Рішення № 41085669, 13.10.2014, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.10.2014 р. Справа № 914/2614/13

Господарський суд Львівської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах

позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2: Концерну «Військторгсервіс», м. Київ

до відповідача: Приватного підприємства «Кардинал», с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів

третя особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонд державного майна України, м. Київ

про: визнання недійсним договору та повернення до державної власності нежитлових приміщень

Головуючий суддя Артимович В.М.,

судді Морозюк А.Я., Цікало А.І.,

при секретарі Струк Н.Р.

Представники сторін:

від прокуратури: Гончар Б.С. - прокурор;

від позивача-1: Матлай Й.І. - представник;

від позивача-2: Данилишин К.З. - представник;

від відповідача: Михалевський Ю.Р. - представник;

від третьої особи-1: не з'явився;

від третьої особи-2: не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

У провадженні господарського суду Львівської області перебувала справа № 914/2614/13 за позовом заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах; позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ та позивача-2: Концерну "Військторгсервіс", м. Київ, до Приватного підприємства "Кардинал", с .Рясне-Руське Яворівського району Львівської області; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів, та третя особи-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонд державного майна України, м. Київ, про визнання недійсним договору та повернення до державної власності нежитлових приміщень.

Рішенням господарського суду Львівської області від 30.10.2013 р. у справі № 914/2614/13 в задоволенні позову відмовлено повністю. Крім того, ухвалою суду від 30.10.2013 р. в задоволенні заяви про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом заборони Приватному підприємству "Кардинал" вчиняти дії по відчуженню нежитлових приміщень, які є предметом оспорюваного договору відмовлено повністю.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.2014 р. рішення господарського суду Львівської області від 30.10.2013 р. у справі № 914/2614/13 залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постановою Вищого господарського суду України від 28.04.2014 р. рішення господарського суду Львівської області від 30.10.2013 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.2014 р. у справі № 914/2614/13 скасовано, а справу передано до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалою суду від 16.05.2014 р. прийнято справу №914/2614/13 до провадження, судове засідання призначено на 11.06.2014 р.

20.06.2014 р. на розгляд суду представник прокуратури подав клопотання з проханням продовжити процесуальний строк розгляду справи.

Ухвалою від 20.06.2014 р. продовжено строк розгляду справи до 01.08.2014 р., розгляд справи відкладено на 01.08.2014 р.

Ухвалою суду від 01.08.2014 р. справу призначено до колегіального розгляду.

Розпорядженням від 07.08.2014 р. призначено автоматичний розподіл членів колегії суддів у справі № 914/2614/13. Автоматизованою системою документообігу визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя Артимович В.М., судді Морозюк А.Я. та Цікало А.І.

В судове засідання 13.10.2014 р. з'явилися представники від прокуратури, позивачів та відповідача, надали пояснення по суті справи. Прокурор та представники позивачів позовні вимоги підтримали, просили їх задоволити з підстав, викладених в позовній заяві та усних поясненнях. В свою чергу представник відповідача просив відмовити в задоволення позову з мотивів, наведених в усних та письмових поясненнях.

Представники третіх осіб в судове засідання 13.10.2014 р. не з'явились, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце судового засідання.

Суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами згідно ст. 75 ГПК України.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають значення для справи, в їх сукупності, суд встановив наступне.

Між Концерном "Військторгсервіс" (позивач-2 у справі, продавець за договором) та Приватним підприємством "Кардинал" (відповідач у справі, покупець за договором) 10.11.2008 р. укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за №3219, згідно якого продавець передав, а покупець прийняв у власність нежитлові будівлі, загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м. Львові по вул. Шевченка Т., буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарника, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м.

ПП "Кардинал" отримано право укладення вказаного договору за результатами проведення публічних торгів, що відображено у протоколі №1082-н від 12.09.2008 р. У листі Фонду державного майна України №10-24-3491 від 20.03.2013 р. зазначено, що організатором аукціону з продажу цього майна виступала Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа "ПРАЙС", якою у період 2003-2010 р.р. були укладені з Фондом договори про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності. Результати проведення публічних торгів учасниками судового процесу не оспорено.

Так, продавцем за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 10.11.2008 р. був Концерн "Військторгсервіс" в особі начальника Філії "Управління Західного оперативного командування" "Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 12.09.2007 р. за реєстровим № 4165.

З цієї довіреності вбачається, що вона надана Концерном "Військторгсервіс" в особі його генерального директора Пукіра П.Н., який діяв на підставі Статуту Концерну, та уповноважує начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. укладати від імені Концерну "Військторгсервіс" будь-які договори (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договори оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну - Міністерства оборони України.

Прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері проведено перевірку законності реалізації нерухомого майна Міністерства оборони України колишнім директором Концерну "Військторгсервіс" Пукіром П.Н., за результатами якої встановлено, що при укладенні вказаного договору порушено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств, зокрема відсутні дозвіл Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на відчуження такого майна.

Листом Генеральної прокуратури України № 10/2-1698вих06 від 05.03.2006 р., який досліджено місцевим господарським судом, повідомлено, що дозволи, видані начальником Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання, до моменту скасування довіреності від 04.10.2004 р. вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись за призначенням.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор посилається на порушення при укладенні спірного договору вимог Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та Порядку відчуження об'єктів державної власності", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. Одночасно, звертає увагу на те, що в силу вимог п. 6 названого Порядку необхідною умовою вчинення правочину є наявність погодження Фонду державного майна України на відчуження майна.

У відповідності до чинних на 2004-2008 р.р. Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 21.08.1997 р. № 888, Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. №1080, Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства, здійснює в установленому порядку відчуження військового майна.

Прокурор вказує, що на час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу законодавцем чітко було визначено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств.

Крім того, як зазначає прокурор, при реалізації державного майна представником Концерну "Військторгсервіс" Свідерським Г.М. на підтвердження наявності дозволу Міністерства оборони України на відчуження вказаного майна надано лист Начальника Головного управління торгівлі тилу Пукіра П.Н. № №140/6/1466/37 від 12.11.2004р. "Про надання дозволу відчуження", який на думку прокурора не є належним дозволом Міністерства оборони України, а довіреність, на яку йде посилання в листі, була визнана недійсною і відкликана до адміністративного департаменту Міністерства оборони України ще в лютому 2005 р.

Як зазначено у позовній заяві та письмових поясненнях на час здійснення оспорюваного правочину ні дозволу Міністерства оборони України, ні погодження Фонду державного майна України на відчуження спірного майна не було.

Крім того, прокурор зазначив, що відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою-третьою ст. 203 ЦК України, а тому з огляду на викладене договір купівлі-продажу укладено всупереч волі власника особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, а, отже, державне майно вибуло поза волею власника, чим було порушено економічні інтереси держави та було позбавлено права користування належним їй майном, тому є всі підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

В свою чергу відповідач вважає, що рішення про надання згоди на відчуження майна було прийняте до набрання чинності постановою КМ України № 803, а тому в силу загального правила "закон зворотної сили не має" й ст. 58 Конституції України не може регулюватися її умовами. Крім того, у самій постанові КМ України № 803 жодним чином не йдеться ані про втрату чинності дозволами на відчуження, які були видані до її прийняття ані про необхідність переоформлення таких дозволів, ані про їх перепогодження.

Щодо тверджень прокурора про те, що довіреність, на яку йде посилання в листі, була визнана недійсною і відкликано до адміністративного департаменту Міністерства оборони України ще в лютому 2005 р., відповідач зазначив, що припинення представництва за довіреністю від 04.10.2004 року № 220/2071, якою уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на надання дозволів щодо відчуження нерухомого майна, не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів.

Також, як зазначив відповідач, щодо позиції прокурора, на те, що зміст договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, в тому числі й Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженою постановою КМУ від 06.06.2007р. № 803, то аналіз ст.ст. 202-207, 213 ЦК України вказує на те, що зміст правочину складають його матеріальні умови, а не сама процедура укладення договору, і прокурор не заперечує проти законності матеріальних умов оспорюваного договору. Посилаючись на відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності та волевиявлення власника майна, відповідач вказує, що прокурором не враховано положення статуту Концерну "Військторгсервіс", затвердженого Міністром оборони України, яким встановлено обсяг цивільної дієздатності позивача-2 та відповідно до п. 7.5. якого Концерн вправі відчужувати його основні фонди за попередньою згодою органу управління майном, яким являється Міністерство оборони України.

В пояненнях ПП "Кардинал" згадує, що він є добросовісним набувачем, оскільки спірна будівля була придбана ним за відплатним договором на публічних торгах, а усі обов'язки з організації проведення та отримання будь-яких дозволів на продаж майна покладено саме на Концерн "Військторгсервіс", в господарському віданні якого це майно знаходилося. Крім того, відповідач вказує на рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 р. у справі "Стретч проти Об'днаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії" яким встановлено, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладені останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні цих договорів перевищили законні повноваження. Також відповідачем заявлено заяву про застосування строку позовної давності.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне в задоволенні позову відмовити, зважаючи на таке.

Приписами ст. 326 ЦК України визначено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Як визначено п.1.1 Статуту, затвердженого Міністром оборони України 27.12.2006 р. (державну реєстрацію змін до установчих документів проведено 28.04.2007 р.), Концерн "Військторгсервіс" є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Право Концерну укладати угоди закріплено п. 3.5 Статуту. Відповідно до п. 4.4 Статуту керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну, крім питань, що належать до компетенції Правління, здійснює генеральний директор Концерну. Генеральний директор Концерну розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та цим Статутом, без довіреності діє від імені Концерну, представляє його як в Україні, так і за її межами, укладає угоди, договори (контракти), а також має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

Відчуження основних фондів Концерну, як встановлено п. 7.5 Статуту, здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном, про що зазначено у вказаній довіреності.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Як вбачається з матеріалів справи, між Концерном "Військторгсервіс" та Приватним підприємством «Кардинал» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного Договору, згідно п. 7.3 Статуту концерну "Військторгсервіс" було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс". За п. 7.5 Статуту концерну відчуження його основних фондів здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України № 888 від 21.08.1997 р., передбачено, що Міністерство оборони України здійснює в установленому порядку у межах своїх повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства.

Довіреністю від 04.10.2004 р. № 220/2071 Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

Листом № 140/6/1466/37 від 12.11.2004 р. "Про надання дозволу відчуження" на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України № 220/2071 від 04.10.2004 р., начальник Головного управління торгівлі Пукір П.Н. дозволив начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерському Г.М. здійснити відчуження нерухомого майна ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

12.02.2005 р. окремим дорученням Міністерства оборони України зазначена довіреність була скасована та відкликана. 17.02.2005 р. Пукіром П.Н. її повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Як вбачається з вищенаведеного, вказаний дозвіл від 12.11.2004 р. був виданий до відкликання довіреності від 04.10.2004 р. № №220/2071.

31.01.2006 року наказом Міністра оборони України № 47 про реорганізацію Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, реорганізувавши його шляхом приєднання до Державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України.

Відповідно до п.1.5. Статуту Концерну "Військторгсервіс" затвердженого наказом Міністра оборони України від 25.06.2005р. № 358 (у редакції наказу Міністра оборони України від 27.12.2006р. № 754) до складу Концерну ввійшло державне підприємство Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Пунктом 1.1. Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що останній є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Згідно п. 3.5 та п. 5.1 Статуту Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права.

Пунктом 4.4. Статуту передбачено, що Генеральний директор Концерну: розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та Статутом; без довіреності діє від імені Концерну; укладає угоди, договори (контракти); має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

12.09.2007 р. довіреністю генерального директора Концерну "Військторгсервіс" було уповноважено начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерства оборони України.

Частиною 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно з ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Як зазначалось судом, 10.11.2008 р. укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень за результатами проведення публічних торгів, що відображено у протоколі № 1082-н від 12.09.2008 р. В матеріалах справи відсутні докази визнання цих публічних торгів недійсними.

Пунктами 7.3. та 7.5. Статуту встановлено, що здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. Відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Згідно ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно ст. 317 ЦК України право розпорядження майном належить власникові.

З матеріалів справи вбачається, що майно, яке є предметом оспорюваного договору, на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс".

Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами ст. 74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 року №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначено, що об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

З огляду на викладене, відчуження майна мало здійснюватися лише за умови врахування особливостей правового режиму окремого майна, відповідно до якого таке відчуження майна могло здійснюватися безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який у даному випадку є Міністерство оборони України.

Підтвердженням надання такого дозволу/згоди власника майна є лист-розпорядження від 12.11.2004 р. начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. "Про надання дозволу відчуження", який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 року, надане Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством.

Відтак, саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин. Будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу судом встановлено не було. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що даний дозвіл визнано недійсним.

Крім того, прокурор посилається на те, що вказаний лист не може вважатися належним дозволом Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна з тих підстав, що довіреність, на яку йде посилання в листі, визнано недійсною та відкликана до адміністративного апарату Міністерства оборони України, ще в лютому 2005 року.

Суд вважає таке твердження прокурора помилковим, враховуючи наступне.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України. При цьому, відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

У п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вказано, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В п. 2.9. вказаної Постанови зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

В п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно з пп. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Посилання позивачів на п. 50 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007 р., є помилковим, оскільки дане положення не розповсюджується на правовідносини 2004 року. Виданий у 2004 році дозвіл не міг порушувати положення Порядку, якого на той час ще не існувало.

Посилання відповідача на те, що спірне нерухоме майно, було відчужене розпорядником майна - Концерном Військторгсервіс" за згодою/волею власника такого майна - Міністерства оборони України, яка висвітлена у дозволі від 18.10.2004 р. №140/3/1369/17, оскільки саме на підставі дозволу Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України від 18.10.2004 р. №140/3/1369/17 було здійснене відчуження нерухомого майна, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було, а в матеріалах справи відсутні докази скасування чи відкликання дозволу від 18.10.2004 р. № 140/3/1369/17 власником, суд вважає обгрунтованим, оскільки втрата чинності виданих у відповідності до раніше діючого порядку дозволів не передбачено.

Як вже зазначалось вище, листом Генеральної прокуратури України №10/2-1698вих06 від 05.03.2006 р., який досліджено місцевим господарським судом, повідомлено, що дозволи, видані начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання, до моменту скасування довіреності від 04.10.2004 р. вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись за призначенням.

Припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинення на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, передбачених ст. 248 ЦК України (припинення передоручення).

Пунктом 4.4 Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

З метою реалізації своїх повноважень генеральний директор Концерну Пукір П.Н. 12.09.2007 р. видав нотаріально посвідчену довіреність начальнику філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування "Концерну "Військторгсервіс" Свідерському Г.М. на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна, з дозволу органу управління майном Міністерства оборони України, з правом підпису відповідних документів.

Дослідивши подані сторонами документи, суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України, наданою у формі дозволу начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України, начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження приміщення, яке є предметом оспорюваного договору, водночас генеральний директор Концерну у відповідності до положень Статуту Концерну мав право уповноважити начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" здійснити його продаж.

Суд приходить до висновку про правомірність таких дій, зважаючи на те, що дозвіл на відчуження майна надано в період дії довіреності.

У своїх поясненнях прокурор також посилається на недотримання пункту 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно якого відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, рішення начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. про надання згоди (дозволу) на відчуження майна було прийняте до набрання чинності постановою КМ України № 803 від 06.06.2007 р. та у постанові КМ України № 803 від 06.06.2007 р. не йдеться про втрату чинності дозволами на відчуження, які були видані до її прийняття, чи про необхідність переоформлення таких дозволів, чи про їх перепогодження.

Слід зазначити, що дозвіл на відчуження нерухомого майна виданий 12.11.2004 р. на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України 04.10.2004 р., а вищезазначений Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України 06 червня 2007 р. і саме на порушення цього Порядку надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна посилаються прокурор та позивач-2, а не на порушення Порядку, який діяв на час прийняття рішення про надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного договору. Зокрема, прокурор посилається на відсутність на час вчинення правочину погодження Фонду державного майна України щодо відчуження державного майна, що є порушенням Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007р.

Суд звертає увагу прокурора та позивача-2 на те, що Фонд державного майна України не приймає рішення про надання згоди або дозволу на відчуження нерухомого майна, а лише погоджує чи не погоджує відчуження нерухомого майна перед прийняттям такого рішення суб'єктом управління майном, тому враховуючи те, що вищезазначений дозвіл/згода вже був виданий суб'єктом управління майном і виданий до затвердження вищезазначеного Порядку, прокурор та позивач-2 не можуть посилатись на його порушення, зокрема на час надання дозволу виданого 12.11.2004р.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Пленумом Вищого господарського суду України у п. 2.9 постанови № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Враховуючи те, що вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження нерухомого майна наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, відповідно до якого необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не було, та вважався дійсним на момент вчинення правочину, суд дійшов висновку, що волевиявлення учасників правочину при укладенні договору купівлі-продажу було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Слід зазначити, що такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України на відчуження основних засобів. При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів або автоматичної втрати чинності такого дозволу внаслідок скасування довіреності.

Прокурором та позивачами не доведено, що зміст оспорюваного договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України), оскільки всі доводи прокурора спрямовані на доведення порушення порядку укладення договору, а не протиправності його матеріальних умов.

Сторони не заперечують, що покупцем належним чином виконано обов'язок оплати продажної ціни нерухомості, майно належним чином передано йому в порядку, передбаченому договором, та перебуває у його власності, що відображено в інформаційній довідці з Реєстру прав власності на нерухоме майно. Вказане також підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (№ 21693208 від 28.01.2009 р.), платіжними дорученнями № 246 від 09.09.2008 р. та № 339 та № 340 від 29.12.2008 р. та банківськими виписками про рух коштів по рахунку (копії вказаних документів знаходяться в матеріалах справи). Відтак, суд приходить до висновку, що вказаний правочин, у відповідності до ч. 5 ст. 203 ЦК України був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Також відсутні докази щодо визнання недійсними публічних торгів та протоколу проведення публічних торгів з продажу спірного приміщення. За п. 45 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. та чинного на момент укладення спірного договору, затверджений протокол є підставою для укладення договору купівлі-продажу між переможцем аукціону, конкурсу та суб'єктом господарювання. Укладення договору купівлі-продажу від 11.10.2008 р. відбулося за наслідками проведення торгів з добросовісним набувачем.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Пленумом Вищого господарського суду у п. 2.10 Постанови № 11 від 29.05.2013 р. роз'яснено, що в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, відтак, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 ст. 4 ГПК України передбачено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, серед іншого, регулює діяльність Європейського суду з прав людини, була ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 р. Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд вважає також обгрунтованим посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 р. у справі "Стретч проти Об'днаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії", яким встановлено, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладені останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні цих договорів перевищили законні повноваження.

Одночасно, розглянувши клопотання відповідача про застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності, суд встановив наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності встановлений ст. 257 ЦК України тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава або інші суб'єкти цивільних правовідносин. Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог. Оскільки для вимог, що є предметом позову у даній справі законодавством не передбачено спеціального строку позовної давності, до них застосовується загальний строк.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (п. 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

В постанові Верховного Суду України від 20.08.2013 р. № 3-18гс13 зазначено, що у випадку коли прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

За результатами розгляду справи судом встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, порушено не було. А отже підстав для застосування позовної давності немає.

В порядку ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості та безпідставності.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак, витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивачів в розмірі 13536,00 грн., оскільки у позові заявлено немайнову вимогу про визнання договору недійсним та майнову вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, а саме повернення до державної власності нежитлових приміщень.

Пленумом Вищого господарського суду України у п. 2.10 постанови № 7 від 21.02.2013 р. роз'яснено, що у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з пунктом 3 статті 6 Закону України "Про судовий збір" підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.

Відповідно до Закону України "Про судовий збір", за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат (п.п. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4), а за подання заяви про забезпечення позову - 1,5 розміру мінімальної заробітної плати (п.п. 3 п. 2 ч. 2 ст. 4). Розмір мінімальної заробітної плати з 01.01.2013р. становить, згідно зі ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" 1147,00грн.

Зважаючи на те, що прокурором при поданні позову ціну позову не визначено, суд, при визначенні розміру судового збору, що підлягає сплаті за звернення до суду із майновою вимогою, враховував ціну нерухомості, яка є предметом договірних відносин, та на підставі протоколу про хід публічних торгів № 1082-н від 12.09.2008 р. становила 619450,00 грн.

При визначенні розміру судового збору судом враховано, що ч. 2 ст. 6 Закону України "Про судовий збір" передбачено зменшення розміру судового збору з позовної заяви, поданої після подання заяви про вжиття запобіжних заходів або забезпечення позову, на розмір судового збору, сплаченого за подання заяви про вжиття запобіжних заходів чи заяви про забезпечення позову. Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 23.02.2013 р., а саме п. 2.5, роз'яснено, що зазначене зменшення розміру судового збору здійснюється і в разі одночасного (в один і той же день) подання до господарського суду позовної заяви і заяви про забезпечення позову, в тому числі при об'єднанні їх в одному документі. Якщо заяву про забезпечення позову подано після подання позовної заяви, то відповідне зменшення суми судового збору не здійснюється. При цьому передбачене згаданою нормою зменшення розміру судового збору не ставиться Законом у залежність від результатів судового розгляду.

Враховуючи наведене, керуючись 33, 43, 82, 83, 84, 85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) 6768,00 грн. судового збору в доход Державного бюджету України.

3.Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (м. Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) 6768,00 грн. судового збору в доход Державного бюджету України.

4. Наказ видати згідно ст. 116 ГПК України.

Повний текст рішення виготовлено 27.10.2014 р.

Головуючий суддя Артимович В.М.

Суддя Морозюк А.Я.

Суддя Цікало А.І.