Постанова № 41453128, 06.11.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

06 листопада 2014 року № 826/13123/14

О 12 годині 09 хвилин в приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою у м. Києві по вул. Великій Васильківській, 81-а,

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого Бояринцевої М.А., суддів: Добрянської Я.І., Кротюка О.В.,

при секретарі судового засідання Голубничій О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Громадянина Судану ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Судану ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 20 травня 2014 року № 200-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та про зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Конвенцію про статус біженців 1951 року, Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Конституцію України, Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, та зазначає, що при прийнятті оскарженого рішення Державною міграційною службою України порушено процедуру його прийняття, а саме: Державною міграційною службою України, приймаючи рішення про відмову в визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не проаналізовано інформацію по країні походження позивача, внаслідок чого було зроблено неправильні висновки по суті справи та прийнято необґрунтоване рішення. Також представник позивача вказує про порушення порядку повідомлення ОСОБА_1 про прийняте рішення.

Відповідач проти позову заперечила з огляду на положення Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Конституції України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та вказала, що Державною міграційною службою України правомірно прийнято рішення від 20 травня 2014 року № 200-14 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки заявник особисто не зазнавав переслідувань, погроз та до нього не застосовувалося фізичне насилля за жодною з конвенційних ознак.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Рішенням № 200-14 від 20 травня 2014 року Державна міграційна служба України відмовила громадянину Судану ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві повідомленням від 26 червня 2014 року № 50 повідомило ОСОБА_1, що йому відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Громадянин Судану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 24 вересня 2013 року. При заповненні заяви та проходженні співбесіди ОСОБА_1 вказав, що він поїхав з Судану через страх того, що збройні угрупування наближені до уряду погрожують вбити його в зв'язку з його належністю до африканського, а не арабського племені Загауа та зазначив, що у 2003 році суданська армія разом із збройним угрупуванням напали та спалили його село Карної і він був змушений поселитися в селі Сараф Умра разом з родиною. У 2003 році він вступив до університету Заленджі, де він навчався три роки. Заявник зазначив, що на третій рік навчання він був заарештований службою національної безпеки через його расу, оскільки він належить до племені Загауа та вказав, що під час арешту його підвергали тортурам протягом тижня та відчислили з університету через расову належність. Після цього він працював вчителем начальної школи в таборі для переміщення осіб "Аль-Хамідія" в м. Заледжі протягом трьох років. Потім він покинув працю вчителя і переїхав працювати в шахту для добування золота в районі Джабель Анар. Після того, як почався збройний конфлікт і атаки збройних угрупувань, наближені до уряду напали на шахту, він втік з шахти до села Ум Джауа, але село було спалене і всі цінності були викрадені. Тоді вони втекли до Сараф Омра, після цього збройні угрупування погрожували вбити його і він вирішив тікати з країни.

Як вбачається з особистої справи ОСОБА_1 НОМЕР_1, ОСОБА_1 народився в Судані, провінція Дарфур, м. Сараф Умра, за національністю - загава, за віросповіданням - мусульманин-саніт. ОСОБА_1 залишив Судан легально літаком Судан-ОАЕ-Росія. З території Росії заявник нелегально перетнув Державний кордон України. Точної дати перетину кордону України заявник не вказав та зазначив, що приблизно місяць знаходився в прикордонній зоні між Росією та Україною. Документи, які підтверджують особу відсутні. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально. До органів міграційної служби України звернувся вперше.

При наданні оцінки рішенню Державної міграційної служби України № 200-14 від 20 травня 2014 року, суд виходить з наступного.

Відповідно до Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3671) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1067 року).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

При цьому, відповідно до Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців УВКБ ООН для встановлення критерію "цілком обґрунтоване побоювання", перш за все, надається оцінка клопотанню заявника, а не оцінка ситуації в країні походження.

Як встановлено під час розгляду справи, ОСОБА_1 підставою для надання йому статусу біженця визначено факт того, що в країні походження йому погрожують вбивством в зв'язку з його належністю до африканського, а не арабського племені Загауа.

Так, при проходженні співбесіди (протокол від 9 жовтня 2013 року) ОСОБА_1 зазначив, що він жив разом із родиною в селі Карної, проте у 2003 році суданська армія разом із своїми союзниками (озброєне угрупування) напали на їх село і спалили, в зв'язку з чим він з матір'ю та двома сестрами втекли до міста Тіна, у сусідню країну - Чад. Потім вони вирішили переїхати до батька, який був вчителем в селі Сараф Умра. ОСОБА_1 зазначив, що він поступив до університету в м. Заленджі, де навчався три роки. На четвертому курсі університету (2006 рік) його відрахували з університету, оскільки він передав заяву мешканців гуртожитку до адміністрації із проханням вирішити питання щодо води та світла, а також тому, що він з племені Загава. Після цього, він вирішив переїхати у табір для переміщення осіб "Аль-Хамідія" в м. Заледж і працював там вчителем три роки. Восени переїхав до матері та сестер щоб допомогти їм з врожаєм. Через три роки йому стало відомо, що є шахти для добування золота в районі Джабер Анар, де він працював, добував золото. Заявник зазначив, що у цьому районі мешкають арабські племена і вони між собою воювали за золотодобувні території та він, як представник неарабської верстви населення був змушений тікати звідти. Після того, як він втік, він поїхав у село Ум Джауа. Це село находилося не далеко від району Джабер Анар. Війна між цими племенами була дуже масштабна і через це увесь врожай був знищений. Потім він забрав матір та двох сестер і вони повернулися в село Сараф Умра.

Представниками позивача та відповідача надані матеріали по країні походження позивача, проте з них не вбачається інформації щодо підстав виникнення та подальшого розвитку конфлікту по країні Судан, а тому суд використовує інші інтернет-ресурси для встановлення об'єктивної сторони обгрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні свого походження.

Згідно матеріалу з Вікіпедії (http://uk.wikipedia.org) дарфурський конфлікт - це міжетнічний конфлікт у Судані, що вилився в збройне протистояння між центральним урядом, неформальними проурядовими арабськими озброєними загонами "Джанджувід" і повстанськими угрупованнями місцевого негроїдного населення.

Регіон Дарфур населений представниками різноманітних народностей, котрі в принципі можна об'єднати в дві групи - темношкірі африканці і арабські племена, що населяють регіон приблизно з XIII століття. І ті, і інші сповідують іслам, однак відносини між двома етнічними групами протягом багатьох століть відзначалася напруженістю, що призводило до регулярних збройних зіткнень. Аж до ХХ століття регіон являв собою центр работоргівлі, при чому темношкірні та арабські работорговці вели суперечку одне з одним при здійсненні набігів на сусідній Бахр-ель Газаль для захоплення рабів і подальшого їх перепродажу в прибережні райони Африки. Етнічні групи конфліктували між собою і з приводу обмежених земельних і водних ресурсів. У кінці XX ст. пустеля почала поглинати придатні до життєдіяльності землі, заселені арабами-кочівниками, і ті стали мігрувати на південь, що і призвело до загострення міжетнічних конфліктів.

У 2003 році проти уряду Судану виступили два збройні угруповання: "Фронт звільнення Дарфура", пізніше перейменований в Суданський рух звільнення (SLM/СРЗ). СРЗ складався в основному з народностей фур, загава і масолітів і його бойові формування діяли в основному в районі кордону з Чадом. Рух за спаведливість і рівність в свою чергу складався в основному з числа колишніх прихильників ісламістського лідера Хасана аль-Турабі.

25 лютого загони СРЗ захопили центр Голо поблизу з кордоном з Чадом, а 4 березня його загони намагалися захопити Ель-Фашер, але були відкинуті урядовими військами. 6 вересня уряд СЗД при посередництві Чаду підписали угоду про припинення вогню, домовившись розпочати повномасштабні переговори з урегулювання конфлікту. Однак дуже скоро керівництво СЗД звинуватило уряд у зірванні угоди. Розширення і інтенсивність конфлікту змусили владу передислокувати в Дарфурі великі військові підкріплення, більш широко і активно почала підключатись військова авіація. Уряд Судану задіяв організоване з місцевих арабомовних кочівників ополчення "Джанджавід" ("дияволи на конях"), які регулярно здійснювали напади на темношкірих фермерів, спалюючи при цьому цілі села і скоюючи інші види насильства. Бойовики Джанджавіл виганяли чорні племена для звільнення сільськогосподарських земель, але після відкриття родовищ нафти в південному Дарфурі в 2005 році головною їх метою стало створення "санітарних зон" навколо нафтових родовищ.

З урахуванням наведеного суд приймає до уваги наявність складної соціально-політичної ситуації в провінції Дарфур.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1, відповідачем проведено збір та аналіз інформації про країну походження та вказано про наступне.

Згідно інформації по країні походження (http://polpred.com), президент Судану Омар Хасан Ахмед аль-Башир і його колега з Чаду Ідріс Дебі Ітно заявили про намір продовжити роботу в напрямку закінчення збройних конфліктів у Дарфурі на заході Судану. Глави двох держав зустрілися з місцевими керівниками Дарфура. Омар Хасан Ахмед аль-Башир сказав, що "2014 рік є періодом завершення заколоту, відновлення миру і розвитку і досягнення примирення між племенами в Дарфурі". Президент Судану висловив вдячність за підтримку, надану Чадом в рамках багатораундних переговорів між урядом і повстанськими формуваннями.

За даними губернатора, кількість щорічно скоєних злочинів в північному Дарфурі за останні п'ять років зменшилася майже в сім разів. Якщо в 2004 році, коли міжетнічні зіткнення в Дарфурі мали найбільший розмах, на півночі провінції було зареєстровано 3 622 злочинів, то в 2008 році цей показник знизився до 506 злочинів на рік. За першу половину 2014 року в північному Дарфурі було скоєно 209 злочинів. Також, за словами Кібіров, серйозно покращилася гуманітарна ситуація в регіоні. Він розповів, що в північному Дарфурі знаходяться п'ять основних таборів біженців, в яких в даний час проживають близько 208 тисяч чоловік. У поточному році в свої будинки повернулися 26 тисяч осіб (http://news.mail.ru/politics).

Згідно інформації по країні походження (http://polpred.com), дев'ятий за рахунком контингент миротворців Китаю відбув до Судану для участі в миротворчій місії ООН, яка триватиме 8 місяців. До складу миротворців з 105 осіб в основному увійшли інженери і медичний персонал з Цзінаньського військового округу НВАК, який 4 рази брав участь у миротворчій місії ООН. Другий загін з 120 офіцерів і солдатів вирушить до Судану в останніх числах грудня. В обов'язки китайських миротворців буде входити зведення мостів і доріг, відновлення аеропортів та будівництво укріплень. Ця місія стане самою довгостроковою миротворчою місією Китаю в Судані з 2007 року.

З урахуванням наведеного суд приймає до уваги висновки міграційної служби відносно того, що ситуація в провінції Дарфур поступово стабілізується та уряд країни вчиняє можливі кроки для примирення обстановки в регіоні, використовуючи допомогу миротворчого контингенту Китаю та урядових сил сусідніх країн.

При цьому, позивач зазначив, що до нього застосовувалося фізичне насилля зі сторони уряду в 2006 році, проте покинути країну походження ОСОБА_1 вирішив у 2013 році.

Разом з тим, як зазначив ОСОБА_1 під час співбесіди (протокол від 9 жовтня 2013 року) після повернення в село Сараф Умра, де він проживав два місяці, йому ніхто не погрожував.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність обставин, за яких у заявника могло б бути цілком обґрунтоване побоювання застосовування до нього фізичного насилля на час виїзду із країни походження та звернення до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця в Україні.

Крім того, як вбачається із матеріалів особової справи ОСОБА_1, він в період з 2003 року по 2013 рік неодноразово змінював місце проживання в зв'язку із пошуком роботи, а не в зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідування в провінції Дарфур. Заявник переміщався в регіоні Північного Дарфура та не намагався переїхати в інші провінції Судану з метою уникнення небезпеки та як зазначив заявник під час співбесіди (протокол від 9 жовтня 2013 року), він не належить до політичних, громадських, релігійних чи інших організацій.

При цьому, як вбачається зі особової справи ОСОБА_1, він віддав свій паспорт в Росії контрабандистам, які повинні були відправити його до Європи. Разом з тим, до моменту приїзду до України, позивач проживав в Російській Федерації протягом одного місяця.

Законом України від 18.03.2004 № 1629-IV "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 р. "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених ОСОБА_1 щодо підстав, за якими він покинув країну постійного проживання, органи міграційної служби цілком обгрунтовано дійшли висновку про те, що твердження заявника про загрозу в країні громадянської належності є досить сумнівними і носять суперечливий характер.

При цьому, органи міграційної служби обґрунтовано та послідовно дійшли до висновку про те, що позивач є економічним мігрантом, а не біженцем.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таким чином, при перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.

Отже, об'єктивна сторона цілком обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань за політичні погляди та соціальну активність позивача або застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не знайшли підтвердження в суді.

Таким чином, при прийнятті рішення відповідачем було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, було враховано ситуацію щодо наявного дарфурського конфлікту в Судані та обгрунтовано прийнято рішення про відмову у наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів особової справи, процедура проведення перевірки заяви та прийняття рішення по заяві ОСОБА_1 проведена із дотриманням норм, визначених Законом № 3671 та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд приходить до висновку про прийняття Державною міграційною службою України рішення від 20 травня 2014 року № 200-14 в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи заявника.

Щодо підстави неправомірності прийнятого відповідачем рішення - відсутності викладення причин відмови у повідомленні від 26 червня 2014 року № 50, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 9 Закону № 3671 документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно статті 10 Закону № 3671 у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, 20 травня 2014 року прийнято рішення № 200-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення Державної міграційної служби України отримане Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 19 червня 2014 року та 26 червня 2014 року повідомлено позивача про прийняте Державною міграційною службою України рішення.

При цьому, в оскарженому рішенні зазначено, що відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону № 3671, що відповідає характеристиці умов, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оформлення рішення проведено відповідно до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649 та додатку до Правил № 24.

За таких обставин суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позву Громадянина Судану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий М.А.Бояринцева

Судді Я.І. Добрянська

О.В. Кротюк

Повний текст постанови складений 14 листопада 2014 року.