Рішення № 40962571, 20.10.2014, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2014 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Пиляй І.С.,

з участю представника позивача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» на рішення Здолбунівського районного суду від 24 червня 2014 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку,

в с т а н о в и л а :

16 грудня 2013 року ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Рішенням Здолбунівського районного суду від 24 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі позивач посилався на те, що 23 лютого 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено договір про переведення боргу, за яким ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв на себе усі права та обов'язки за кредитним договором № 1703/0208/45-001 від 15 лютого 2008 року.

Разом із переведенням боргу за кредитним договором відповідач набув також право власності і на предмет іпотеки та став іпотекодавцем квартири АДРЕСА_1 Рівненської області на підставі договору іпотеки № 1703/0208/45-001-Z-1 від 15 лютого 2008 року. Дані обставини підтверджуються копіями витягів з реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Таким чином висновок місцевого суду про відсутність у ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 є помилковим.

Покликаючись на ці обставини, позивач рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи позивачу у задоволенні його вимог, місцевий суд виходив із того, що право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки, належить не відповідачу ОСОБА_1, а ОСОБА_2, яка взагалі не залучена до участі у справі. За таких обставин задоволення позову ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку є неможливим.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна.

З матеріалів справи вбачається, що 15 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 1703/0208/45-001 (до якого сторони у подальшому неодноразово вносили зміни та доповнення), відповідно до якого ОСОБА_2 отримала у банку кредит у розмірі 183 000 грн. під 14,5 % річних строком до 15 лютого 2038 року (а. с. 7-12, 23-25).

Тоді ж з метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 уклали між собою іпотечний договір № 1703/0208/45-001-Z-1 (до якого сторони у подальшому також неодноразово вносили зміни і доповнення), за яким ОСОБА_2 передала банку в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 Рівненської області (а. с. 16-22).

23 лютого 2012 року ПАТ «Сведбанк» як правонаступник ВАТ «Сведбанк», ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір про переведення боргу, згідно з яким ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв на себе всі права та обов'язки, що виникли на підставі кредитного договору № 1703/0208/45-001 від 15 лютого 2008 року, укладеного між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 (а. с. 26-31).

23 лютого 2012 року ОСОБА_2 належну їй квартиру АДРЕСА_1, яка була передана нею банку в іпотеку, в установленому законом порядку зі згоди іпотекодержателя продала ОСОБА_1, що підтверджується відповідним договором купівлі-продажу, зареєстрованому приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 у реєстрі нотаріальних дій під № 180 та у відповідному державному реєстрі правочинів за № 4894418 (див. а. с. 104 та інші матеріали справи).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

У цей же день, 23 лютого 2012 року, ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 уклали між собою договір про внесення змін та доповнень № 2 до іпотечного договору № 1703/0208/45-001-Z-1, посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 15 лютого 2008 року за реєстровим № 292, згідно з яким відповідач ОСОБА_1 з метою належного виконання вимог банку як іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору № 1703/0208/45-001 від 15 лютого 2008 року, борг за яким йому був переданий ОСОБА_2, передав в іпотеку банку придбану у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 Рівненської області (а. с. 22).

Укладений із банком на підставі договору про переведення боргу кредитний договір відповідач в судовому порядку не оспорив, у зв'язку з чим він відповідно до правил ст. 204 ЦК України є правомірним.

У порушення вимог ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України ОСОБА_1 узяті на себе зобов'язання за кредитним договором порушив і згідно з розрахунком позивача станом на 11 листопада 2013 року допустив заборгованість на загальну суму 285933,4 грн., з яких: 254489,3 грн. - заборгованість за кредитом, 29899,86 грн. - заборгованість за відсотками, 1544,2 грн. - пеня.

При цьому зі справи вбачається, що пеня у сумі 1544,2 грн. була нарахована відповідачу ще 28 листопада 2012 року (а. с. 38). Проте до суду із позовом про її стягнення позивач звернувся лише 16 грудня 2013 року, тобто вже після збігу річного строку позовної давності, що встановлений п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України (а. с. 1).

Оскільки відповідач у суді першої інстанції до винесення рішення зробив заяву про застосування позовної давності, стягнення з нього 1544,2 грн. пені є неможливим у зв'язку зі спливом позовної давності (а. с. 59-60, 67-71).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ч. 1 ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Статтею 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Судом установлено, що 28 листопада 2012 року ПАТ «СведБанк» уклало з ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» договір факторингу № 15, за яким позивач отримав право вимоги заборгованості за кредитним договором № 1703/0208/45-001 від 15 лютого 2008 року, що був укладений між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2, борг за яким у подальшому на підставі договору про переведення боргу від 23.02.2012 р. перейшов до відповідача (а. с. 34-38).

Крім того, тоді ж ПАТ «Сведбанк» і ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» уклали між собою договір про відступлення прав за іпотечними договорами, включаючи іпотечний договір № 1703/0208/45-001-Z-1 від 15.02.2008 р., що стосується сторін у даній справі (а. с. 39-40).

Згідно з пунктом 2.2. договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року сторони домовилися, що у розрахункову дату одночасно з відступленням права вимоги заборгованості згідно з цим договором Банк відступає Фактору права за договором забезпечення, на підставі договорів про відступлення права вимоги за договорами забезпечення, проекти яких викладені у додатку № 9 до цього договору, що підлягали укладенню сторонами в розрахункову дату.

З договору ПАТ «Сведбанк» і позивача про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року видно, що відповідно до ст. 24 Закону України «Про іпотеку» та умов цього договору сторони домовилися про те, що разом із відступленням прав вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, яке здійснюється на підставі договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладеного між сторонами, одночасно відступаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим договором (п.п. 1.1. та 1.2. договору). Первісний іпотекодержатель відступає новому іпотекодержателю права за іпотечними договорами, перелік яких наведено у Додатку № 1 до цього Договору.

Частиною 2 ст. 517 ЦК України встановлено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Проте закон не пов'язує це право боржника з невиконанням боргових зобов'язань взагалі, в тому числі і попередньому кредиторові.

Так, згідно зі ст. 518 ЦК України боржник має право висувати вимоги проти нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

В той же час у матеріалах справи відсутні докази належного виконання боргових зобов'язань відповідачем за кредитним договором № 1703/0208/45-001 від 15 лютого 2008 року як первісному, так і теперішньому кредитору, про якого відповідачу безспірно стало найпізніше відомо з грудня 2013 року, тобто часу, коли був пред'явлений даний позов.

Кредитні зобов'язання ОСОБА_1 не виконані до цього часу.

Таким чином, доказів, які б спростовували чи ставили під сумнів право позивача на звернення в суд із даним позовом до відповідача, у справі немає.

Частиною 1 ст. 33, ст. 39 Закону України „Про іпотеку" передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 37 постанови № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив, що невиконання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням статті 124 Конституції України.

Тому з урахуванням усього викладеного вище у суду першої інстанції, на переконання колегії суддів, не було підстав відмовляти позивачу у задоволенні його позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 43 згаданої постанови, згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39- 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення

При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Оскільки позивачем не надано суду доказів про направлення ним такої письмової вимоги (про виселення) відповідачу, його позовні вимоги у зазначеній частині, а також про зняття з реєстраційного обліку задоволенню не підлягають.

З урахуванням викладеного рішення місцевого суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає скасуванню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 512-518, 526, 1046, 1049, 1050, 1054, 1077 ЦК України ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» задовольнити частково.

Рішення Здолбунівського районного суду від 24 червня 2014 року скасувати.

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку задовольнити частково.

В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1703/0208/45-001 від 23 лютого 2012 року в сумі 284389 (двісті вісімдесят чотири тисячі триста вісімдесят дев'ять) грн. 16 коп., з яких: 254489,3 грн. - заборгованість за кредитом, 29899,86 грн. - заборгованість за відсотками,

звернути стягнення на предмет іпотеки - належну відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 лютого 2012 року на праві власності трикімнатну квартиру № 13 загальною площею 51,4 кв. м, житловою площею 37,5 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною продажу, встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» 4265 (чотири тисячі двісті шістдесят п'ять) грн. 84 коп. понесених судових витрат у справі.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: