Рішення № 40962728, 23.09.2014, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

02099, м. Київ, вул. Севастопольська, 14

справа № 753/1544/13

провадження № 2/753/202/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" вересня 2014 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.

при секретарі ДЕАК Ю.В.

за участю

представників позивача ОСОБА_1;

ОСОБА_2;

представника відповідача 1 Кошарського О.В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсними кредитного договору та договорів поруки -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_4) звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі по тексту - відповідач 1, ПАТ «КБ «Надра»), ОСОБА_5 (далі по тексту - відповідач 2, ОСОБА_5), ОСОБА_6 (далі по тексту - відповідач 3, ОСОБА_6) та ОСОБА_7 (далі по тексту - відповідач 4, ОСОБА_7, а разом відповідачі) про визнання недійсними кредитного договору та договорів поруки.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що між ним та ВАТ «КБ «Надра» 05 серпня 2008 року укладено кредитний договір, за умовами якого позивачу для проведення розрахунків за договором купівлі-продажу №2790 від 05.08.2008 року щодо придбання нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, надано кредит у сумі 498 000 доларів США у термін до 07 серпня 2023 року, який розрахований банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 15,5% на рік.

В якості забезпечення виконання позивачем визначених кредитним договором зобов'язань 05 серпня 2008 року між позивачем та банком укладено договір іпотеки, предметом якого є зазначене вище майно. Також, в цей же день, між відповідачами 2, 3, 4 та банком укладені договори поруки, за умовами яких вони поручилися перед кредитором за належне виконання позивачем взятих ним на себе зобов'язань за кредитним договором.

Вважаючи, що вказаний кредитний договір був укладений відповідачем 1 під впливом омани шляхом приховання реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості цього договору, позивач просить суд визнати його недійсним, та як наслідок визнати також недійсними укладені між відповідачами 2, 3, 4 та банком договори поруки.

У відбувшихся судових засіданнях представники позивача підтримали позовні вимоги, вважали їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Представник відповідача 1 у відбувшихся судових засіданнях заявлені позовні вимоги не визнав, надавши при цьому заперечення на позов, в якому просив відмовити у його задоволенні. Також просив суд застосувати строк позовної давності.

Відповідачі 2, 3 та 4 у судові засідання не з'явились, своїх представників не направили, хоча про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши у судовому засіданні представників позивача та відповідача 1, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Останні встановлені ст. ст. 1048-1052, 1054 ЦК України. Відповідно до положень вказаних статей істотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.

Судом встановлено, що 05 серпня 2008 року між ОСОБА_4 та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є відповідач 1, укладено кредитний договір №02/ККН/99/2008 (далі по тексту - кредитний договір), за умовами якого відповідач 1 надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти (далі по тексту - кредит) у сумі 498 000 доларів США строком до 07.08.2023 року за цільовим його призначенням, зокрема на проведення розрахунків за укладеним між позивачем та ОСОБА_8 договором купівлі-продажу нерухомого майна №2790 від 05.08.2008 року, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, відповідно до п. 1.3.1 кредитного договору відсотки за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 15,5% на рік. Додатком №1 до кредитного договору, який є невід'ємною його частиною, розрахований графік повернення кредиту та сплати відсотків при відсотковій ставці у вказаному розмірі, за яким розмір щомісячного платежу становить 7 219,79 доларів.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачем 1 укладено договір іпотеки від 05.08.2008 року, за яким позивач передав в іпотеку зазначене вище нерухоме майно. Також, в цей же день, між банком та відповідачами 2, 3, 4 укладені договори поруки №№107, 108, 109 відповідно, за умовами яких останні, як поручителі, поручилися перед кредитором за належне виконання позивачем взятих на себе зобов'язань за кредитним договором.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Нормами ст. 509 цього ж Кодексу встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А частиною другою цієї статті передбачені загальні умови, додержання яких необхідно для чинності правочину, в тому числі: особа яка вчинила правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У свою чергу, вчинення особами дій щодо виконання досягнутих домовленостей, тобто виконання прийнятих на себе прав і покладених обов'язків за угодою, є виконанням угоди.

Відповідно до приписів ЦК України особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним (ст. ст. 215 - 235 ЦК України).

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

В свою чергу, позивач, оспорюючи дійсність укладення зазначеного кредитного договору, вказує на вчинення його відповідачем 1 під впливом омани, посилаючись на свідоме приховування ним реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості кредитного договору, що унеможливило досягнення згоди стосовно усіх його істотних умов.

Однак, загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України (далі по тексту -ЦК України).

Так, відповідно до чч. 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 20 постанови від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

За підсумовуючи аналізом наведених правових норм, суд дійшов висновку, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Однак, позивач не навів жодного доказу того, яким чином відповідачем його було введено в оману при укладенні кредитного договору, зокрема наявного у діях відповідача 1 умислу щодо істотних обставин договору.

Посилання позивача на свідоме приховування відповідачем 1 реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості кредитного договору як на підставу введення його в оману, судом не беруться до уваги, виходячи з наступного.

Висновком експертів за результатами проведеної судово-економічної експертизи №10560/13-45/2319/14-45 від 28.02.2014 року встановлено, та підтверджено поясненнями допитаної у судовому засідання експерта - ОСОБА_9, яка проводила вказану експертизу, щомісячний ануїтетний платіж позивача згідно кредитного договору орієнтовно складає 7 141,27 грн., а реальна процентна ставка за цим договором орієнтовно складає 15,73%, в той час як причиною розбіжності між вказаною сумою, відсотковою складовою та встановленим договором даними може полягати у відсутності існування єдиної методики визначення ануїтетного платежу, затвердженого Національним банком України. Також експертами встановлено, що визначити щомісячну суму погашення основної заборгованості та щомісячних платежів зі сплати відсотків за користування кредитом у порівнянні з тією, яка визначена кредитним договором не видається за можливе, оскільки щомісячний платіж, вказаний у договорі, є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування.

Тобто, наведеним висновком не встановлено, з матеріалів справи не вбачається та позивачем не доведено, що під час укладення кредитного договору з боку відповідача 1 існувало свідоме приховування реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості кредитного договору, а відтак і відсутні підстави вважати, що такими діями позивача було введено в оману.

При цьому, відповідно до приписів ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Водночас, статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Крім того, звертаючись до суду, позивач у позові зазначив про те, що перед укладанням зазначеного договору про надання йому кредиту на поточні потреби, банк, в порушення вимог п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», не повідомив його про кредитні умови, що свідчить не тільки про невідповідність договору Конституції України та вимогам ЦК України, інших актів законодавства, а й про те, що його умови підпадають під визначення, дані п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому зазначений договір підлягає визнанню недійсним у повному обсязі.

Виходячи з положень постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» №5 від 30 березня 2012 року, суд знаходить обґрунтованими посилання позивача на поширення на виниклі відносини положень Закону України «Про захист прав споживачів», проте, судом критично оцінюється вищевказана позиція позивача щодо порушень з боку відповідача останніх.

Так, згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

До того ж, відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ч. 1 ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається в письмовій формі.

Дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов до висновку про те, що сторони, зокрема, позивач, підписавши кредитний договір з додатком до нього у якому визначений графік платежів за цим договором, встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов кредитного договору.

З огляду на викладене, суд вважає, що посилання позивача на те, що перед укладенням кредитного договору, як того вимагає ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк не повідомив його як споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про його надання, є хибними.

Критично оцінюється судом й позиція позивача щодо несправедливості та незаконності умов кредитного договору. До вказаного висновку суд приходить, виходячи з наступного.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Відповідно до положень вказаної статті продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначений приблизний (невичерпний) перелік несправедливих умов договору, зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей.

Частиною 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Згідно положень чч. 1, 2, 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами є несправедливим до нього, оскільки при підписанні даного договору ОСОБА_4 ознайомився та погодився з його умовами, а відтак, проаналізувавши умови кредитного договору та встановлені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність в останньому умов дискримінаційного характеру, а всі твердження позивача з даного приводу судом розцінюються як його спосіб захисту власних інтересів від наслідків, можливість настання яких залежить лише від його добросовісної поведінки при виконанні взятих на себе за кредитним договором зобов'язань.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, зокрема щодо укладення кредитного договору відповідачем 1 під впливом омани шляхом приховання реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості цього договору, несправедливості умов кредитного договору, порушення відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів», не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а позовні вимоги не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених як ЦК України, так і Законом України «Про захист прав споживачів», суд дійшов до висновку, що у задоволенні позову в частині визнання недійсним кредитного договору слід відмовити за його безпідставністю.

Окрім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як вбачається з матеріалів справи, спірний кредитний договір укладений та підписаний позивачем 05.08.2008 року, а відтак усвідомлюючи значення своїх дій при підписанні спірної угоди позивач був обізнаний про наслідки вчинення правочину ще у 2008 році. Натомість, як вбачається з відмітки канцелярії Дарницького районного суду міста Києва, позивач звернувся з позовною заявою щодо визнання недійсним кредитного договору лише 25.01.2013 року, тобто після сплину строку позовної давності, обумовленого ст. 257 ЦК України.

Також суд відзначає, що позивач не звертався до суду із будь-якими заявами з приводу поновлення пропущеного строку позовної давності та будь-яких доказів поважності пропуску строку позовної давності до матеріалів справи не надав.

За таких обставин, з огляду на подання представником відповідача 1 заяви про застосування строку позовної давності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають також через пропуск строку позовної давності.

При цьому, пунктом 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Тобто, законодавство пов'язує право звернення за судовим захистом з суб'єктивною думкою юридичної особи щодо порушення чи оспорювання її інтересів; об'єктивна наявність чи відсутність таких порушень встановлюється під час розгляду справи.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Проте як відповідно до ч. 1 ст. 15 цього Кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, до суду вправі звертатися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Водночас, за змістом вказаної статті, а також інших норм, які гарантують право на звернення до суду (Конституція України, ЦК України та інші нормативно-правові акти) повинні існувати порушення права чи законного інтересу або спір щодо них на момент звернення до суду.

Відтак, звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсними укладених між відповідачами 2, 3, 4 та банком договорів поруки, позивачем не доведено та не надано жодного доказу як порушення його прав зазначеними договорами у розумінні ст. 15 ЦК України, так і взагалі підстав їх недійсності.

Зважаючи на викладене та встановлені обставини, суд відмовляє позивачу у задоволенні позову також в частині вимог про визнання недійсними договорів поруки.

Керуючись стст. 10, 11, 15, 57, 60, 61, 88, 208, 209, 212-215 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.