Рішення № 41130687, 29.10.2014, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 1519/22218/2012

Провадження №2/521/1140/14

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2014 року Малиновський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Поліщук І.О. .

при секретарі - Святецькій І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні м. Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, посилаючись на те, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 20 листопада 1994 року. Під час спільного проживання подружжям були придбані підвальні приміщення під № 12-17,2 кв.м, №13-14,9 кв.м, №18-23,4 кв.м, №20 -9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходяться у житловому будинку АДРЕСА_2, які оформлені на ОСОБА_2, тому позивачка просить визнати за нею право власності на ? частину спірних нежитлових приміщень. Оскільки відповідач у добровільному порядку відмовляється, визнавати за ОСОБА_1 право власності на ? частину спірного нерухомого майна, вона вимушена звернутися з наступним позовом до суду.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позов своєї довірительки підтримала та показали суду, що подружжя ОСОБА_1 перебувало у шлюбі з 1994 року, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11.09.2012 року шлюб розірвано. За час шлюбу ОСОБА_1 придбали нерухоме майно у вигляді спірних підвальних приміщень, які сторона позивачки просить поділити порівну визнавши за її довірителькою право власності на ? частину цих приміщень.

Відповідач ОСОБА_2 в судові засідання не з'являвся, 24.04.2013 року подав до суду письмові заперечення на позов, в яких вказується, що 2 грудня 2003 року за час шлюбу з позивачкою дійсно були придбані підвальні приміщення під № 12 площею 17,2 кв.м, підвальне приміщення під № 13 площею 14,9 кв.м, підвальне приміщення під номером 18 площею 23,4 кв.м, підвальне приміщення № 20 площею 9,5 кв.м, а всього загальною площею 65,0 кв.м, розташовані у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2. Продаж зроблено за 2340 гривень. Відповідач вказує, що згоден з тим, що дані нежилі приміщення були придбані у період шлюбу, і гроші, які були передані продавцю, є їхнім спільним майном. З цих підстав ОСОБА_2 не проти сплати ОСОБА_1 ? частини вартості цього нерухомого майна від сплаченої суми, яка дорівнює 1170 гривень.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнав, просив відмовити в позові про розподіл спільного майна в повному обсязі. Свою правову позицію обґрунтовував тим, що статтею 182 ЦК України, передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державної реєстрації. У відповідності до статті 210 ЦК України правочин підлягає державної реєстрації у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Стаття 657 ЦК України вказує, що форма окремих видів договорів купівлі-продажу, зобов'язує державну реєстрацію договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Відповідно до статті 334 ЦК України, якщо договір про відчуження майна підлягає державної реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Оскільки, право власності на спірні підвальні приміщення за його довірителем не зареєстровані у встановленому законом порядку, зазначене в позові нерухоме майно не може бути взагалі об'єктом поділу подружнього майна. Представник відповідача звернув увагу суду, що договір купівлі - продажу спірних підвальних приміщень, взагалі не може вважатися договором купівлі-продажу, а фактично є договором про наміри укласти договір купівлі-продажу. Крім того, представник відповідача наполягав на тому, що зазначені підвальні приміщення ніколи не переходили в користування його довірителя, тому що відсутній акт прийому-передачі цих приміщень від ОСОБА_3 до ОСОБА_2

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, надавши оцінку поданим доказам, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Частиною 1 ст.3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

20 листопада 1994 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1, актовий запис № 1813.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 11 вересня 2012 року, шлюбу зареєстрований між сторонами - розірвано.

В судовому засіданні встановлено, що 02 грудня 2003 року, між громадянкою ОСОБА_3, яка мешкає за адресою: АДРЕСА_4, іменованою в подальшому «Продавець», з однієї сторони, та громадянином ОСОБА_2, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 іменованим в подальшому «Покупець», складено договір, згідно з яким ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив підвальні приміщення під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею - 65,0 кв.м, що знаходяться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2. Згідно з договором вказане приміщення належить Продавцю на підставі Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19.06.2002 року та відчуждається на підставі розпорядження виконкому Одеської міської ради Малиновської районної адміністрації від 25.12.2002 року № 975/01-04. Продаж зроблено за 2340 гривень, які Продавець отримала від Покупця до підписання договору. Інвентаризаційна оцінка - 2340 гривень. У відповідності до пункту 5 Договору Продавець стверджує, що зазначені підвальні приміщення на момент підписання цього договору нікому іншому не продані, необдаровані, не відчужені іншими способом, не закладені, в спорі і під арештом не перебуває, що підтверджується довідкою про відсутність заборони від 02.11.2003 року. 02 грудня 2003 року цей договір посвідчено ОСОБА_4 - приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу. Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність гр. ОСОБА_3 відчужу вальних підвальних приміщень перевірено.

Як вбачається з розпорядження № 975/01-04 від 25.12.2002 року, виданого Малиновською районною адміністрацією Одеської міської Ради «Про надання дозволу на відчуження підвального приміщення площею 65 кв.м, незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_2», Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, розглянувши звернення ОСОБА_3 та надані документи встановила, що згідно рішення місцевого суду Малиновського району м. Одеси від 19.06.2002 року ОСОБА_3 на праві власності належать підвальні приміщення під №12, №13, №18, №20, загальною площею 65 кв.м, у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2. У зв'язку з необхідністю ОСОБА_3 звертається з проханням про надання дозволу на відчуження підвальних приміщень під №12, №13, №18, №20, загальною площею 65 кв.м, у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2. Згідно технічного паспорту загальна площа уточнена - 65,0 кв.м. Готовність незавершеного будівництвом житлового будинку складає - 95%, згідно довідки ОМБТІ та РОН № 22904 від 24.12.2002 року. На підставі вищевикладеного та керуючись ч.5 ст.55 Закону України «Про нотаріат», ОСОБА_3 надано дозвіл на відчуження підвальних приміщень під №12, №13, №18, №20, загальною площею 65 кв.м у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2.

Приватний нотаріус ОСОБА_4 на запит суду № 16855/14-Вих/2/521/1140/14 від 29.07.2014 року повідомила, що нею 02 грудня 2003 року було посвідчено договір купівлі-продажу підвальних приміщень №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, які знаходилися у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2, на підставі наступних документів: 1.Паспорту громадянина України та довідка про присвоєння ідентифікаційного номеру сторін за договором; 2) Заяви ОСОБА_3 від 02.12.2003 року про особисту приватну власність; 3) Рішення міського суду Малиновського районну міста Одеси від 19.06.2002 року про визнання права власності за ОСОБА_3 на вищезазначені підвальні приміщення; 4) Розпорядження Малиновської районної адміністрації № 975/01-04 від 25.12.2002 року «Про надання дозволу на відчуження підвального приміщення незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_2, площею 65 кв. м.»; 5) Довідка Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості № 13379.022 від 27.11.2003 року щодо готовності незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_2; 6) Довідка з Єдиного реєстру заборон № 828831-4172 від 02.12.2003 року щодо відсутності перебування під забороною вказаних підвальних приміщень; 7) Витяг з Державного реєстру застав рухомого майна про податкову заставу № 47661 від 02.12.2003 року щодо відсутності застав рухомого майна продавця.

З цих підстав, суд робить висновок про те, що під час шлюбу подружжя придбали підвальні приміщення під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходиться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2.

Відповідно до частини 1 ст.60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено, домовленістю між ними відповідно до ст.63 СК України. Вважається, що кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина , ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі.

Із огляду на вказані норми закону при вирішення питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною власністю з'ясуванню підлягають підстави й час набуття такого майна.

Пленум Верховного суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у п.23 роз'яснив, що вирішуючи спори між подружжям про майно необхідно встановити обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело та час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.60,69 СК, ч.3 ст.368), відповідно до частин 2,3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих,які згідно з законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя зокрема можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Заперечуючи проти позову відповідач ОСОБА_2, його представник, зазначали, що вказане нерухоме майно дійсно було придбане ними під час шлюбу, але не було зареєстровано у встановленому законом порядку, у відповідності до вимог ст.210,334 ЦК України.

Суд не погоджується з правовою позицією сторони відповідача, що відсутність реєстрації права власності за ОСОБА_2, на нерухоме майно за договором купівлі-продажу укладеним під час шлюбу з ОСОБА_1, не породжує право власності і позивачки на спірний об'єкт, з огляду на наступне.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень до чинного ЦК України Цивільній кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року, на норми якого посилається сторона відповідача в своїх запереченнях, набрав чинності з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом ЦК України застосовується до тих відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 року. Але оскілки, акти цивільного законодавства не мають зворотної сили і це підтверджується положенням про те, що ЦК застосується до цивільних відносин, що виникли до набрання ним чинності, відповідно до ст.4 Прикінцевих та перехідних положень щодо цивільних відносин, що виникли до набрання чинності ЦК, його норми застосовуються, тільки до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Статті 9 і 10 Прикінцевих та перехідних положень стосуються випадків особливого застосування правил нового ЦК до договірних відносин. Перш за все до договорів, які були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності цим кодексом, мають застосовуватися правила нового Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни та розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення. Оскільки ст.9 Прикінцевих та перехідних положень не передбачає, що в такому порядку мають вирішуватися і питання, пов'язані з недійсністю договорів, тобто за підставами, порядком та правовими наслідками визнання договорів недійсними, слід визнати, що стосовно вирішення цих питань, мають застосовуватися правила Кодексу, який діяв на момент укладення такого договору.

Таким чином, проаналізувавши вказані вище документи, з врахуванням дати укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (02.12.2003 року), суд вважає, що питання виникнення права власності на нежитлові приміщення за покупцем за даним Договором - ОСОБА_2, регулюється Цивільним кодексом УРСР 1963 року, який був чинним до 1 січня 2004 року.

Згідно до статей 41,42 ЦК Української РСР, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до правил встановлених статтею 44 ЦК Української РСР, письмові угоди повинні укладатись у письмовій формі: 1) угоди державних, кооперативних та інших громадянських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; 2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; 3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

Згідно до ст. 154 ЦК Української РСР коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась. Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. В передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 128 ЦК Української РСР визначено, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі. Таким чином, відповідно до статті 128 ЦК УРСР, який був чинним до 1 січня 2004 року визначалось, що право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто ЦК України 1963 року моментом виникнення права власності за договором визначає момент передачі речі. Вимоги реєстрації договору купівлі-продажу жилого будинку у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, передбачені у даному Цивільному кодексі статтею 227 УК України, стосуються виключено жилих приміщень, та передбачають реєстрацію договору що не є тотожнім поняттям реєстрації права власності на нерухоме майно за договором. Відповідач підтвердив, що на протязі всього часу від дня купівлі вищезазначеного об'єкту нерухомого майна користується ним. Згідно висновку № 177/2013 судово-будівельної експертизи від 05.02.2014 року, проведеної в ході розгляду справи, діапазон ринкової вартості нежитлових підвальних приміщень коливається від 162098 гривень до 179763 гривень, в залежності від їх стану, тобто спірний об'єкт наділений всіма характеристиками щодо нерухомого майна, має ціну. З цих підстав суд робить висновок про те, що ОСОБА_2 з 02 грудня 2003 року є повноправним власником підвальних приміщень під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходиться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2, право власності на які у ОСОБА_2 виникло саме з 02.12.2003 року, з часу передачі йому приміщень за договором, і триває до наступного часу. З цих же підстав, суд приходить до висновку, що документи надані позивачкою та витребувані за її клопотанням, підтверджують факт укладення договору купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень 02.12.2003 року, з дотриманням вимог до статей 41, 42, 43, 154, 224 ЦК Української РСР, факт набуття права власності за вказаним Договором, так як у відповідності до законодавства, що діяло на час укладення Договору, виникнення права власності на нежитлові приміщення не пов'язувалося з реєстрацією цього права у відповідних органах.

Відповідно до ст.ст. 16, 17 Закону України «Про власність» (чинного на час укладення угоди від 02.12.2003 року), ст.22 КпШС України, чинного до 01.01.2004 року, спільною сумісною власністю визнавалося майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чим майно, що є власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сімї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю.

Таким чином, проаналізувавши законодавство України, яке регулює питання виникнення права власності, з врахуванням підстав викладених у мотивувальній частині рішення, суд приходить до висновку, що відсутність реєстрації права власності за ОСОБА_2, на нерухоме майно, не позбавляє його права на це майно, а тому вважає встановленим факт, що під час шлюбу подружжя ОСОБА_2 придбало у власність нерухоме майно - підвальні приміщення під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, №18 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходиться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2. Суд критично оцінює правову позицію висловлену представником відповідача в судовому засіданні 29 жовтня 2014 року, стосовно того, що його довіритель з часу укладення договору купівлі-продажу у 2003 року, не користувався цими приміщеннями, а тому не набув і права власності на них за правилами встановленими ЦК УРСР, тому що його позиція з даного питання не узгоджується і з письмовими запереченнями самого ОСОБА_2 від 24.04.2013 року, і з особистими поясненнями в судовому засіданні 11.03.2013 року, який не оспорював факт користування цими приміщеннями. Не можуть прийматися до уваги і пояснення представника відповідача щодо необхідності підтвердження факту передання в користування приміщень актом приймання-передачі нерухомого майна від ОСОБА_1 до ОСОБА_2, так як ніякими нормативно-правовими актами діючими у 2003 році, не передбачалося складання такого акту, при укладенні договору між двома фізичними особами. Не надано до суду і доказів, щодо оспорювання договору купівлі-продажу спірних підвальних приміщень, щодо вирішення питання про визнання права користування цими приміщеннями за ОСОБА_2, який начебто тільки на сьогоднішній день має намір пред'явити претензії до юридичної особи, яка користується цим майном на підставі договору оренди. Однак, відповісти на питання суду, хто та з ким уклав договір оренди представник ОСОБА_2, не зміг.

Задовольняючи позов, суд також враховує, що відповідач на теперішній час не позбавлений можливості зареєструвати право власності за Договором купівлі-продажу від 02.12.2003 року, у відповідності до вимог діючого ЦК України, тому відмова в задоволенні даного позову про розподіл спільного майна, суттєво порушить цивільні права позивачки по справі ОСОБА_1

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.68 ч.1 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільного сумісного права власності подружжя, частки майна чоловіка та дружини є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Положеннями ст.392 ЦК України визначено, що для усування усіляких сумнівів щодо існування права власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це оспорюється або не визнається іншою стороною.

Таким чином, встановивши під час розгляду справи невизнання відповідачем ОСОБА_2 права власності позивачки ОСОБА_1 на ? частку нежитлових приміщень, суд дійшов до висновку, що за ОСОБА_1 повинно бути визнано право власності на ? частку підвальних приміщень під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходиться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2.

Керуючись ст.ст. 41, 42, 44, 128, 154, 224, 227 ЦК УРСР 1963 року, ст.ст. 60-63, 69, 70 СК України, ст.22 КпШС України, 316, 321, 392 ЦК України, ст.ст. 16, 17 Закону України «Про власність» ст.ст. 3, 4, 10, 11, 60, 213, 214, 215, 217, 218 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частку підвальних приміщень під №12 - 17,2 кв.м, №13 - 14,9 кв.м, АДРЕСА_2 - 23,4 кв.м, №20 - 9,5 кв.м, загальною площею 65,0 кв.м, що знаходиться у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_2, припинивши право власності ОСОБА_2 на дану частку майна.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Одеської області на протязі десяти днів.

Головуючий: