Рішення № 41179491, 27.10.2014, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2014 року Справа № 915/49/14

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Васильєвої Л.І. при секретарі судового засідання Цуріці І.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві справу

За позовом: Приватного приємства виробничо-комерційне підприємство "Каро", вул. Кооперативна, 21, смт. Врадіївка, Миколаївська область, 56301

до відповідача: Фермерське господарство "Оазис", вул. Степова, 1а, с. Іванівка, Первомайський район, Миколаївська область, 55272

про: стягнення 309311 кг. насіння соняшника вартістю 913856,35 грн. та 70388 кг. зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн.

П Р Е Д С Т А В Н И К И:

від позивача: Лушников В.П. (довіреність № 1 від 22.10.2012р.)

від відповідача: Плечій В.В. (довіреність від 03.01.2014р.)

17 січня 2014р. позивач звернувся до господарського суду із позовною заявою про стягнення з відповідача 309311 кг. насіння соняшника вартістю 913856,35 грн. та 70388 кг. зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 01.04.2014р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29.05.2014р. позов задоволено частково. Стягнуто з Фермерського господарства "Оазис" на користь Приватного підприємства виробничо-комерційне підприємство "Каро" зерно кукурудзи в кількості 1209 кг вартістю 1269,45 грн. та 23,93 грн. - судового збору. В частині стягнення 309311 кг насіння соняшника вартістю 913856,35 грн. та 69179 кг зерна кукурудзи вартістю 81 520,92 грн. в позові відмовлено.

Поставою Вищого господарського суду України від 29 липня 2014р., рішення господарського суду Миколаївської області від 01.04.2014 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29.05.2014 у справі №915/49/14 скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області.

Ухвалою від 22 серпня 2014р. господарський суд прийняв справу до свого провадження.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд позов задовольнити. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив наступне.

02.09.2008 р. між Приватним підприємством "Виробниче-комерційне підприємство "Каро" та Фермерським господарством "Оазис" було укладено договір на послуги по зберіганню зерна, за умовами якого позивач (за договором замовник) зобов'язувався передати (поставити на склад відповідача) сільськогосподарську продукцію, а відповідач (виконавець) надати послуги по цій продукції, а саме прийняти її для визначення якості, підробки, сушки, відповідального зберігання, знешкодження шкідників у разі необхідності і відвантаження.

На виконання умов договору позивач станом на 01.01.2009 р. (т.1 а.с. 23) передав, а відповідач прийняв на зберігання від позивача 654314 кг. соняшника, 149654 кг. кукурудзи та відходи соняшника І категорії 25923 кг, що підтверджується також реєстрами на прийняте зерно кукурудзи за жовтень-листопад 2008р. та прийнятий соняшник за вересень-листопад 2008р.(т.1 а.с. 27, 28).

Листом №36 від 07.09.2009 р. позивач просив відповідача в семиденний термін повернути належну йому продукцію, а саме: 654,314 т. - насіння соняшника та 140654 кг. - зерна кукурудзи.

Відповідач передану на зберігання сільськогосподарську продукцію не повернув, що змусило позивача звернутись до суду з позовними вимогами про стягнення з нього 309311 кг. насіння соняшника вартістю 913856,35 грн. та 70388 кг. зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн.

Позивач обґрунтовує свої вимоги порушенням відповідачем приписів ст.ст. 936, 949, 953 і 955 Цивільного Кодексу України та ст. 35 Закону України „Про зерно і ринок зерна в Україні":

- після пред'явлення вимоги про повернення насіння зобов'язання відповідача по зберіганню речі на підставі договору припинились в силу ст.598 ЦК України;

- 18.09.2009р. між позивачем та відповідачем виникли правовідносини пов'язані не з наданням послуг по зберіганню за договором, а з притриманням речі, нарахування плати за надання послуг по зберіганню на підставі договору в період при тримання речі є неправомірним;

- користування відповідачем річчю, яку він «притримував» протягом більш ніж п'ять років (навіть вже поза межами строку давності по вимогам щодо оплати за надані послуги за 2008-2011р.р.) без звернення стягнення на цю річ, повернення коштів які перераховував позивач, беззаперечно свідчать про зловживання правами та переслідування цілі отримувати доходи від цієї речі шляхом її використання, а потім ще й отримати плату за нібито надані «послуги з її зберігання»;

- відповідно до ст.. 597 ЦК України вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до 591 цього Кодексу, кредитор, що притримує річ, може набути право власності на цю річ лише в порядку встановленому законом звернувши на неї стягнення, а не на підставі договору на надання послуг по зберіганню шляхом зарахування в оплату послуг, оскільки такий порядок набуття права власності на притриману річ параграфом 7 Глави 49 ЦК України або іншим Законом не передбачений.

Відповідач позовні вимоги не визнає з тих підстав, що відповідно до ст.546 ЦК України притримання є одним з видів забезпечення зобов'язання. Оскільки, позивач не виконав своє зобов'язання щодо оплати за надані послуги, відповідач на законних підставах притримав сільськогосподарську продукцію, що належить позивачу, про що зазначено в постанові Одеського апеляційного господарського суду від 08.06.2010р. у справі №6/229/09.

Після порушення позивачем зобов'язань по оплаті наданих послуг відповідач правомірно, у відповідності до ст.538 ЦК України припинив своє зобов'язання по поверненню сільськогосподарської продукції, але не припинив надання послуг із зберігання за договором.

Станом на 27.08.2013 р. зобов'язання по оплаті послуг позивачем не виконано, залишок продукції повернутий, договір не розірваний, не визнаний судом недійсним та не припинив своєї чинності в інший спосіб.

Відповідач зазначив, що про притримання позивач повідомлявся листами від 10.03.2011р. №1003-1, від 29.03.2011р №2903-1.

Також ним вказано, що притримання майна близько 5 років здійснювалось з вини позивача(невиконання обов'язку по оплаті наданих послуг, численні судові справи), з цієї ж причини зростали витрати по зберіганню сільськогосподарської продукції

Крім того, відповідач в судових засіданнях наполягав на тому, що позивач жодного разу не звертався за спірною продукцією: не надсилав вимог, не надавав довіреностей на отримання продукції.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд -

встановив:

02.09.2008 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір на послуги по зберіганню зерна, за умовами якого позивач (за договором замовник) зобов'язувався передати (поставити на склад відповідача) сільськогосподарську продукцію, а відповідач (виконавець) надати послуги по цій продукції, а саме прийняти її для визначення якості, підробки, сушки, відповідального зберігання, знешкодження шкідників у разі необхідності і відвантаження.

Відповідно до розділу 2 договору позивач зобов'язався забезпечити поставку продукції на склад відповідача (с. Іванівна, Первомайський район), своєчасно розрахуватися за надані йому послуги з приймання, сушіння, очищення, зберігання, відвантаження та надання додаткових послуг, пов'язаних із зберіганням продукції, а відповідач в свою чергу, не мав права розпорядження продукцією, що передавалась на зберігання.

Пунктами 3.1, 3.2, договору сторони встановили, що оплата послуг здійснюється замовником після підписання акту приймання-передачі виконаних послуг протягом 2-х днів з часу отримання розрахунку шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача. У разі несплати позивачем наданих послуг, він має право утримати належну йому в оплату послуг частину продукції, що знаходиться на зберіганні, про що складається односторонній акт розрахунок, який посвідчує належну оплату наданих відповідачем послуг.

Вартість продукції, яка утримується в оплату послуг, визначається на основі ринкових цін, які склалися на момент зарахування продукції в рахунок оплати.

Згідно п. 5.3 договору, він вступив в дію з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Додатком №1 від 02.09.2008 року до договору сторони узгодили обмежувальні норми якості продукції, що передається на зберігання.

На виконання умов договору замовник (позивач) передав, а виконавець (відповідач) прийняв на зберігання в період вересень - листопад 2008 року: 654 т.314 кг. (залікова вага) насіння соняшника; 149 т.654 кг. (залікова вага) зерна кукурудзи та 25 т. 923 кг. відходів соняшника.

14.04.2009 р. відповідач виставив позивачу рахунок №1404-1 на оплату послуг за договором на суму 38 927,21 грн.(в т.ч. ПДВ -6487,87 грн.) по очищенню та сушці соняшника та кукурудзи.

Листом №36 від 07.09.2009 р. позивач просив відповідача в семиденний термін повернути належну йому продукцію, а саме: 654,314 т. - насіння соняшника та 140.654 кг. - зерна кукурудзи.

Як вбачається з складської накладної №2 позивач вже отримав частину цієї продукції, а частину її продав відповідачу, тобто вимога позивача про повернення йому відповідачем продукції у визначених в листі розмірах (вагою) є необґрунтованою. З накладної №2 на збереження сільськогосподарської продукції від 14.04.2009 р. вбачається, що 30.03.2009 р. позивач отримав за 5 т соняшника та 25923 кг відходів соняшника грошові кошти в сумі 25528 грн., а також на підставі накладних протягом квітня 2009 р. позивач одержав від відповідача та вивіз 314080 кг насіння соняшника та у вересні 2013р. - 79246 кг кукурудзи.

Станом на 07.09. 2009 р. на збереженні відповідача залишилось 309,311 т. зерна соняшника і 0 кг. відходів та 70388 кг кукурудзи. Відповідач не заперечує щодо залишку продукції у вказаній кількості на час пред'явлення вимоги про її повернення.

Разом з тим, відповідач не повернув належну позивачу сільськогосподарську продукцію у кількості 309, 311 т. зерна соняшника та 70388 кг кукурудзи, що стало підставою для звернення позивача з позовом про стягнення з відповідача вказаної кількості зерна кукурудзи та соняшника.

Позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі з огляду на наступне:

згідно з ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами позивач порушив умови договору на послуги по зберіганню зерна від 02.09.2008 р., а саме п. 2.1.2. щодо оплати вартості наданих послуг: рахунок №1404-1 від 14.04.2009 року на суму 38927,21 грн. ним не був оплачений в установлений договором строк.

Відповідачем також порушено припис статті 953 Цивільного кодексу України, який зобов'язує зберігача на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився:

Заперечення відповідача ґрунтуються на його праві на притримання зданої на зберігання сільськогосподарської продукції та тому, що майно позивача на суму 913449,27грн. він зарахував в рахунок погашення боргу за надані послуги по зберіганню.

Право відповідача на притримання встановлено господарським судом у справі №6/229/09, а тому цей факт згідно статті 35 Господарського процесуального кодексу України слід вважати встановленим.

Разом з тим, суд вважає безпідставним притримання продукції більше ніж 5 років, внаслідок чого вартість послуг по зберіганню - 913449,27грн(т.1 а.с.270) фактично зрівнялась з вартістю переданої на зберігання продукції(ним повернуто лише 79246 кг кукурудзи).

Ст. 594 Цивільного кодексу України передбачено право притримання, зокрема, встановлено, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредитору пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Приписом ст. 547 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Пунктом 3.2.договору від 02.09.2008 року сторони передбачили , що у разі несплати позивачем наданих послуг відповідач має право утримати належну йому в оплату послуг частину продукції, що знаходиться на зберіганні, про що складається односторонній акт-розрахунок, який посвідчує належну оплату наданих послуг.

Отже, відповідач на час виникнення спору, а саме на час отримання ним вимоги про повернення переданої на зберігання продукції - 10.09.2009 року, мав право притримати лише частину належної позивачу продукції на суму 38927,21 грн., а не всю продукцію вартістю більше мільйона гривень.

Вищезазначене підтверджується також положеннями ст. ст.22 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якою обсяг вимог, які можуть бути забезпечені притриманням, обмежується дійсною існуючою вимогою(на час виникнення спору це 38927,21 грн.).

Законодавцем встановлені також інші вимоги для забезпечення зобов'язання шляхом притримання.

Так, п.1 ст. 595 Цивільного кодексу України встановлено, що кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Відповідач притримує належне позивачу майно з вересня 2009 року. На вимогу суду відповідач надав пояснення, що позивач був повідомлений про притримання лише в березні 2011 року(т.3 а.с.119, 125-126).

Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

В порушення вказаних приписів, відповідач неправомірно розпоряджався власністю позивача на протязі 5 років, про що свідчить Акт державного виконавця від 01.07.2013 року (т.2, а.с.33) по виконанню рішення у справі №5016/2280/2012, в якому зазначено, що у відповідача відсутнє майно, яке належить позивачу. Факт розпорядження майном позивача відповідачем не заперечується, в поясненнях від 16.10.2014 р. відповідач зазначив про реалізацію продукції в 2009-2013 роках та заміну на іншу(а.с.154).

Статтею 596 Цивільного кодексу України чітко зазначено, що до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Отже, доводи відповідача, що до нього перейшло право власності на майно позивача вартістю 913449,27грн. в рахунок погашення витрат на зберігання є помилковими.

Чинним законодавством, а саме статтею 597 Цивільного кодексу України встановлено, що вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу, тобто шляхом продажу з публічних торгів.

В порушення вказаних норм Цивільного кодексу України відповідач взагалі на протязі 5 років не здійснював реалізацію притриманого майна ні в розумні, ні в будь які строки. Приймаючі до уваги, що зарахування зерна в рахунок оплати за послуги при притриманні речі законодавством не передбачено, то відповідач неправомірно заволодів спірним майном позивача.

Що стосується витрат відповідача, пов'язаних із зберіганням продукції позивача, то суд вважає за необхідне зазначити , що ці витрати не пов'язані з виконанням ним обов'язків по договору зберігання від 02.09.2008 р., оскільки, господарським судом у справі №6/229/09 правовідносини сторін оцінені як притримання.

Відповідно п.2 ст. 595 Цивільного кодексу України кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

Оскільки, як встановлено вище, відповідач незаконно притримував всю належну відповідачу продукцію протягом п'яти років, не здійснив реалізацію цієї продукції в розумні строки через публічні торги для задоволення його вимог, то всі витрати на її зберігання покладаються на відповідача та за його рахунок.

Суд вважає помилковими доводи відповідача щодо відсутності факту звернення позивача за поверненням переданої на зберігання продукції, оскільки ним не заперечується факт отримання листа з відповідною вимогою(т.1 а.с.26). Відсутність у нього насіння соняшника в кількості 654314 кг не було перешкодою для повернення позивачу насіння соняшника у кількості 309311 кг.

За правилами ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідач не спростував вимоги позивача, не надав суду відповідні докази, які б свідчили про безпідставність вимог позивача.

В спірних правовідносинах відповідачем дійсно порушені норми та приписи діючого законодавства, в зв'язку з чим позивач цілком правомірно звернувся до господарського суду з відповідним позовом.

Враховуючи викладене, позовні вимоги заявлені позивачем відповідно до вимог чинного законодавства, матеріалами справи підтверджені та підлягають задоволенню.

Згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати слід покласти на відповідача.

Керуючись ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Стягнути з Фермерського господарства "Оазис" /вул. Степова, 1а, с. Іванівка, Первомайський район, Миколаївська область, 55272, ЄДРПОУ 19292583/ на користь Приватного підприємства виробничо-комерційне підприємство "Каро" /вул. Кооперативна, 21, смт. Врадіївка, Миколаївська область, 56301, ЄДРПОУ 20892727/ 309311 кг. насіння соняшника вартістю 913856,35 грн. та 70388 кг. зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн., судовий збір в сумі 19932,93 грн.

Видати наказ.

Рішення у відповідності зі ст.85 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Сторони, які беруть участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення повністю або частково у порядку і строки встановлені ст.93 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Л.I. Васильєва

Повний текст рішення складено та підписано 03.11.2014р.