Постанова № 41280614, 07.11.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 листопада 2014 року 11:15 № 826/8851/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Скочок Т.О., суддів Кармазіна О.А., Шрамко Ю.Т., при секретарі Новик В.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доМіністерства юстиції України провизнання протиправними та скасування наказів №396/5 від 07.03.2013 року та №460/5 від 18.03.2013 року, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач) з позовом до Міністерства юстиції України (надалі - відповідач) про визнання протиправними та скасування наказів №396/5 від 07.03.2013 року та №460/5 від 18.03.2013 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2014 року відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження та призначено судовий розгляд справи у судовому засіданні на 09.10.2014 року.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач, вказує про факт порушення його прав та охоронюваних законом інтересів, як засудженого та особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі, оскаржуваними нормативно-правовими актами, а саме: протиправність, на його думку, положень про можливість утримання з його особового рахунку грошових коштів, необхідних для забезпечення останнього харчуванням, одягом, взуттям, білизною, комунально-побутовими та іншими наданими послугами, оскільки Державною пенітенціарною службою України за неодноразовими зверненнями позивача відмовлено останньому в реалізації його права на працю, а також відмовлено у переведенні до іншої установи виконання покарань.

У судовому засіданні 09.10.2014 року відкладено судовий розгляд справи у зв'язку з необхідністю опублікувати оголошення щодо оскарження наказів Міністерства юстиції України №396/5 від 07.03.2013 року та №460/5 від 18.03.2013 року судовий розгляд справи на 28.10.2014 року.

У судове засідання 28.10.2014 року з'явився представник відповідача, який проти задоволення позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у їхньому задоволенні, підтримавши доводи, викладені у письмових запереченнях проти позову, в яких зазначено про відповідність оскаржуваних наказів актам вищої дії.

Позивач у дане судове засідання не з'явився, явку свого представника не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду, що у відповідності до положень ст. 35 КАС України підтверджується наявним у матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення.

Суд у судовому засіданні 28.10.2014 року на підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, враховуючи неприбуття належним чином повідомленого позивача, неможливість забезпечення його особистої присутності, та відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, ухвалив про перехід до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Міністерством юстиції України винесено наступні накази:

від 07.03.2013 року №396/5 «Про затвердження Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11.03.2013 року за №387/22919 (надалі - Інструкція №396/5);

від 18.03.2013 року №460/5 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.03.2013 року за №445/22977 (надалі - Правила №460/5).

Вважаючи вказані вище накази протиправними, а, відтак, такими, що підлягають скасуванню, свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Приписами ч. 2 ст. 171 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Так, згідно п. 1.1 Інструкції №396/5, ця Інструкція розроблена відповідно до статей 60-62, 118-121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про оплату праці» з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - засуджений), які тримаються в установах виконання покарань (далі - установа) та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Правила №460/5 відповідно до Кримінального процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України, Закону України «Про попереднє ув'язнення» регулюють порядок і умови тримання у слідчих ізоляторах (далі - СІЗО) осіб, які тримаються під вартою, і окремих категорій засуджених до позбавлення волі (п. 1.1 Правил №460/5).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач засуджений до довічного позбавлення волі та станом на момент розгляду справи судом перебуває в установі виконання покарань.

З огляду на викладене вище вбачається, що позивач наділений правом на оскарження Інструкції №396/5 та Правил №460/5, оскільки положення останніх можуть бути застосовані до позивача.

При перевірці відповідності спірних нормативно-правових актів на предмет законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили суд виходить з наступного.

У відповідності до п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року №395/2011 (надалі - Положення №395/2011), Міністерство юстиції України (Мін'юст України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики, політики з питань банкрутства та використання електронного цифрового підпису, з формування та забезпечення реалізації політики у сфері архівної справи, діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації, у сфері нотаріату, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері захисту персональних даних, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності.

Згідно п. 9 Положення №395/2011, Мін'юст України у межах повноважень, на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Нормативно-правові акти Мін'юсту України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Рішення Мін'юсту України, прийняті в межах його повноважень, обов'язкові до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами та місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності і громадянами.

Як вбачається з доводів позивача, викладених у позовній заяві, останній вважає оскаржувані Інструкцію №396/5 (зокрема, п. 6.3.1) та Правила №460/5 такими, що не відповідають положенням ст.ст. 6, 8, 9, 41, 43 Конституції України та п. 2 ст. 7, п. 1 ст. 107, п. 2 ст. 151 Кримінально-виконавчого кодексу України, вказуючи на протиправність положень останніх щодо можливості утримання з його особового рахунку грошових коштів, необхідних для забезпечення позивача харчуванням, одягом, взуттям, білизною, комунально-побутовими та іншими наданими послугами, оскільки, як стверджує останній, Державна пенітенціарна служба України за неодноразовими зверненнями позивача відмовляла останньому в реалізації його права на працю, а також позивачу відмовлено у переведенні до іншого місця позбавлення волі, що проявилося у мовчанні та бездіяльності.

Так, п. 6.1 Інструкції №396/5 визначено, що засуджені до позбавлення волі із нарахованого їм заробітку відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування.

У силу положень п. 6.3.1 Інструкції №396/5 із засуджених, які не працюють (крім осіб, зазначених у підпункті 6.3.2 цього пункту), вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності у засудженого коштів на особовому рахунку установа (слідчий ізолятор) має право пред'явити йому позов через суд.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам I та II груп, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, непрацюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, непрацюючим чоловікам і жінкам, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та не одержують пенсії, а також особам, звільненим від роботи через хворобу, у тому числі хворим на активну форму туберкульозу, харчування, одяг, взуття, білизна і комунально-побутові послуги надаються безоплатно (п. 6.3.2 Інструкції №396/5).

При цьому, відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції України).

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9 Конституції України).

Згідно ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Водночас, у відповідності до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Нормативно-правовим актом, який регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, є Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 року №1129-IV (надалі - КВК України).

Так, ч. 2 ст. 7 КВК України, про порушення якого, зокрема, йде мова у позовній заяві, засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Згідно ч. 2 ст. 151 КВК України, на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.

Приписами. 1 ст. 107 КВК України визначено, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України: одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі; користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними; брати участь у трудовій діяльності; отримувати медичну допомогу і лікування, у тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких в закладах охорони здоров'я, які мають ліцензію Міністерства охорони здоров'я України та не віднесені до відання центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами; здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв'язку, користуватися глобальною мережею Інтернет; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі; зустрічатися з родичами та іншими особами; подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені; брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом; придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування; розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки; одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту; одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; звертатися до адміністрації з проханням внести подання щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання (ч. 2 ст. 107 КВК України).

На виконання вищезазначених положень приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 108 КВК України передбачено, що засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях, а засуджені чоловіки віком понад шістдесят років, жінки - віком понад п'ятдесят п'ять років, інваліди першої та другої груп, вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, неповнолітні, а також засуджені, які перебувають у лікувально-профілактичних закладах місць позбавлення волі, - також на гроші, одержані за переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу.

Разом з тим, засуджені з дозволу адміністрації можуть з коштів, які знаходяться на особових рахунках, додатково придбавати взуття і одяг, у тому числі спортивний, оплачувати лікувально-профілактичні послуги, що надаються додатково за призначенням лікаря, отримувати необхідне за медичними показаннями дієтичне харчування (ч. 6 ст. 115 КВК України).

Також, засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Адміністрація зобов'язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених регламентується Кодексом законів про працю України (ч. 1 ст. 118 КВК України).

Засудженим, які з незалежних від них причин не працюють чи завантажені роботою лише частково, дозволяється придбавати продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, одержані за переказами (ч. 2 ст. 118 КВК України).

При цьому, особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують комунально-побутові та інші надані послуги. Відшкодування засудженими витрат на послуги, визначені у частині першій цієї статті, провадиться після відрахування прибуткового податку і аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом (ст. 121 КВК України).

Крім того, згідно п. 26.1 Європейських пенітенціарних правил (додаток до Рекомендації NR(2006)2, прийнятих Комітетом Міністрів на 952-й зустрічі Заступників Міністрів від 11.01.2006 року) (надалі - Рекомендація NR(2006)2), працю в місцях ув'язнення варто розглядати як позитивний елемент внутрішнього режиму та ніколи не застосовувати як покарання.

Адміністрація пенітенціарної установи мусить прагнути надати ув'язненим достатньо корисної роботи (п. 26.2 Рекомендації NR(2006)2).

Адміністрація пенітенціарної установи або самостійно, або разом із приватними підрядниками має забезпечити роботу для ув'язнених як на території пенітенціарної установи, так і поза її межами (п. 26.9 Рекомендації NR(2006)2).

Ув'язнені мусять мати можливість витрачати принаймні частину свого заробітку на придбання дозволених предметів для особистого користування та виділяти частину заробітку своїм родинам (п. 26.11 Рекомендації NR(2006)2).

З аналізу викладеного вище вбачається, що особи, засуджені до позбавлення волі, наділені правом на працю, яка, у відповідності до вищенаведених правових норм, забезпечується відповідною адміністрацією установи виконання покарань.

При цьому, оскаржувані положення, якими регламентовано те, що вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування відшкодовується з нарахованого заробітку засуджених до позбавлення волі, а у разі коли такі особи не працюють (крім осіб, зазначених у підпункті 6.3.2 Інструкції №396/5) - з їхніх особових рахунків, не позбавляє позивача права на працю.

Також, суд звертає увагу на те, що, виходячи зі змісту заявленого позову, позивачем не зазначено інших підстав для визнання протиправним та скасування Інструкції №396/5, аніж вказана ним невідповідність п. 6.3.1 даної Інструкції положенням ст.ст. 6, 8, 9, 41, 43 Конституції України та п. 2 ст. 7, п. 1 ст. 107, п. 2 ст. 151 КВК України. При цьому, підстав для визнання протиправним та скасування Правил №460/5 позивачем не наведено, а з матеріалів справи не вбачається.

Крім того, слід зазначити, що питання не забезпечення адміністрацією установи виконання покарань позивача працею не є підставою для визнання нормативно-правових актів протиправними, оскільки, у відповідності до положень п. 2 ч. 1 ст. 171 КАС України, межами розгляду у даній справі є законність та відповідність Інструкції №396/5 та Правил №460/5 правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень. В свою чергу, питання щодо забезпечення/незабезпечення адміністрацією установи виконання покарань позивача працею не є предметом розгляду у даній адміністративній справі.

Таким чином, враховуючи заявлений предмет та підставу позову, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для визнання протиправними та скасування Інструкції №396/5 та Правил №460/5.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, суд, оцінюючи спірні дії відповідача, виходить з критеріїв оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, встановлених ч. 3 ст. 2 КАС України, до яких, зокрема, відносяться вчинення дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, а, відтак, такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 69-71, 94, ч. 6 ст. 128, ст.ст. 158-163, 167, 171, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т.О. Скочок

Судді О.А. Кармазін

Ю.Т. Шрамко