Ухвала суду № 41229225, 18.03.2014, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

18 березня 2014 рокусправа № 1170/2а-2846/12 Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сафронової С.В.

суддів: Чепурнова Д.В. Поплавського В.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Надточія В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Новоукраїнської міжрайонної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби на постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2013 року адміністративну справу за позовом приватного підприємства "Лідер-ІН" до Новоукраїнської міжрайонної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Приватне підприємство "Лідер-ІН" (надалі - ПП "Лідер-ІН") звернулося до суду першої інстанції з позовом до Новоукраїнської міжрайонної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень рішень №0000172310/0 від 14.06.10, №0000172310/1 від 12.07.10, №0000172310/2 від 15.09.10.

Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2013 року адміністративний позов приватного підприємства "Лідер-ІН" задовольно. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Новоукраїнської міжрайонної державної податкової інспекції №0000172310/0 від 14.06.10, №0000172310/1 від 12.07.10, №0000172310/2 від 15.09.10.

Не погодившись з вищевказаною постановою відповідач подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваної постанови не було взято до уваги обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тим самим порушено норми матеріального та процесуального права. Просить скасувати постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2013 року та постановити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Посадовими особами Добровеличківської МДПІ на підставі плану - графіку проведення перевірок, наказу №88 від 18.05.10, направлень №0112 від 30.04.10, №0129 від 19.05.10, у період з 30.04.10 по 26.05.10 проведено виїзну планову перевірку ПП "Лідер-ІН" з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.07 по 31.12.09, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.07 по 31.12.09, за наслідками якої складено акт перевірки №166/2310/33360617 від 31.05.10.

За змістом вказаного акту, у ході перевірки виявлено порушення позивачем пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" - завищення валових витрат на 61 500 грн., у т.ч. за 2008 рік у сумі 12 300 грн., за 2009 рік у сумі 49 200 грн., яке призвело до заниження податку на прибуток у сумі 15 375 грн., а т.ч. за 2008 рік на 3075 грн., за 2009 рік - на 12 300 грн.

На підставі цього акту Новоукраїнською МДПІ (Добровеличківське відділення) винесено податкове повідомлення-рішення форми "Р" №00000272310/0 від 14.06.10, яким згідно з пп. "б" п.4.2.2. ст.4, пп.17.1.3 п.17.1 ст.17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" позивачеві визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток підприємства на суму 21217, 50 грн., з яких 15375 грн. - за основним платежем, 5842, 50 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Не погоджуючись з цими рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вбачається, що предметом спору у даній справі є правомірність висновків податкового органу про нікчемність угод оренди транспортних засобів, не засвідчених нотаріально, вартість послуг за якими віднесена позивачем до складу валових витрат.

Судом встановлено, що між ФОП ОСОБА_1 (орендодавцем) та ПП "Лідер-ІН" (орендарем) 21.02.07 укладено договір про оренду транспортного засобу, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне володіння та користування транспортний засіб - автомобіль марки ГАЗ 33021. За умовами договору, майно використовується орендарем для перевезення вантажів. Орендна плата встановлена у розмірі 1500 грн. на місяць.

Також, між ФОП ОСОБА_1 (орендодавцем) та ПП "Лідер-ІН" (орендарем) 04.08.08 укладено договір оренди транспортного засобу, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне володіння та користування транспортні засоби - 2 фургони малотоннажні марки FIAT Ducato 2.OD. Згідно з умовами договору, майно, що орендується, призначене для використання орендарем для перевезення хлібобулочних та кондитерських виробів, а також для вантажного перевезення дрібних речей. Орендна плата встановлена у розмірі 2600 грн. на місяць за два автомобілі.

На виконання умов договорів між його сторонами складено акти здачі-приймання робіт (надання послуг) якими підтверджено факт надання ФОП ОСОБА_1 позивачеві послуг по оренді автомобілів, вартістю 4 100 грн. щомісяця. Вказані акти описані в акті перевірки №166/2310/33360617 від 31.05.10, позивачем на пропозицію суду, як докази до справи не надані.

Розрахунки між сторонами проведено у готівковій формі, як це передбачено умовами договорів оренди (пункт 4.2 договору від 21.02.07 та пункт.5.2 договору від 04.08.08).

Відповідно до підпунктів 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно з підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" не належить до складу валових витрат будь-які витрати не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Приймаючи спірні податкові повідомлення-рішення, відповідач виходив з того, що позивач не мав права на включення до складу валових витрат витрат, пов'язаних зі сплатою орендної плати за користування транспортними засобами, орендованими у фізичної особи на підставі договорів, які не були нотаріально посвідчені, а тому, на думку податкового органу, є нікчемними.

При цьому, порушень з приводу відображення в документах бухгалтерського та податкового обліку господарських операцій з найму (оренди) транспортних засобів та відсутності самого факту оренди позивачем рухомого майна та сплати орендної плати за користування цим майном відповідачем не встановлено.

Стаття 51 ЦК України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

За правилами частин 1, 4 статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

На відміну від частини 2 статті 799 ЦК України, приписи параграфу 5 глави 30 ГК України ("Оренда майна та лізинг") не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів, укладених у сфері господарювання. Отже, оскільки ЦК України та ГК України не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, а правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців є тотожним, тому приписи частини 2 статті 799 ЦК не застосовуються до договорів оренди транспортних засобів, укладених за участю фізичних осіб-підприємців. Відтак, нотаріальне посвідчення договорів оренди транспортних засобів, укладених фізичними особами-підприємцями, не є обов'язковим.

У ході розгляду справи судом установлено, що ОСОБА_1 - орендодавець транспортних засобів, переданих у користування позивачу, з 26.01.07 і на момент укладення спірних договорів оренди була зареєстрована як фізична особа-підприємець та, будучи платником єдиного податку, займалася господарською діяльністю за кодом КВЕД: 70.10.1 - оренда автомобілів. (а.с. 57, 216 - 217)

Договори оренди транспортних засобів від 21.02.07 та від 04.08.08 укладені позивачем та ФОП ОСОБА_1 як суб'єктами господарювання для здійснення позивачем (орендарем) господарської діяльності - доставки хлібо-булочних виробів до роздрібної торгівельної мережі, що відповідачем не заперечується. Суб'єктний склад сторін цих договорів свідчить про виникнення на підставі них господарських відносин, пов'язаних із отриманням ФОП ОСОБА_1 орендної плати за використання позивачем транспортних засобів у господарській діяльності. Таким чином, договори оренди транспортних засобів, укладені між позивачем та ФОП ОСОБА_1, не потребували обов'язкового нотаріального посвідчення, а висновки податкового органу про нікчемність вказаних договорів у зв'язку з недодержанням вимоги закону про нотаріальне посвідчення, є помилковими.

Враховуючи вищезазначене, а також те, що факт понесення витрат по оренді транспортних засобів підтверджується актами виконаних робіт, касовими ордерами, суд дійшов до висновку про безпідставність тверджень податкового органу, що відображення позивачем у податковому обліку витрат, пов'язаних із сплатою орендних платежів за вказаними договорами, суперечить пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Згідно з частиною 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У ході розгляду справи відповідачем не доведено правомірність своїх висновків про завищення позивачем валових витрат та заниження податкових зобов'язань з податку на прибуток, що вказує не безпідставність визначення позивачеві податкового зобов'язання за податковими повідомленнями-рішеннями №0000172310/0 від 14.06.10, №0000172310/1 від 12.07.10, №0000172310/2 від 15.09.10.

З огляду на не підтвердження висновків податкового органу про заниження позивачем суми податкового зобов'язання з податку на прибуток, застосування до нього штрафних (фінансових) санкцій на підставі пп.17.1.3 п.17.1 ст.17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", чинного на час винесення спірних податкових повідомлень-рішень, є безпідставним.

Даючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст.228 ЦК України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України, має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Саме по собі встановлення факту недодержання необхідних вимог для дійсності правочину, передбачених ст.203 Цивільного кодексу України, не є підставою нікчемності правочину, а є лише підставою для звернення до суду з метою визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Відповідно до Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; право чини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

З наведеного чітко видно, що відповідач, у разі необхідності, має право звернутися до суду з метою визнання нікчемним правочину, а не самостійно вирішувати дане питання.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України № К-1470/09 від 15.04.2009 року. Також колегією суддів апеляційної інстанції взято до уваги лист Державного комітету України з питань регуляторної політки та підприємництва № 7319 від 16.09.2011 року, де зазначено, що головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Вказані ж в актах податкових органів недоліки, допущені суб'єктами господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

З вищенаведених законодавчих положень випливає, що визнання відповідачем договору недійсним з підстав його невідповідності закону та суперечливості інтересам держави і суспільства є можливим лише в судовому порядку, а не з суб'єктивної оцінки відповідача.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що будь-яких порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке б потягло за собою наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, не було встановлено, тому постанову суду першої інстанції від 25 квітня 2012 року у даній адміністративній справі необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача необхідно залишити без задоволення, оскільки доводи, які викладені у апеляційній скарзі, суперечать зібраним у справі доказам та фактичним обставинам справи, зводяться до помилкового тлумачення заявником апеляційної скарги норм матеріального та процесуального права, а тому не можуть бути підставою для скасування постанови суду першої інстанції у даній справі.

Керуючись ст. ст. 158, 160, 167, 195, 196, 198, 199, 200, 205, 206, 212, 254, КАС України, колегія суддів -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Новоукраїнської міжрайонної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби - залишити без задоволення

Постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 31 січня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки передбаченні ст. 212 КАС України

Головуючий: С.В. Сафронова

Суддя: Д.В. Чепурнов

Суддя: В.Ю. Поплавський