з аналізу Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вбачається, що суди загальної юрисдикції не є органом нормотворення.

На підставі наведеної правової позиції, колегія суддів дійшла висновку, що Правила пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду міста Києва та Правила поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду міста Києва, не є нормативно-правовими актами, а отже не підлягають державній реєстрації та опублікуванню в засобах масової інформації.

При цьому, позивачем під час розгляду справи не наведено жодних обставин та доказів на підтвердження порушення його прав та охоронюваних законом інтересів дією Правил пропуску осіб до приміщення Голосіївського районного суду міста Києва та Правил поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду міста Києва.

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Таким чином, на підставі встановлених фактичних обставин справи, суті позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про те, що в даній адміністративній справі позивачем не доведено існування факту порушення його законних прав та інтересів, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

При цьому, колегія суддів зазначає, що підставами для визнання акта нечинним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта нечинним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Проте, за результатами розгляду даної адміністративної справи колегією суддів факту такого порушення не встановлено, тому в адміністративного суду немає правових підстав для задоволення позову в частині визнання протиправними, незаконними, нечинними та скасування Правил пропуску осіб до приміщень Голосіївського районного суду м. Києва та Правил поведінки в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог, тому позов визнається таким, що задоволенню не підлягає.

Згідно зі ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 198 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2014 року - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 серпня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя суддя суддя Л.П. Борисюк І.Й. Петрик Я.М. Собків

Повний текст ухвали складено та підписано - 21.11.2014

Головуючий суддя Борисюк Л.П.

Судді: Петрик І.Й.

Собків Я.М.