Ухвала суду № 41384717, 11.11.2014, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

____________

Провадження: № 22-ц-/790/7405/14 Головуючий: 1 інстанції

Справа: № 408/661/14-ц Ткаченко О.Д.

Категорія: трудові Доповідач: Даниленко В.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2014 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Малінської С.М., Швецової Л.А.,

за участю секретаря: Каменської Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Біловодського районного суду Луганської області від 29 серпня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального закладу «Біловодська центральна районна лікарня», третя особа: Головний лікар Комунального закладу «Біловодська центральна районна лікарня» ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2014 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому вказувала на те, що з 1986 року вона працює на посаді лікаря акушера-гінеколога в КЗ «Біловодська центральна районна лікарня», мала багато відзнак та заохочень за сумлінну роботу, але після звільнення її чоловіка ОСОБА_4 з посади головного лікаря та після призначення головним лікарем КЗ «Біловодська ЦРБ» ОСОБА_3, позивачку, як інваліда другої групи з причин її знижених фізичних можливостей, було спочатку обмежено в тривалості робочого часу шляхом переводу з 1,0 на 0,75 ставки лікаря та переведено на нове місце роботи, яке остання не може використовувати з об'єктивних причин, а в наступному притягнуто до дисциплінарної відповідальності шляхом оголошення догани наказом головного лікаря від 01.10.2012 року № 110, а потім незаконно звільнено за наказом від 08.10.2012 року № 116 за п. 3 ст. 40 КЗпП України. Рішенням апеляційного суду Луганської області від 29 жовтня 2013 року наказ про накладення на неї дисциплінарного стягнення було визнано незаконним. Цим же рішення апеляційного суду позивачку було поновлено на роботі як незаконно звільнену на посаді лікаря акушера-гінеколога в Комунальному закладі Біловодське районне територіальне медичне об'єднання та стягнуто з роботодавця на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.10.2012 року по 29.10.2013 року.

У зв'язку з незаконними діями ОСОБА_3, яка очолює установу - відповідача, та її чоловіка ОСОБА_5, який є завідуючим профільного відділення, позивачка перебувала у стані постійного стресу, душевного дискомфорту, не могла вести звичний спосіб життя, втратила сон, лікувалась в різних медичних закладах з гіпертонічним кризом та загостренням інших своїх хвороб на фоні отриманого за вищевказаних обставин стресу, в очах колег втратила авторитет, після рішення суду про поновлення на роботі постійно переслідувалась керівником вказаної установи в різноманітний спосіб, що вимусило позивачку додатково витрачати свої сили на відновлення своєї душевної рівноваги, а також значний час на захист свого права на працю.

Посилаючись на вказані обставини, позивачка ОСОБА_2 просила суд стягнути з відповідача - КЗ «Біловодська ЦРБ» на її користь 100 000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням її трудових прав.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 підтримала заявлені нею позовні вимоги в повному обсязі й наполягала на їх задоволенні.

Представник відповідача - КЗ «Біловодська центральна районна лікарня» та третя особа ОСОБА_3 проти задоволення заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог заперечували, посилаючись на їх недоведеність та необґрунтованість, а також на те, що позивачка пропустила передбачений ст. 233 КЗпП України строк для звернення до суду для вирішення трудового спору.

Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 29 серпня 2014 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

При цьому судом першої інстанції вирішено й питання судових витрат по справі.

Не погодившись із таким рішенням районного суду, позивачка ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування своєї скарги апелянт ОСОБА_2 посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення ініційованого нею спору по суті.

Зокрема, апелянт вказує на те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні її позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням з роботи та порушенням її трудових прав, безпідставно послався на пропуск нею тримісячного строку для звернення до суду за захистом порушених прав, оскільки в даному випадку, на думку позивачки, повинен застосовуватися загальний трирічний строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК| України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу|, якщо| встановлює, що| суд першої інстанції ухвалив|постановивши| рішення з додержанням| вимог| матеріального і процесуального| права.

Не може| бути| скасовано| правильне| по суті і справедливе рішення суду з одних лише| формальних| міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи правовий спір по суті заявлених позовних вимог суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.

Відмовляючи в задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої їй роботодавцем, суд першої інстанції виходив із того, що остання без поважних причин пропустила передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України строк для звернення до суду за захистом своїх порушених трудових прав.

Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки цей висновок відповідає матеріалам справи та ґрунтується на законі.

Право громадян на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 Кодексу законів про працю України - далі: КЗпП України)

Згідно ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідальність власника за порушення трудових прав працівників передбачена ст.ст. 117, 235 КЗпП України.

Так, за затримку розрахунку при звільнені з вини власника або уповноваженого ним органу, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, в разі незаконного звільнення з роботи, неправильного формулювання причин звільнення з роботи в трудовій книжці, якщо це перешкоджало працевлаштуванню працівника, чи в разі затримки видачі трудової книжки працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Крім того, ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом і моральної шкоди, завданої працівникові.

За приписами вказаної правової норми відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Перелік органів, які розглядають трудові спори, визначений законодавцем у ст. 221 КЗпП України, згідно якої трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, у межах наданої їм компетенції, та районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.

Строки звернення до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів передбачені ст. 233 КЗпП України.

Відповідно до вказаної правової норми працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Як встановлено по справі, позивачка ОСОБА_2 з 1986 року працювала лікарем акушером-гінекологом в Комунальному закладі «Біловодське районне територіальне медичне об'єднання», перейменованому 26.12.2012 року в Комунальний заклад «Біловодська центральна районна лікарня».

Наказом від 01.10.2012 року № 110 головного лікаря КЗ «Біловодське районне територіальне медичне об'єднання» позивачка ОСОБА_2 була притягнута до дисциплінарної відповідальності у вигляді оголошення догани за неналежне виконання своїх посадових обов'язків.

Наказом головного лікаря КЗ «Біловодське районне територіальне медичне об'єднання» від 08.10.2012 року № 116 вона була звільнена з роботи за п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин покладених на неї трудовим договором обов'язків.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 29.10.2013 року наказ головного лікаря КЗ «Біловодське районне територіальне медичне об'єднання» від 01.10.2012 року № 110 про притягнення позивачки ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності було визнано незаконним, позивачку поновлено на роботі на посаді лікаря акушера-гінеколога та стягнуто з роботодавця на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, пов'язаного з незаконним звільненням з роботи.

Проте, з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої їй роботодавцем незаконним притягненням до дисциплінарної відповідальності та звільненням з роботи, тобто про вирішення спору, який безумовно є трудовим, оскільки виник із трудових відносин, позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду лише в серпні 2014 року.

При цьому будь-яких клопотань про поновлення пропущеного нею строку для звернення до суду за захистом своїх трудових прав, а саме з вимогою про відшкодування роботодавцем завданої їй моральної шкоди, позивачка ОСОБА_2 не заявляла й будь-яких належних та допустимих, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України, доказів на підтвердження поважності причин пропуску нею цього строку остання до суду не представила.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, приймаючи рішення у справі, обґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог у зв'язку з пропуском нею без поважних причин передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2 про те, що в даному випадку до спірних правовідносин повинні застосовуватися загальні правила про позовну давність, встановлені цивільним законодавством, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, позаяк ініційований позивачкою ОСОБА_2 спір з роботодавцем - Комунальним закладом «Біловодська центральна районна лікарня» виник саме із трудових відносин, а тому спірні правовідносини сторін регулюються спеціальним законодавством про працю (КЗпП України), в тому числі й що стосується строків звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Інші доводи апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим районним судом по справі рішенням та суб'єктивної його переоцінки, є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку| про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи| процесуального| права, які призвели| або| могли призвести| до неправильного вирішення справи.

Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Біловодського районного суду Луганської області від 29 серпня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.

Головуючий:

Судді: