Ухвала суду № 41044057, 18.09.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/1266/2014(м)

266/1083/13-ц

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2014 року

Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Баркова В.М.,

суддів Ткаченко Т.Б.,

Мальцевої Є.Є.,

при секретарі Забавіній М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації правочинів і права власності, з участю третьої особи приватного нотаріусу Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації правочинів і права власності відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, які неповно з'ясовані, порушено і неправильно застосовано норми матеріального права.

Сторони в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином повістками (а.с. 48), доказів поважності причин неявки в судове засідання не надали, тому суд відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України розглянув справу без їх участі без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису згідно із ч. 2 ст. 197 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши письмові матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Розглядаючи справу, суд повно, всебічно і об'єктивно встановив її обставини, дав оцінку наданим доказам і дійшов до обґрунтованого висновку про те, що позивачкою не доведено наявності порушень при оформленні оспорюваних договорів.

Цей висновок суду є правильним і підтвердженим дослідженими в судовому засіданні доказами, які надані сторонами.

В рішенні суду ці докази наведені і відповідно до вимог ст. 62 ЦПК України їм дана належна правова оцінка.

Як встановлено судом першої інстанції, 04 жовтня 2011 року ОСОБА_3 на підставі письмового договору подарував ОСОБА_4 житловий будинок літ. А-2, цокольний поверх літ. А/п з усіма надвірними прибудовами та спорудами загальною площею 187 м2, в тому числі житловою - 61,5 м2, що розташований під АДРЕСА_1 разом із земельною ділянкою на якій розташований будинок. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстровано в реєстрі за № 4178 (том 2 а.с 5, 6, 7).

З тексту зазначеного договору вбачається, що відчужуване майно належало ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Маріупольською міською радою від 25 серпня 2011 року на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 19 серпня 2011 року за № Дц14211031645 та який зареєстрований в Електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно, 25 серпня 2011 року, згідно витягу про державну реєстрацію прав, виданого Міським комунальним підприємством «Маріупольське бюро технічної інвентаризації» за № 31107534, від 29 серпня 2011 року, реєстраційний номер об'єкту: 34468745, номер запису: 89983 в книзі: 101. Земельна ділянка належала йому на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку (серія ЯД № 129895), виданого на підставі рішення Маріупольської міської ради від 26 грудня 2006 року за № 5/8-1187 та зареєстрованого Маріупольським міським управлінням земельних ресурсів у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 01.07.162.00186 від 2007 року та на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_7 від 05 вересня 2009 року за реєстровим № 1144, зареєстрованого в Поземельній книзі управлінням Держкомзему у м. Маріуполі Донецької області від 23 вересня 2009 року за № 199020090315 003, кадастровий номер земельної ділянки 1412300000:02:009:0315, площа - 0,0537 га, призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

19 березня 2012 року ОСОБА_4 на підставі письмового договору, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстровано в реєстрі за № 764, продав належний йому на підставі договору дарування від 04 жовтня 2011 року ОСОБА_5 (том 2 а.с. 4).

Звертаючись до суду із позовом, позивачка зазначала, що вказані договорі не відповідають вимогам ст.ст. 203, 228 ЦК України, оскільки житловий будинок, який є предметом цих договорів, є самочинним будівництвом, а тому правочини щодо його відчуження порушують її право власності на свій будинок АДРЕСА_2.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 228 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 18 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами.

За таких обставин при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України як такого, що порушує публічний порядок, необхідною складовою є вина сторін правочину або однієї зі сторін у порушенні публічного порядку, а саме намір особи вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права, що має вигляд, як правило, злочину або адміністративного порушення, та усвідомлення особою того, що її дії не є правочином, а є суспільно небезпечним діянням.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що оспорювані договори не порушують публічний порядок, а тому не можуть бути визнані недійсними на підставі ст. 228 ЦК України.

Вірним є висновок суду й про те, що позивачкою не доведено наявності порушень ч.1-3,5,6 ст. 203 ЦК України при оформленні оспорюваних договорів та порушення прав позивачки, оскільки правовстановлюючі документи на будинок на момент їх укладення в установленому законом порядку скасовані не були, а визнання будівництва самочинним не є підставою для визнання правочину недійсним чи встановлення його нікчемності. Права позивачки в даному випадку підлягають захисту в іншому, передбаченому законом, порядку.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Приведені в апеляційній скарзі доводи зазначені висновки суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді