Рішення № 41312739, 15.08.2014, Новобузький районний суд Миколаївської області

Справа № 481/253/14-ц

Провадж.№ 2/481/267/2014

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" серпня 2014 р. Новобузький районний суд Миколаївської області

в складі: головуючого судді - Васильченко Н.О.,

за участю: секретаря - Слюсаренко А.І.,

позивача - ОСОБА_1,

представників відповідачів - Пугачова О.В., Зеленкової Є.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Новобузького районного суду Миколаївської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103), Державного підприємства «Сільськогосподарське підприємство Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103)», Первинної профспілкової організації Новобузького виправного центру №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби, про відміну наказів та поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії з метою створення належних умов для праці, зобов'язання нарахувати і виплатити заробітну плату та середній заробіток за час вимушеного прогулу, відміну рішення виборного органу первинної профспілкової організації, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2014 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103) (надалі Новобузького ВЦ № 103), Державного підприємства «Сільськогосподарське підприємство Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103)» (надалі ДП «СП Новобузького ВЦ № 103») та Первинної профспілкової організації Новобузького виправного центру №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби про вирішення трудового спору, вимоги якого на протязі судового розгляду справи позивач постійно збільшував.

Відтак, в обґрунтування остаточних своїх позовних вимог позивач зазначив, що в період з 12.06.2008 року по 31.05.2013 року він перебував у трудових відносинах з Новобузьким ВЦ № 103, а в період з 12.06.2008 року по 06.05.2014 рік в таких же відносинах з ДП «СП Новобузького ВЦ № 103». У вказаних установах він працював на посаді юрисконсульта юридичної групи.

Однак, відповідно до наказу начальника Новобузького ВЦ № 103 від 16.05.2013 року № 37 о/с його було звільнено з посади юрисконсульта юридичної групи вказаної установи з 01.06.2013 року згідно п. 5 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з його переведенням до ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» на підставі наказу директора вказаного підприємства від 17.05.2013 року № 113.

Вважає вказані накази про переведення його на роботу незаконними, оскільки таке переведення відбувалося без його згоди, що є обов'язковою умовою звільнення його з попередньої посади, тому просив згадані накази скасувати та поновити його на попередній посаді тобто юрисконсульта юридичної групи Новобузького ВЦ № 103. З наказом від 16.05.2013 року № 37 о/с його не було ознайомлено, про його існування він дізнався лише в судовому засіданні, що мало місце 12.05.2014 року, а відтак строк на його оскарження він не пропустив.

Крім цього, наголосив, що за період його роботи на вищевказаній посаді (з 12.06.2008 року по 01.06.2013 рік) йому не виплачувалася заробітна плата, яку за вказаний період він просив стягнути з Новобузького ВЦ № 103, при цьому також просив стягнути з вказаної установи середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2013 року і до ухвалення судом рішення по вказаній справі.

Більш того, вказав, що вищевказаними відповідачами не створено для нього належного робочого місця для виконання трудових обов'язків юрисконсульта, зокрема, він не мав окремого приміщення забезпеченим телефонним та електронним зв'язком, комп'ютером, оргтехнікою, оновленої електронної версії нормативних актів, що мало наслідком поважності причин невиходу ним на роботу з 02 грудня 2013 року по 20.01.2014 року, однак ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» наказом директора від 06.05.2014 року № 6 звільнило його з займаної посади за вказані прогули згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Тому, посилаючись на поважність причин невиходу ним на роботу у вищевказаний період, зазначивши при цьому, що його не було ознайомлено з Правилами внутрішнього трудового розпорядку, які б визначали робочий час та місце його роботи, просив визнати свою неявку на роботу у вказаний період поважною, поновити його на роботі в ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» на посаді юрисконсульта, зобов'язати вказане підприємство, а також Новобузький ВЦ № 103, створити для нього належне робоче місце з зазначеними вище умовами, зобов'язати ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» нарахувати та виплатити йому заробітну плату за період з 01.12.2013 року по 06.05.2014 року та середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.05.2014 року по дату набрання законної сили рішення по вказаній справі.

Крім цього, звільненню його за прогули, передувало рішення Первинної профспілкової організації Новобузького ВЦ №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби (протокол № 4 від 06.05.2014 року), яке надало свою згоду на його звільнення з вищевказаних підстав. Вважає що вказане рішення профкому також підлягає скасуванню, оскільки відповідне рішення приймалося за його відсутності, а його вчасно належним чином про дату, час та місце проведення засідання повідомлено не було.

Крім того, зазначив, що внаслідок порушення відповідачем ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» його трудових прав, зокрема права на працю та отримання заробітної плати, він зазнав моральних збитків, розмір яких оцінив у сумі 24 000 грн. Наголосив, що у зв'язку з втратою роботи та заробітку від неї, він залишився без засобів існування, порушився його нормальний життєвий уклад, і він не має можливості допомагати своїй матері ОСОБА_5, яка є інвалідом 2-ї групи та дружині ОСОБА_6, яка є інвалідом 1-ї групи, тому просив стягнути з вищевказаного відповідача моральну шкоду у згаданому вище розмірі.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 посилаючись на вищевказані обставини, заявлені ним позовні вимоги в останній редакції позовної заяви, підтримав і просив їх задовольнити.

Представник відповідачів Новобузького ВЦ № 103 та ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» Пугачов О.В., при судовому розгляді справи позовні вимоги ОСОБА_7 не визнав, пояснив, що останній був ознайомлений з наказом начальника Новобузького ВЦ № 103 від 16.05.2013 року № 37 о/с згідно з яким його було звільнено з посади юрисконсульта юридичної групи вказаної установи з 01.06.2013 року згідно п. 5 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з його переведенням на роботу до ДП «СП Новобузького ВЦ № 103», де його прийнято на посаду юрисконсульта на підставі наказу директора вказаного підприємства від 17.05.2013 року № 113, втім своє переведення позивач оскаржує лише через рік, що за межами строків, установлених ст. 223 КЗпП України. Наголосив, що заробітна плата позивачу за період його роботи в Новобузькому ВЦ № 103 від 12.06.2008 року по 01.06.2013 року сплачувалася вчасно і в повному обсязі і жодних претензій останній вказані установі по її виплаті не виражав, до того ж Територіальною державною інспекцією праці була проведена перевірка на предмет наявності порушень трудового законодавства, яка не виявила порушень при нарахуванні та виплаті позивачу заробітної плати. Вимоги позивача про стягнення заробітної плати з ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» за період з 01.12.2013 року по день його звільнення вважає безпідставними, оскільки останній в цей період не з'являвся на роботу до вказаного підприємства і не виконував покладених на нього трудових обов'язків, а відтак вищевказаним підприємством згідно наказу від 06.05.2014 року № 6, на законних підставах звільнено його з займаної посади від 06.05.2014 року за прогули (п. 4 ст. 40 КЗпП України). Зазначені прогули ОСОБА_1 буди зафіксовані відповідними актами про відсутність на роботі при цьому згоду на його звільнення з підстав встановлених п. 4 ст. 40 КЗпП України надав відповідна профспілка. Доводи позивача щодо незабезпечення його відповідачами належним робочим місцем вважає надуманими, оскільки робоче місце останнього хоч і не було створено в окремому приміщенні, однак на його думку в достатній мірі було організовано в кабінеті, де працювали поруч з ним і інші працівники. Наголошуючи на тому, що звільнення працівника з роботи відбувалося у відповідності до порядку встановленого трудовим законодавством, вимоги позивача про стягнення моральної шкоди у розмірі 24 000 грн. вважає безпідставними. За цих умов просив позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Представник відповідача - Первинної профспілкової організації Новобузького ВЦ №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби, Зеленкова Є.Г. у судовому засіданні зазначила, що 17.03.2014 року до вказаного профспілкового органу звернувся директор ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» з поданням про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади юрисконсульта вказаного підприємства за прогули. Після чого, було призначено засідання профспілки лише на 31.03.2014 року, оскільки вона, яка є головою цієї профспілки перебувала у відпустці до 27.03.2014 року, проте ОСОБА_1 на таке засідання не з'явився, хоча був повідомлений належним чином по телефону. Вдруге на засідання комісії, що мала місце 06.05.2014 року ОСОБА_1 викликався письмовим повідомленням відправленим на його адресу службою поштового зв'язку, а також телефоном, однак останній знову не з'явився, відтак на останньому засіданні комісії профспілки було прийнято рішення про надання згоди адміністрації ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» на звільнення ОСОБА_1 за прогули без поважних причин, оскільки на засіданні, члени комісії дійшли висновку про наявність підстав для такого звільнення.

Вислухавши доводи сторін, допитавши свідка, дослідивши письмові докази у справі, суд приходе наступного висновку.

Згідно строкового трудового договору, укладеного між Новобузьким ВЦ №103 та ОСОБА_1 12.06.2008 року, останнього було прийнято на роботу до вказаної установи на посаду юридичної групи терміном на три місяці, про що також видано наказ начальника вказаної установи від 12.06.2008 року № 80. Згідно наказу начальника Новобузького ВЦ №103 від 15.09.2008 року за № 135, ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору, при цьому цим же наказом ОСОБА_1 знову прийнято на роботу займаній ним посаді в установі на постійній основі (безстроково).

Згодом, у зв'язку з скороченням посад виробничих підрозділів Новобузького ВЦ №103 та відокремленням від цієї установи створеного нею раніше ДП «СП Новобузького ВЦ № 103», ОСОБА_1, згідно наказу начальника Новобузького ВЦ №103 від 16.05.2013 року за № 37 о\с, звільнено з посади юрисконсульта з 01.06.2013 року на підставі п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду).

Як встановлено при судовому розгляді справи, переведення ОСОБА_8 мало місце саме на роботу до ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» на посаду юрисконсульта юридичної групи вказаного підприємства, про що свідчить наказ директора відповідного підприємства від 17.05.2013 року за № 113.

Доводи позивача, про те що таке переведення відбувалося без його згоди є безпідставними, оскільки в матеріалах справи мається власноручно написана ним письмова заява адресована директору ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» про те, що у зв'язку з реорганізацією штатів Новобузького ВЦ № 103 та ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» він дає свою згоду на запропоновану йому посаду юрисконсульта юридичної групи ДП «СП Новобузького ВЦ № 103», що також підтвердив у судовому засіданні і сам позивач, втім наголосивши, що дата на вказаній заяві відсутня.

Посилання позивача на те, що за наказом директора ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» від 17.05.2013 року за № 113 його було звільнено з роботи у Новобузькому ВЦ № 103, чим грубо порушено норми трудового законодавства, суд до уваги не приймає, оскільки фактично звільнення позивача з роботи у Новобузькому ВЦ № 103 відбувалося саме за наказом начальника вказаної установи від 16.05.2013 року за № 37 о\с, дублювання цих положень і у вищевказаному наказі директора ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» хоч і є зайвим, однак на правильність процедури переведення та чинність відповідних наказів не впливають.

Доводи позивача, що йому не було відомо про існування вищевказаних наказів суд вважає безпідставними, оскільки ОСОБА_1 було відомо проведення Новобузьким ВЦ № 103 скорочення посад виробничих підрозділів Новобузького ВЦ №103, останній давав свою згоду директору ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» на переведення його до вказаного підприємства на посаду юрисконсульта. Крім цього, при судовому розгляді справи ОСОБА_1 не заперечував, що заробітну плату він отримував саме на ДП «СП Новобузького ВЦ № 103».

Доводи позивача, що в період з 12.06.2008 року по 31.05.2013 року він одночасно працював юрисконсультом Новобузького ВЦ № 103 і ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» підтвердження при судовому розгляді справи не знайшли.

За таких умов, суд приходе висновку, що переведення ОСОБА_1 01.06.2013 року з посади юрисконсульта юридичної групи Новобузького ВЦ № 103 на однойменну посаду до ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» відбувалося відповідачами з дотримання положень ч. 2 ст. 32, п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а тому вимоги позивача про скасування цих наказів, поновлення його на роботі в Новобузькому ВЦ № 103 на посаді юрисконсульта юридичної групи та стягнення з вказаної установи заробітку за час вимушеного прогулу з 01.06.2013 року по день ухвалення судового рішення, задоволенню не підлягають.

Твердження позивача, що за період його роботи на посаді юрисконсульта Новобузького ВЦ № 103 від 12.06.2008 року по 01.06.2013 року йому взагалі не виплачувалася заробітна плата є голослівними, оскільки при перевірці Територіальною державною інспекцією з питань праці у Миколаївській області, що проводилася у вказаній установі в січні 2014 року таких фактів не виявлено. При цьому тривалість трудових відносин позивача з Новобузьким ВЦ № 103, а це майже 5 років, ставить під сумнів можливість працювати позивача, який до речі має вищу юридичну освіту, за такий період у вказаній установі без отримання відповідної винагороди, а тому вимоги позивача про стягнення заробітної плати за такий період з Новобузького ВЦ № 103 суд залишає без задоволення.

При судовому розгляді справи встановлено, що для позивача при прийнятті його на роботу до Новобузького ВЦ № 103 адміністрацією виправного центру було організовано робоче місце в приміщенні кабінету, який він розділяв з працівником відділу кадрів маючи окрему робочу зону (окремий стіл, стілець, тощо), а згодом, після його переведення до ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» позивачеві влаштовано робоче місце в кабінеті директора вказаного підприємства, що підтверджується також показаннями свідка ОСОБА_9, який являючись головним спеціалістом Новобузького РУЮ проводив у серпні 2012 року перевірку стану правової роботи Новобузького ВЦ № 103.

За такого, суд приходить висновку, що відповідачами Новобузького ВЦ № 103 та ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» в достатній мірі було забезпечено позивача робочим місцем для виконання ним своїх трудових обов'язків юрисконсульта.

Втім, позивач приймаючи до уваги, що адміністрацією ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» так і не були виконані рекомендації Новобузького РУЮ, щодо забезпеченим його окремим приміщенням (кабінетом), встановленням телефонного та електронного зв'язку, забезпеченням комп'ютером, оргтехнікою, оновленої електронної версії нормативних актів, припинив виходити на роботу з 02 грудня 2013 року.

У зв'язку з чим, відповідною комісією, створеною дирекцією вказаного підприємства із його працівників на підставі наказу від 01.12.2013 року № 11, зафіксовано факти не виходу юрисконсульта ОСОБА_1 у всі робочі дні, з 02 грудня 2013 року по 20 січня 2014 року, на роботу до вказаного підприємства.

Звернення дирекції підприємства до позивача за дачею ним пояснень щодо поважності причин невиходу ним на роботу, позивач залишав поза увагою. Так, як зафіксовано відповідним актом від 17.01.2014 року, працівник ОСОБА_10 при передачі ОСОБА_1 за видатковим касовим ордером суму грошових коштів у розмірі 598,63 грн. за невиплачені йому раніше кошти по відрядженню, також передав йому лист від 10.01.2014 року про необхідність з'явитися до підприємства для дачі пояснень причин його відсутності на роботі, з яким він ознайомився, але брати в категоричній формі відмовився, мотивуючи тим, що самостійно з'явиться до підприємства для дачі відповідних пояснень 20.01.2014 року. Втім згідно з актом від 20.01.2014 року встановлено неприбуття ОСОБА_1 на роботу і цього дня, в тому числі і для дачі ним особисто пояснень щодо такої неявки, що не заперечував при судовому розгляді справи і сам позивач.

Доводи позивача, що він не був ознайомлений з правилами внутрішнього трудового розпорядку, а тому не знав коли розпочинається його робочий день та де знаходиться його робоче місце, суд вважає беззмістовними, оскільки останній працював на вказаному підприємстві ще з 01.06.2013 року і до грудня 2013 року йому було відомо і про робочий час і про своє робоче місце.

При цьому суд приймає до уваги, що сам факт не ознайомлення позивача з правилами внутрішнього трудового розпорядку, не вказує на можливість його неявки на роботу, зважаючи на те, що останній раніше сумлінно виконував свої посадові обов'язки на підприємстві.

Доводам позивача щодо поважності причин неявки його на роботу через незабезпечення його робочим місцем, надана судом вище належна оцінка. Крім того, суд акцентує увагу на тому, що навіть часткове забезпечення працівника всіма необхідними приналежностями на робочому місці може вплинути лише на якість та своєчасність виконання цим працівником посадових обов'язків, однак не вказує на можливість працівника взагалі не виходити на роботу.

Більш того, , як встановлено при розгляді справи, ОСОБА_1 з грудня 2013 року і по день його звільнення, що мало місце 06.05.2014 року, так і не з'являвся на роботу, що не заперечував у судовому засіданні і сам ОСОБА_1 Однак, факти його неявки, починаючи з 21.01.2014 року по 06.05.2014 року підприємством вже не фіксувалися.

У відповідності до вимог п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно положень ч. 1 та ч. 3 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору у такому випадку може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Так, адміністрація ДП «СП Новобузького ВЦ № 103», зафіксувавши належним чином факти неявки ОСОБА_1 на роботу на період усіх робочих днів, починаючи з 02 грудня 2013 року по 20 січня 2014 року, звернулася 17.03.2014 року з поданням до Первинної профспілкової організації Новобузького виправного центру №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби (надалі профспілки Новобузького ВЦ № 103) про надання дозволу на звільнення цього працівника з роботи за прогули.

Як встановлено в судовому засіданні, на перше засідання профспілки, що мало відбутися 31.03.2014 року, ОСОБА_1 не з'явився без поважних причин, хоча повідомлявся належним чином по телефону. Втім, на засідання профспілки, що було відкладено на 06.05.2014 року, ОСОБА_1 будучи належним чином повідомлений як по телефону так і поштовим повідомленням, повторно не з'явився, повідомивши по телефону, що цього дня він їде на зустріч з ОСОБА_11, що при судовому розгляді справи не заперечував і сам позивач.

Зазначену причину неявки ОСОБА_1 на розгляд профспілки суд не знаходить поважною, оскільки позивач достовірно знаючи, що на вказаному засіданні профспілки буде вирішуватися питання щодо можливості його звільнення з роботи, обрав для себе інші пріоритети, які на думку суду є менш важливі чим його подальше працевлаштування.

Посилання позивача ОСОБА_1 на те, що письмове повідомлення про необхідність його явки на вищезазначене засідання профспілки він отримав лише 07.05.2014 року, тобто вже після того як відбулося засідання, не є самодостатнім доказом його несвоєчасного повідомлення, оскільки виклик позивача на засідання профспілки, що мало відбутися 06.05.2014 року, був продубльований також завчасним відповідним повідомленням його по телефону, що, як вже згадувалося вище, не заперечував і сам позивач.

Відтак, членами профспілки Новобузького ВЦ № 103, як вбачається з протоколу її засідання від 06.05.2014 року, за відсутності ОСОБА_1, було прийнято рішення про надання згоди на звільнення його з посади юрисконсульта підприємства за прогули без поважних причин.

Таким чином, на підставі складених актів про відсутність на роботі ОСОБА_1, маючи відповідну згоду профспілки, директор ДП «СП Новобузького ВЦ № 103» 06.05.2014 року видав наказ за № 6 про звільнення ОСОБА_1 з посади юрисконсульта підприємства за прогули без поважних причин з 06.05.2014 року (п.4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

Доводи позивача, що його звільнення відбувалося з порушенням строків встановлених ст. 148 КЗпП України суд знаходить не безумовними.

Так, у відповідності до вимог вказаної Статті, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Вперше неявку позивача на роботу було зафіксовано 02.12.2013 року, втім востаннє відсутність ОСОБА_1 на роботі підприємством було встановлено 20.01.2014 року і враховуючи, що його звільнення відбувалося 06.05.2014 року за прогули, підприємством не пропущено шестимісячний термін для накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення.

При цьому, суд враховує ті обставини, що позивач, починаючи з 02 грудня 2013 року і аж до його звільнення так і не вийшов на роботу.

За таких обставин, при судовому розгляді справи встановлено законність підстав звільнення позивача ОСОБА_1 за прогули без поважних причини (п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України), при цьому таке звільнення відбувалося з дотриманням встановленого порядку передбаченого ст.ст. 147-149 КЗпП України.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доводи ж позивача, щодо незаконності його звільнення не знайшли свого підтвердження при судовому розгляді справи, а тому відповідні позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про необхідність нарахування йому та виплати заробітної плати за період з 01.12.2013 року по 06.05.2014 року, суд знаходить безпідставними, оскільки згідно положень ч. 1 ст. 94 КЗпП України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

В той же час, як встановлено при судовому розгляді справи, позивач на роботу у зазначений період не з'являвся, свої посадові обов'язки не виконував, а тому не набув права на отримання відповідної винагороди.

Оскільки звільнення позивача проведено з дотриманням вимог чинного законодавства, у задоволенні позовних вимог останнього про стягнення з відповідача заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, які є похідними від вимоги про поновлення на роботі, слід також відмовити.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 88 ЦПК України судові витрати (судовий збір) від оплати якого позивача звільнено підлягає компенсуванню за рахунок держави. В той же час, судовий збір у розмірі 243,60 грн., які позивач сплатив за подання вимоги немайнового характеру (стягнення моральної шкоди), у задоволенні якого судом відмовлено, слід віднести на рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103), Державного підприємства «Сільськогосподарське підприємство Новобузького виправного центру управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№103)», Первинної профспілкової організації Новобузького виправного центру №103 Миколаївської обласної об'єднаної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби про відміну наказів та поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії з метою створення належних умов для праці, зобов'язання нарахувати і виплатити заробітну плату та середній заробіток за час вимушеного прогулу, відміну рішення виборного органу первинної профспілкової організації, відшкодування моральної шкоди, - відмовити.

Судові витрати компенсувати за рахунок держави.

На рішення може бути подано апеляційну скаргу до апеляційного суду Миколаївської області через Новобузький районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Новобузького районного суду

Миколаївської області Н.О. Васильченко