Постанова № 41241288, 30.10.2014, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" жовтня 2014 р. Справа № 914/2691/13

м. Львів

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого - судді Кордюк Г.Т.

суддів Гриців В.М.

Якімець Г.Г.

розглянувши апеляційну скаргу Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері від 21.08.2014 року № 05/2-536вих-14

на рішення Господарського суду Львівської області від 14.08.2014 року

у справі № 914/2691/13

за позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі:

позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2: Концерну "Військторгсервіс", м. Київ

до відповідача: Приватного підприємства "Компанія "Динамік", м. Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів

про: визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна

за участю представників:

від прокурора: Покора К.В. - старший прокурор відділу

від позивача-1: не з'явився

від позивача-2: Гудима В.О. - представник

від відповідача: Михалевський Ю.Р. - представник, Кривонос В.Г. - представник

від третьої особи: не з'явився

Права та обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід суддів не поступали, клопотання про технічну фіксацію судового процесу не надходило, тому протокол судового засідання ведеться з дотриманням вимог ст. 81-1 ГПК України без забезпечення повного фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Рішенням господарського суду Львівської області від 14.08.2014 року у справі № 914/2691/13 (суддя Кидисюк Р.А.) у задоволенні позовних вимог Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" до ПП "Компанія "Динамік", за участю третьої особи Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 05.12.2011 року - відмовлено.

При винесенні рішення, суд першої інстанції виходив із того, що на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністерством оборони України, начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 видав дозвіл державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного правочину, діючи в межах наданих йому повноважень, і цей дозвіл з припиненням представництва за довіреностю №220/2071 не втратив своєї чинності. Таким чином, місцевий господарський суд прийшов до висновку, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України наданою у формі дозволу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження приміщення, яке є предметом оспорюваного договору, водночас генеральний директор Концерну у відповідності до положень Статуту Концерну мав право уповноважити начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" здійснити його продаж.

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити повністю, оскільки судом першої інстанції порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права та висновки господарського суду першої інстанції не відповідають обставинам справи. Зокрема, скаржник в апеляційній скарзі та доповненні до апеляційної скарги зазначає, що на час укладення договору, дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 №140/61398/11 від 15 жовтня 2004 року не відповідав вимогам Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 року «Про затвердження порядку відчуження об'єктів державної власності», а отже у Концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на вчинення оскаржуваного правочину. Аналогічна позиція викладена і у постанові Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 року, відповідно до якого відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватись господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Крім цього, апелянт вважає, що господарський суд першої інстанції помилково визначає час вчинення правочину 2004 роком (моментом оформлення листа-розпорядження), оскільки оскаржуваний правочин вчинювався 05.12.2011 року, шляхом укладення договору купівлі-продажу і на час його укладення такої організації, як Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України вже не існувало.

Також апелянт вважає, що суд першої інстанції у рішенні помилково зазначає, що прокурором не доведено, що зміст оспорюваного договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України), оскільки всі доводи прокурора спрямовані на доведення порушення порядку укладення договору, а не протиправності його матеріальних умов. З позовної заяви вбачається, що прокурор, відповідно до наданих Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» повноважень, звертається до суду за захистом інтересів держави, що були порушені посадовими особами Концерну «Військторгсервіс», які зловживаючи службовим повноваженням, без наявності необхідних повноважень, здійснили відчуження державного майна, що у свою чергу суперечить і нормам цивільного законодавства, і порушує інтереси держави, та стало підставою для внесення прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері 21.03.2013 року, за результатами проведеної перевірки до єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про виявлення кримінального правопорушення, за ознаками злочину передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. Таким чином, реалізація спірного майна відбувалась в супереч волі власника, особою, яка мала злочинний намір із зловживанням службовим становищем.

Представник позивача-1 в судовому засіданні усно вимоги апеляційної скарги підтримав, просить рішення господарського суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити повністю.

Позивача-2 у письмових поясненнях на апеляційну скаргу та представник в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав, просить рішення господарського суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити повністю. Зокрема, позивач-2 зазначає що нерухоме майно - приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м, розташоване у м. Львові, вул. Стрийська, 105, яке є предметом оспорюваного договору, на період продажу являлось державною власністю та перебувало на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс», який є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності і входить до сфери управління Міністерства оборони України, як органу управління майном, а тому відчуження цього майна повинно було б здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму, встановлених чинним законодавством України.

Частиною першою ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади. Виходячи з наведеного, нежитлова будівля, щодо частини якої виник спір, є державним майном та відноситься до сфери управління Міністерства оборони України, яке реалізує права держави як власника цього майна, пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням ним.

В силу статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна, Фонд державного майна України дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Згідно з пунктом 6 постанови КМУ № 803 від 06.06.2007 року «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Пунктом 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06 червня 2007 р. визначено, що рішення про надання згоди суб'єктом управління на відчуження майна дійсне до закінчення строку дії погодженого висновку про вартість такого майна. Погоджений висновок про вартість майна згідно п. 12 ч. 2 цієї Постанови діє не більше як 12 місяців з дати його погодження, а тому рішення про надання згоди суб'єктом управління на відчуження майна також буде дійсним 12 місяців.

В матеріалах справи є копія дозволу на відчуження нерухомого майна за вих. № 140/6/1398/11 від 15 жовтня 2004 р. Згідно вищевказаних пунктів Постанови № 803 термін дії такого дозволу не перевищує 12 місяців, тоді як відчуження об'єкту (м. Львів, вул. Стрийська, 105) відбулося 8 жовтня 2010 року, тобто після закінчення відведеного чинним законодавством терміну на дію зазначеного дозволу.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу та представник в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги заперечив, просить рішення господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Зокрема, відповідач в спростування доводів апеляційної скарги зазначає, що дозвіл №140/6/1398/11 від 15.10.2004р., виданий на відчуження нерухомого майна, що знаходиться в м.Львові по вул.Стрийська 105, на момент проведення публічних торгів та укладення договору купівлі-продажу був чинним, оскільки, відкликання довіреності, на підставі якої і був виданий, не тягне за собою втрату ним чинності.

Окрім цього, відповідач вважає, що Порядок відчуження об'єктів державної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007р., не може бути застосований до дозволу, який був виданий у 2004 році, оскільки, не має зворотної дії у часі.

Також, відповідач звертає увагу суду на те, що підставою для укладення оспореного договору купівлі-продажу був протокол про хід публічних торгів, який не визнаний недійсним та взагалі не оспорений прокурором, а, відтак, і відсутні підстави для визнання недійсним договору. Крім цього, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного державним підприємством та особою приватного права, суперечить практиці Європейського суду з прав людини, яка є джерелом трава та є обов'язковою при здійсненні судочинства національними судами.

Третя особа в судове засідання не з'явилась, про причини неявки уповноваженого представника не повідомила, хоча була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи.

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, заслухавши доводи та заперечення прокурора, представників позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, виходячи з наступного:

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, довіреністю №220/2071 від 04.10.2004р. Міністр оборони України уповноважив начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 на надання підприємствам військової торгівлі дозволів на відчуження закріпленого за ними державного майна.

На підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України від 04.10.2004р. №220/2071, начальником Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України видано дозвіл начальнику державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" від 15.10.2004 р. №140/6/1398/11 на відчуження нежитлового приміщення площею 331,2 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 105 (том І, а.с. 47).

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005р. відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився (в тому числі довіреність, видана ОСОБА_5.).

Супровідним листом від 14.02.2005р. №1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. №220/2071.

31.01.2006р. наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

05.04.2007р. наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", припинено діяльність державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Згідно з положенням пункту 4.4 статуту концерну "Військторгсервіс" (затвердженого Міністром оборони України 27.12.2006 р. та зареєстрованим 28.04.2007р.) генеральний директор концерну з урахуванням вимог щодо конфіденційності інформації погоджує укладення договорів (правочинів) учасниками, відповідно до переліку питань і правочинів, визначених правлінням.

Довіреністю від 12.09.2007р. концерн "Військторгсервіс" в особі генерального директора концерну ОСОБА_5, який діє на підставі статуту концерну, на підставі попередньої усної домовленості уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. укладати від імені концерну "Віськторгсервіс" будь-які договори щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна, а також договори оренди з дозволу управління майном концерну - Міністерством оборони України.

Відповідно до підсумкового протоколу продажу державного майна, що перебуває на балансі Концерну "Військторгсервіс", від 06.06.2011р. переможцем аукціону (публічних торгів) стало ПП "Рекунс" (яке змінило найменування на ПП «Компанія «Динамік» згідно рішення № 6 від 05.11.2012 року), за результатами якого отримав право на укладення договору купівлі-продажу об'єкта, що є предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу.

05.12.2011р. за результатами публічних торгів, між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М., який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08.10.2010р., та ПП "Рекунс" укладено договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105.

Згідно п.2.1. договору, в редакції змін та доповнень від 13.01.2012р. ціна продажу нерухомості становить 744 836,40 грн.

Пунктом 3.1. Договору встановлено, що продавець гарантує, що об'єкт не входить до переліку об'єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданими, заставленими, не знаходяться під арештом, податковою заставою, судових справ, заборгованостей по сплаті платежів щодо нього немає.

13.01.2012р. сторони внесли зміни та доповнення до вищезазначеного договору купівлі-продажу від 05.12.2011р., відповідно до яких внесено зміни до п. 2.1. та п. 6.1. договору щодо ціни продажу нерухомості та оплати, зокрема встановлено, що: ціна продажу нерухомості становить 744 836,40 грн.; покупець провів оплату за придбану нерухомість до нотаріального посвідчення цього Договору, на розрахунковий рахунок Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування "Концерну "Військторгсервіс" у сумі 744 836,40 грн.

Як вбачається із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, нежитлове приміщення площею 331,2 кв.м, за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, будинок 105, належить ПП «Рекунс» на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 05.12.2011 р. №3739 та акту прийому-передачі від 05.12.2011 р..

У 2013 році заступник прокурора центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України та концерну "Військторгсервіс" з позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, загальною площею 331,2 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 від 05.12.2011р. та зобов`язати ПП «Компіня «Динамік» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання концерну "Військторгсервіс" приміщення магазину загальною площею 331,2 кв.м., розташованого по вул. Стрийській, 105 у м. Львові.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст.. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п.2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Право розпорядження майном, належить власникові (ст. 317 ЦК України).

Відповідно до статуту концерну "Військторгсервіс", концерн "Військторгсервіс" заснований на державній формі власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (п.1.1); до складу концерну "Військторгсервіс" входить також державне підприємство МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.1.5); концерн має право укладати угоди, договори (контракти) (п.5.1); майно концерну перебуває у державній власності і закріплене за концерном на праві господарського відання (п.7.3); відчуження основних фондів концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах (п.7.5).

Як вбачається з витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 31428205 від 26.09.2011р., нежитлове приміщення площею 331,2 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, буд. 105, на момент укладення оспорюваного договору було власністю держави та знаходилося на праві господарського відання державного підприємства Міністрества оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Приписами статей 74, 136 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Правові основи управління об'єктами державної власності визначаються Законом України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006р. №185-V, відповідно до ч.1 ст. 3, ч. 1 ст. 4 якого об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням; управління об'єктами державної власності здійснює, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Згідно з чинними в період 1997-2011р.р. Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України №888 від 21.08.1997 р., Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006 р., Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Відповідно до пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007 р. "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Відчуження майна, що перебуває на балансі суб'єкта управління, здійснюється за рішенням такого суб'єкта, крім нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту, відчуження якого здійснюється лише за погодженням з Фондом державного майна. Згідно з пунктом 8 зазначеної постанови рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Апеляційним судом встановлено, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив покликання прокурора на те, що на час здійснення спірного правочину був відсутній дозвіл Міністерства оборони України на відчуження нежитлових приміщень загальною площею 331,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Стрийська 105, оскільки в матеріалах справи наявні докази надання згоди/дозволу Міністерством оборони України на відчуження вказаного майна.

Такою згодою/дозволом є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5 №140/6/1398/11 від 15.10.2004 р., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 р., наданий державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлового приміщення загальною площею 331,2 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105.

Саме на підставі вказаного дозволу був укладений договір купівлі-продажу від 05.12.2011р.

Суд апеляційної інстанції констатує факт відсутності жодних застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу.

Посилання ж скаржника на п.50 постанови Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007р. "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", яким визначено, що рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більш як 12 місяців з дати його прийняття, розцінюється колегією суддів як безпідставне та необґрунтоване, оскільки на момент видачі начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозволу №140/6/1398/11 від 15.10.2004 р. на відчуження нерухомого майна вказану постанову прийнято не було, а відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Безпідставним є посилання прокурора також і на те, що дозвіл на відчуження майна №140/6/1398/11 від 15.10.2004 р. втратив чинність, у зв'язку з втратою чинності довіреністю №220/2071 від 04.10.2004р., на підставі якої даний дозвіл видавався, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених ст.248 ЦК України (припинення передоручення).

Таким чином, начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_5, видаючи 15.10.2004 р. від імені Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозвіл № 140/6/1398/11 ДП МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження закріпленого на праві господарського відання за вказаним підприємством нежитлового приміщення загальною площею 331,2 кв.м., що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністром оборони України.

Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у майбутньому у вигляді втрати чинності виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.

Листом №10/2-1698вих06 від 15.03.2006р. начальник відділу Генеральної прокуратури України повідомив концерн "Військторгсервіс", що дозволи, видані начальником ГУ торгівлі Тилу МОУ на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання до моменту скасування довіреності від 04.10.2004р. (до 12.02.2005р.) вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись за призначенням.

Одночасно, прокурор не вказав жодної норми цивільного законодавства, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів або автоматичної втрати чинності такого дозволу внаслідок скасування довіреності.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу від 05.12.2011р. укладено за згодою Міністерства оборони України, якою є дозвіл №140/6/1398/11 від 15.10.2004р.

Окрім того, відповідно до п. 3.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними" від 29.05.2013р. №11, припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

З наявних матеріалів справи вбачається, що ПП «Компанія «Динамік» (ПП "Рекунс") не могло знати про обмеження концерну "Військторгсервіс" щодо відчуження нерухомого майна, в тому числі з огляду на продаж майна за посередництва біржі та нотаріуса, на яких законом покладено обов'язок перевіряти повноваження продавця тощо.

Разом з тим, згідно з ч. 5 ст. 75 ГК України відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

В матеріалах справи відсутні докази погодження відчуження спірного майна Фондом державного майна України, які є обов'язковими для відчуження державного майна відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007р. "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" та ч. 5 ст. 75 ГК України, що в силу статей 203, 205 ЦК України є підставою для визнання такого договору недійсним.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне:

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, серед іншого, регулює діяльність Європейського суду з прав людини, була ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 р. Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, у відповідності до рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії», неприпустимим є визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Важливе значення в цій справі має позиція ЄСПЛ щодо питання відповідальності та вини заявника - приватної особи. Під час провадження у цій справі уряд Великої Британії надав Суду заперечення, що нібито заявник п. Стретч мав знати про неправомочність місцевого органу влади вносити у договір умову про подовження строку оренди, і що п. Стретч мав передбачити наслідки незаконності дій владного органу. Проте Європейський суд відхилив цей аргумент, відзначивши у пп. 36-41 наступне: «Уряд заперечував на тій підставі, що оскільки місцевий орган влади не був зобов'язаний за законодавством подовжувати оренду, відмова зробити це не може вважатися втручанням у право заявника. Однак, ураховуючи умови договору, який був укладений із заявником. Суд притримується того погляду, що дії органу влади можуть бути розцінені як такі, що перешкоджають законним очікуванням заявника згідно із договором та позбавляють його частково тих міркувань, на підставі яких було укладено договір.»

В свою чергу уряд заперечив на тій підставі, що заявник так само, як і всі інші особи, які укладають договори із місцевими органами влади, мав знати про наслідки будь-якої недієздатності відповідного органу влади, і що він мав можливість отримати юридичну пораду або вчинити позов проти своїх адвокатів за недбалість при наданні такої поради. Проте, оскільки місцевий орган сам вважав, що має повноваження включити таку умову, не здається нерозумним, що заявник та його юридичні радники прийняли до уваги цю саму впевненість... Заявник не тільки мав очікування отримати в майбутньому вигоди від його інвестиції в оренду, але, як це було зазначено в апеляційному суді, умова щодо подовження строку становила важливу частину оренди для особи, яка брала зобов'язання щодо будівництва і яка в іншому випадку мала б обмежений період для повернення своїх витрат.

Беручи до уваги вказані міркування, Суд вирішив, що у цій справі було непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, доходить висновку, що відбулося порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладанні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів допустили перевищення законних повноважень.

Аналогічного висновку дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 04.12.2008р. у справі № 2/142-08, від 24.10.2006р. у справі №12/291 та Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16.05.2012р. у справі №6-48577ск11.

Щодо покликання прокурора в апеляційній скарзі на те, що реалізація спірного майна відбувалась в супереч волі власника, особою, яка мала злочинний намір із зловживанням службовим становищем, оскільки за результатами проведеної перевірки, прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері 21.03.2013 року, порушено кримінальне провадження відносно посадових осіб Концерну «Військторгсервіс», за ознаками злочину передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. Колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1- 3, 5 та 6 ст.203 ЦК України.

Частинами 2 і 3 ст.203 ЦК України передбачено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч.1 ст.241 ЦК України правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Тобто наведена норма застосовується, якщо представник має повноваження на вчинення правочину, але вчиняє його з перевищенням обсягу права на здійснення правочину, який встановлено особою, котру він представляє, діючи при цьому в межах закону.

Отже, не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинені особою, котра, зловживаючи своїм службовим становищем, скоїла злочин, що встановлено вироком суду (постанова Верховного Суду України від 26.08.2014р. №3-94гс14).

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки в матеріалах справи відсутні вироки суду щодо посадових осіб концерну "Військторгсервіс" про скоєння ними злочину за ознаками передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, відповідно безпідставними є твердження прокурора про реалізацію спірного майна в супереч волі власника, особами, які мали злочинний намір із зловживанням службовим становищем.

Статтею 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на все викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 14.08.2014 року у даній справі відповідає матеріалам справи, ґрунтується на вимогах чинного законодавства і підстав для його скасування немає, а зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору.

Пунктом 2.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" №7 від 21.02.2013р. визначено, що якщо позовну заяву про визнання договору (правочину) недійсним подано без вимоги застосування наслідків, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України чи частиною другою статті 208 Господарського кодексу України, судовий збір сплачується за ставками, передбаченими для позовних заяв немайнового характеру.

Відповідно до п. 4.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" №7 від 21.02.2013р., приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України у розмірі, визначеному згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня того календарного року, в якому відповідна заява або скарга подавалася до суду.

Зважаючи на те, що апеляційну скаргу прокуратури центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері залишено без задоволення, витрати по сплаті судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги, в порядку ст. 49 ГПК України, слід покласти на визначених прокурором позивачів - Міністерство оборони України та концерн "Військторгсервіс".

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд,-

П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення господарського суду Львівської області від 14.08.2014 року у даній справі залишити без змін, апеляційну скаргу Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері - без задоволення.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, ідентифікаційний код 00034022) в дохід Державного бюджету України 4 010,93 грн. судового збору розгляд апеляційної скарги.

3. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (03151, м. Київ, вул.. Молодогвардійська, 28-А, ідентифікаційний код 33689922) в дохід Державного бюджету України 4 010,93 грн. судового збору розгляд апеляційної скарги.

Доручити місцевому господарському суду видати відповідні накази.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в порядку та строки, встановлені ст.ст. 109, 110 ГПК України.

Головуючий - суддя Кордюк Г.Т.

суддя Гриців В.М.

суддя Якімець Г.Г.