Ухвала суду № 41043881, 17.09.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/1278/2014(м)

238/2271/13-ц

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2014 року

Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Баркова В.М.,

суддів Ткаченко Т.Б.,

Мальцевої Є.Є.,

при секретарі Брежнєві Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Новоазовського районного суду Донецької області від 02 липня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визнання нерухомого майна об'єктами права спільної сумісної власності, усунення від права спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Новоазовського районного суду Донецької області від 02 липня 2014 року в задоволенні позовних вимог про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визнання нерухомого майна об'єктами права спільної сумісної власності, усунення від права спадкування за законом ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_4, які просили апеляційну скаргу задовольнити, пояснення представника відповідачки ОСОБА_5, який просив залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині усунення відповідачки від права спадкування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведена наявність підстав для цього.

З таким висновком суду не можна не погодитися.

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, відповідачка ОСОБА_3 є рідною сестрою ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.

Звертаючись до суду із позовом, позивач посилався на те, що відповідачка за життя ОСОБА_6 її життям не цікавилася, з нею не спілкувалася, перед смертю допомогу їй не надавала та участі у похованні не приймала, а тому її необхідно усунути від права на спадкування за законом.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту зазначеної норми, суд при вирішенні спору відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво, а також потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 6 своєї постанови № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умов свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Позивачем не надано суду доказів тому, чи потребувала ОСОБА_6 допомоги від ОСОБА_3, чи надавав він цю допомогу та чи мала остання матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.

Оскільки ОСОБА_2 не доведено чи зверталася ОСОБА_6 до ОСОБА_3 з проханням про надання будь-якої допомоги, не надано доказів наявності безпорадного стану ОСОБА_6, її потреби в отриманні допомоги від відповідачки за умови надання їй допомоги позивачем, ухилення відповідачки від надання допомоги сестрі, апеляційний суд вважає, що суд обґрунтовано відмовив в задоволенні цих вимог, оскільки за змістом ч. 5 ст. 1224 ЦК України лише при одночасному настанні вказаних обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від права на спадкування за законом.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснив, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про, визнання права па спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовною провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 до нотаріуса звернулася лише відповідачка ОСОБА_3 (а.с. 69-72).

Доказів тому, що позивач звертався до нотаріусу із заявою про оформлення права на спадщину після смерті ОСОБА_6 і отримав у цьому відмову, останнім суду не надано, а відтак не можна вважати, що його права як спадкоємця порушені і підлягають судовому захисту, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив, як в задоволенні позову про усунення відповідачки від права на спадкування за законом, так і у встановленні факту проживання позивача з ОСОБА_6 на час відкриття спадщини.

Крім того, встановлення зазначеного факту з урахуванням позовних вимог юридичного значення для позивача не має.

Звертаючись до суду із вимогами про встановлення факту проживання із померлою ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з серпня 1999 року по ІНФОРМАЦІЯ_1, позивач зазначав, що за час спільного проживання із ОСОБА_6 він набув права сумісної власності на належний їй будинок і земельну ділянку, оскільки він робив ремонт у будинку, будував господарські будівлі та обслуговував земельну ділянку, що істотно збільшило їх вартість внаслідок спільних трудових і грошових затрат.

За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Разом з тим згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в частині встановлення факту проживання позивача із померлою ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з серпня 1999 року по ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки допитані судом свідки, які не є родичами сторін, не підтвердили ведення позивачем і ОСОБА_6 спільного господарства та наявності єдиного сімейного бюджету.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Із роз'яснень викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року вбачається, що майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Проте, для застосування передбачених зазначеною статтею правил, збільшення вартості майна повинно відбуватися внаслідок затрат подружжя і наявним повинно бути істотне збільшення вартості майна як об'єкту, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння станом на час вирішення спору вартості об'єкту в стані, що існував до поліпшення, та його вартості після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них не є тим фактором, який єдиний безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна, як об'єкту.

Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів тому чи істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат домоволодіння з надвірними спорудами, за рахунок яких затрат, коли саме ці затрати були внесені, після того, як ОСОБА_6 стала його власником, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду про відмову в задоволенні вимог щодо визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_6 права спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій розташоване це домоволодіння.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги не приводять апеляційний суд до висновку про порушення або неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які є підставами для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Новоазовського районного суду Донецької області від 02 липня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді