Рішення № 41096540, 20.10.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 910/16810/14 20.10.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дізарт Плюс"до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергетично-інвестиційна компанія"простягнення 52 071, 34 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Юрченко В.О. - представник за дов.;

від відповідача: не з'явились.

У судовому засіданні 20.10.2014, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дізарт Плюс" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товарисва з обмеженою відповідальністю Енергетично-інвестиційна компанія" про стягнення 12 615,34 грн. пені, 22 238,90 грн. процентів річних, 17 217,10 грн. інфляційного збільшення заборгованості.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.08.2014 порушено провадження по справі № 910/16810/14, розгляд справи призначено на 10.09.2014.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.09.2014, в порядку статті 77 ГПК України, розгляд справи відкладений на 06.10.2014.

Ухвалою від 06.10.2014, продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 20.10.2014.

У відзиві на позов відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог з наступних підстав.

1.Позивач не вірно розрахував пеню без врахування ч. 6 ст. 232 ГК України;

2.При розрахунку інфляційних втрат позивач припустився порушення порядку арифметичних розрахунків, за розрахунком відповідача розмір інфляційних втрат становить 16 800,00 грн.;

3.Проти нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами відповідач заперечив, оскільки на підставі Договору відповідач отримав від позивача матеріальні цінності, а не кошти, тому відсутній факт користування чужими коштами, що є обов'язковою обставиною, з якою відповідно до ст. 536 ЦК України пов'язується сплата процентів.

В судовому засіданні 20.10.2014, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається, що рішенням господарського суду міста Києва від 12.12.2013 у справі №910/21884/13, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2014, позовні вимоги задоволено повністю та стягнути з ТОВ "Енергетично-інвестиційна компанія" на користь ТОВ "Дізарт Плюс" борг у розмірі 139 420,41 грн. з урахуванням індексу інфляції, 69 129,11 грн. пені, 12 148,95 грн. процентів річних та судові витрати.

Як слідує з цього рішення, пеня, проценти за користування чужими коштами та інфляційні втрати заявлені та задоволені судом за період по 07.11.2013.

Вищезазначеним рішення суду встановлено наступне:

"31.01.2013 між товариством з обмеженою відповідальністю "Дізарт Плюс" (постачальником) та товариством з обмеженою відповідальністю "Енергетично-інвестиційна компанія" (покупцем) укладено договір поставки нафтопродуктів № ДП-188 (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 Договору постачальник зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити нафтопродукти, в подальшому - товар, відповідно до умов Договору та додаткових угод до нього.

30.07.2013 між сторонами укладено додаткову угоду № 0000000014 до Договору, предметом якої є поставка дизельного палива, код згідно з УКТ ЗЕД 2710.19.41.10, у кількості 16310,000 літрів, на загальну суму 141 407,70 грн.

Строк оплати - протягом трьох банківських днів.

03.08.2013 між сторонами укладено додаткову угоду № 0000000015 до Договору, предметом якої є поставка дизельного палива, код згідно з УКТ ЗЕД 2710.19.41.10, у кількості 9550,000 літрів на загальну суму 82798.50 грн.

Строк оплати - протягом двох банківських днів.

Позивачем поставлено, а відповідачем отримано товар на загальну суму 224 206,20 грн., що підтверджується підписаними сторонами видатковими накладними № РН-0001279 від 01.08.2013 р. на суму 141 407,70 грн. та № РН-0001338 від 03.08.2013 на суму 82798,50 грн.,

Покупець поставлений товар оплатив частково, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість у розмірі 140 000,00 грн.

Станом на день розгляду справи відповідачем не погашено 140 000,00 грн. заборгованості, а саме: 57 201,50 грн. за додатковою угодою № 0000000014 від 30.07.2013 та 82 798,50 грн. за додатковою угодою № 0000000015 від 03.08.2013.

Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Наведений факт має преюдиційне значення та не підлягає повторному доведенню.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18.11.2003 №01-8/1427).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії», п. 61).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Враховуючи, що сума основного боргу за вказаним вище рішенням суду була сплачена відповідачем лише 19.06.2014, позивач звернувся з даним позовом про стягнення пені у розмірі 12 615, 34 грн. за період з 08.11.2013 по 18.06.2014, 26 % річних у розмірі 22 238,90 грн. за період з 08.11.2014 по 18.06.2014, інфляційні втрати у розмірі 17 217,10 грн. за період з 08.11.2013 по 18.06.2014.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст. 11, 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

Як передбачено ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується із положеннями ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Рішенням суду від 12.12.2013 у справі №910/21884/13 встановлений факт прострочення сплати коштів за Договором №ДП-188 від 31.01.2013 у розмірі 140 000,00 грн., який, в порядку ст. 35 ГПК України, повторному доведенню не підлягає.

Позивач повідомив суду, що вищезазначені кошти відповідач сплатив 19.06.2014, що не заперечив відповідач.

Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до п. 7.4 Договору в разі несвоєчасної оплати вартості товару покупець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочення платежу.

У відповідності до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Пенею відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відтак, частиною шостою статті 232 ГК України визначено строк та порядок нарахування штрафних санкцій, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється ЦК України.

Суд перевірив розрахунок пені та визнав правомірним період її нарахування (08.11.2013 по 18.06.2014). Крім того, розмір пені заявлений до стягнення є вірним, а тому підлягає задоволенню в цій частині 12 615,34 грн.

Відповідно до п. 8.1 Договору, в разі прострочення оплати постачальник може вимагати від покупця оплати процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 26 процентів річних від вартості неоплаченого товару за кожен день прострочення до повного погашення заборгованості.

Дослідивши умови Договору щодо вірності заявлених до стягнення 26 процентів за користування чужими грошовими коштами, суд встановив наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 2 ст. 712 ЦК України застережено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 3 ст. 692 ЦК України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ця правова норма є спеціальною і поширює свою дію лише на правовідносини, пов'язані з купівлею-продажем товару, або на правовідносини, до яких згідно з чинним законодавством застосовуються положення про купівлю-продаж.

Частиною 3 ст. 692 ЦК України конкретизовано визначений ст. 536 цього Кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене ст. 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за час користування грошима, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.

Згідно з положеннями ст. 549 ЦК України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.

За своєю правовою природою проценти за користування чужими грошовими коштами, передбачені п. 8.1 договору за кожен день прострочення охоплюються визначенням пені.

Аналогічна правова позиція визначена у постанові Верховного суду України від 01.07.2014 №3-32гс14.

Таким чином, вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

У листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., зазначено, що визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. 3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Суд перевірив розрахунок інфляційних втрат та визнав його обґрунтованим, а тому заявлений до стягнення розмір інфляційних втрат підлягає задоволенню.

Таким чином, позовні вимоги підлягаєть задоволенню в частині пені - 12 615,34 грн., інфляційні втрати - 17 217, 10 грн.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Витрати по сплаті судового збору згідно статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 33, 49, п. 1-1 ч. 1 ст. 80, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.Позовні вимоги задовольнити частково.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергетично-інвестиційна компанія" (04071, м. Київ, вул. Ярославська, 28 Б, код 37039321) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дізарт Плюс" (18008, Черкаська обл., м. Черкаси, вул. Смілянська, 168, код 37610015) пеню - 12 615,34 грн. (дванадцять тисяч шістсот п'ятнадцять гривень 34 коп.), інфляційні втрати - 17 217,10 грн. (сімнадцять тисяч двісті сімнадцять гривень 10 коп.) та 1 046, 72 грн. (одна тисяча сорок шість гривень 72 коп.) судового збору.

3.В іншій частині позову відмовити.

4.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення: 27.10.2014.

Суддя М.Є. Літвінова