Постанова № 41173052, 29.10.2014, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2014 року Справа № 910/11260/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоАлєєвої І.В.,суддів :Мирошниченка С.В., Татькова В.І. (доповідача),розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1) Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району міста Києва 2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 р.та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 23.06.2014 р.у справі№ 910/11260/14 господарського суду міста Києваза позовом Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району міста Києва (надалі - Комунальне підприємство)доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі - Підприємець)простягнення грошових коштівза участю представників: від позивача- Петрунько І.В., дов. від 01.01.2014 р. від відповідача- не з'явилися

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.06.2014 р. (суддя Лиськов М.О.) позов задоволено повністю, стягнуто з Підприємця, з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення, на користь Комунального підприємства 77 327,41 грн. основного боргу, 6 598,41 грн. інфляційних втрат, 6 009,51 грн. - 3 % річних та 1 827 грн. судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 р. (головуючий суддя Шапран В.В., судді: Буравльов С.І., Андрієнко В.В.) рішення господарського суду міста Києва від 23.06.2014 р. змінено, викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: "Позовні вимоги задовольнити частково. Стягнути з Підприємця, з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення, на користь Комунального підприємства основний борг в розмірі 43 390,47 грн., інфляційні втрати в сумі 416,98 грн. та 3 % річних в сумі 1 669,19 грн., та судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 923,84 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовити"; стягнуто з Комунального підприємства на користь Підприємця судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 451,58 грн. та витрати на послуги адвоката в розмірі 13 447,05 грн.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, Підприємець звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти рішення про відмову в задоволенні позовних вимог повністю, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Також, з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України звернулося Комунальне підприємство, в якій просить суд скасувати постанову апеляційного господарського суду, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Крім того, Комунальне підприємство подало до суду відзив на касаційну скаргу Підприємця, в якому зазначило, що вимоги, викладені в касаційній скарзі, є безпідставними та необґрунтованими, а тому її слід залишити без задоволення.

До початку судового засідання, 29.10.2014 р., від відповідача - заявника касаційної скарги - Підприємця надійшло клопотання про оголошення перерви у даному судовому засіданні.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що чинним господарським процесуальним законодавством не передбачено обов'язковості присутності сторін чи їхніх представників у судовому засіданні під час розгляду касаційних скарг, оскільки Вищий господарський суд України не розглядає спори по суті, а тільки перевіряє правильність застосування господарськими судами нижчих інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Зважаючи на викладене, клопотання про оголошення перерви у даному судовому засіданні не підлягає задоволенню.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційних скарг та відзиву, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, прийшла до висновку, що подані касаційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 01.10.2007 р. між Комунальним підприємством (абонент) та Приватним підприємством "ОСОБА_4" (субабонент), в особі директора ОСОБА_4 (Підприємець, відповідач у справі) укладено Договір № 19/7 про надання комунальних послуг (надалі - Договір), відповідно до умов якого абонент зобов'язався забезпечувати субабонента комунальними послугами, необхідними для задоволення господарсько-побутових потреб субабонента та інших потреб, передбачених даним договором, з урахуванням специфіки діяльності субабонента, а субабонент, в свою чергу, зобов'язався своєчасно і у повному обсязі, не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, вносити плату за надані йому послуги, обумовлені даним Договором на розрахунковий рахунок абонента, а при несвоєчасному внесенні всіх платежів сплачувати пеню із розрахунку подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний день прострочення.

Пунктом 1.2. Договору визначено, що комунальні послуги постачаються в приміщення площею 431,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, приміщення використовується для цілей: офіс, перукарня, кафе, продаж продовольчих товарів населенню.

У відповідності з п. 5.1. Договору термін його дії визначено з 01.10.2007 р. до 31.12.2008 р.

Водночас, пунктом 5.4. Договору встановлено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього Договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.

Згідно з п. 5.5. Договору реорганізація абонента чи субабонента не є підставою для зміни умов або припинення дії цього Договору, що зберігає свою чинність протягом встановленого терміну.

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У відповідності зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно зі ст. 901 ЦК України виконавець зобов'язується за завданням другої сторони замовника надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Статтею 903 ЦК України визначено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Положеннями статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Звертаючись до господарського суду міста Києва з відповідним позовом, Комунальне підприємство зазначило, що відповідач, всупереч умовам укладеного між сторонами Договору, свої зобов`язання щодо оплати наданих комунальних послуг не виконує і за весь час дії Договору кошти на рахунок позивача перераховані не були, в результаті чого утворилась заборгованість в розмірі 77 327,41 грн. за період з 10.10.2008 р. по 01.03.2014 р.

У свою чергу, Підприємець, заперечуючи проти заявленого позову, вказав, що спірний Договір був укладений не з ФОП ОСОБА_4, а з ПП "ОСОБА_4", про що зазначено в преамбулі договору від 01.10.2007 р., сторінки договору підпису не містять, а отже виникають сумніви щодо справжності даного договору; Договір не відповідає умовам типового договору про надання житлово-комунальних послуг, а отже він вважається неукладеним, що виключає обов`язок відповідача сплачувати кошти за цим договором.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з обґрунтованими та правомірними висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність обставин, зазначених Підприємцем в обґрунтування його заперечень проти заявленого позову, з огляду на що його доводи були правильно відхилені судами.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду даної справи в господарському суді апеляційної інстанції Підприємцем було подано заяву про застосування строків позовної давності до вимог позивача про стягнення основного боргу та штрафних санкцій, обґрунтовану статтею 257 ЦК України.

Статтями 256, 257 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно зі ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої стороною заявлено у спорі є підставою для відмови у позові.

Зважаючи на зазначені норми та наявність достатньо обґрунтованої відповідної заяви Підприємця, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного господарського суду про підставність застосування позовної давності до вимог Комунального підприємства за період з 01.10.2008 р. по 06.06.2011 р., оскільки позивач звернувся із позовом до суду лише 06.06.2014 р.

Отже, господарський суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що оскільки відповідачем не було належним чином спростовано докази надані позивачем на існування заборгованості за Договором, вимога останнього про стягнення основного боргу була задоволена частково, з урахуванням заяви про застосування позовної давності, а саме за період з 11.06.2011 р. по 01.03.2014 р. в розмірі 43 390,47 грн.

Крім того, Комунальне підприємство просило суд стягнути інфляційні втрати та 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Київський апеляційний господарський суд правомірно, з урахуванням строків позовної давності, стягнув з Підприємця на користь Комунального підприємства інфляційні втрати в розмірі 416,98 грн. та 3 % річних в сумі 1 669,19 грн.

Також, в процесі розгляду апеляційної скарги, представником відповідача до суду була подана заява про компенсацію витрат на послуги адвоката.

Положеннями ч. 1 ст. 44 ГПК України визначено що до складу судових витрат належить, зокрема оплата послуг адвоката, а ч. 3 ст. 48 цього кодексу унормовано, що витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Господарський суд апеляційної інстанції встановивши, що відповідачем належним чином підтверджені понесені ним витрати на послуги адвоката, дійшов підставного висновку про покладення на позивача витрат на послуги адвоката пропорційно сумі обґрунтованих позовних вимог.

Крім того, положеннями п. 6.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 р. № 7 "Про деякі питання застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим, суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката є оціночним поняттям, яке вирішується господарським судом на власний розсуд, а задоволення клопотання про зменшення розміру таких витрат є правом, а не обов'язком господарського суду. Відтак суд апеляційної інстанції за наявності наданих відповідачем доказів, що підтверджують наявність і розумність витрат на оплату послуг адвоката, задовольнив вимоги в цій частині.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що оскаржуваний судовий акт прийнятий з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.

Посилання оскаржувачів на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.

Твердження оскаржувачів про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального підприємства до утриманню житлового господарства Святошинського району міста Києва залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 р. у справі № 910/11260/14 залишити без змін.

Головуючий суддя І.В. Алєєва

Суддя С.В. Мирошниченко

Суддя (доповідач) В.І. Татьков