Постанова № 40948599, 09.10.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" жовтня 2014 р. Справа№ 910/7431/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Отрюха Б.В.

Михальської Ю.Б.

За участю представників сторін:

від позивача: Довгопол В.Т. - представник

від відповідача: Матвіїв О.М.І. - представник

від третьої особи: не з"явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадро центр»

на рішення

Господарського суду м.Києва

від 11.08.2014р.

у справі № 910/7431/14 ( суддя Блажівська О.Є.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадро центр»

до Державного підприємства «Український транспортно-логістичний центр»

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Державне підприємство «Український державний центр залізничних рефрежираторних перевезень «Укррефтранс»

про визнання пункту договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Квадро центр" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Український транспортно-логістичний центр" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державне підприємство "Український державний центр залізничних рефрижераторних перевезень "Укррефтранс" про визнання недійсним пункту 9.3 договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2144/1175-2012 від 27.12.2012 року, укладеного між сторонами у справі та третьою особою.

Рішенням Господарського суду м.Києва від 11.08.2014р. у справі № 910/7431/14 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погодившись з прийнятим рішенням місцевого господарського суду, позивач звернувся до суду апеляційної інстанції, просить оскаржуване рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на те, що місцевим судом порушено норми процесуального та неправильно застосовано норми матеріального права, неповністю з'ясовано всі обставини, які мають значення для вирішення справи, що призвело до помилкових висновків та ухвалення неправильного судового рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що твердження суду першої інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, зокрема, у зв'язку з відповідністю спірного пункту 9.3 Договору загальним засадам цивільного законодавства, є безпідставним

Апелянт зазначає, що п. 9.3 Договору, який передбачає право відповідача в односторонньому порядку припинити дію Договору без жодних обґрунтованих для цього підстав не закріплює можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу позивача; не спрямований на забезпечення реалізації цивільного права позивача, з шануванням прав та інтересів позивача, не закріплює прагнення сумлінно захистити цивільні права позивача, а отже суперечить принципу добросовісності та справедливості. Крім того, текст п. 9.3 Договору не відповідає трьохсторонності Договору і, в свою чергу, закріплює порядок взаємовідносин лише між двома повноцінними сторонами Договору, не враховуючи наявність іншої (третьої) сторони Договору.

Крім того, апелянт вважає, що твердження Господарського суду міста Києва щодо ненадання позивачем відповідачу протоколу розбіжностей до Договору, а також той факт, що позивач не скористався наданим йому у відповідності п. 8.2 Договору правом на внесення змін та доповнень до Договору не стосується предмету спору, адже позивач оскаржує дійсність п. 9.3 Договору саме на підставі його суперечності Цивільному кодексу України.

В судове засідання представник третьої особи не з»явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, однак не скористався своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України. Виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 09.10.2014 року за відсутності представника третьої особи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, колегія встановила наступне.

27.12.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Квадро Центр" (замовник за договором), Державним підприємством "Український транспортно-логістичний центр" (основний виконавець за договором) та Державним підприємством "Український державний центр залізничних рефрижераторних перевезень "Укррефтранс" (співвиконавець за договором) було укладено трьохсторонній Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2144/1175-2012.

Відповідно до п.1.1 укладеного договору основний виконавець та співвиконавець зобов'язуються за плату і за рахунок замовника виконати або організувати виконання визначених цим Договором послуг, пов'язаних з організацією внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів у критих вагонах (нумерація вагонів починається на "2") співвиконавця.

Пунктом 9.1 договору сторони погодили, що Договір набирає чинності з 01.01.2013 року та діє до 31.12.2013 року, а в частині проведення розрахунків за надані послуги, пов'язані з перевезенням вантажів - до повного здійснення розрахунків. Якщо жодна із сторін не звернулася письмово за 1 місяць до закінчення дії договору з пропозицією до інших сторін про припинення його дії, то цей договір вважається пролонгованим на кожний наступний календарний рік.

При укладенні договору (пункт 9.3 Договору) сторони визначили, що цей договір може бути розірваний за погодженням сторін чи на вимогу однієї з сторін договору з обов'язковим попередженням іншої сторони за 20 днів, шляхом направлення другій стороні листа та проекту додаткової угоди щодо припинення дії Договору. Розірвання договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань, прийнятих ними до підписання додаткової угоди про припинення договору та повного завершення розрахунків за надані послуги. Договір вважається припиненим з моменту підписання сторонами додаткової угоди або з дати, зазначеної сторонами у додатковій угоді. У разі неотримання стороною, яка ініціювала припинення договору, протягом 20 днів підписаної додаткової угоди, договір вважається припиненим через 20 днів після отримання іншою стороною листа з пропозицією про припинення договору та проекту додаткової угоди. Датою отримання пропозиції про припинення договору вважається відмітка поштової служби на повідомленні про вручення рекомендованого листа.

Спір у даній справі виник у зв'язку із тим, що позивач вважає, що пункт 9.3. Договору суперечить актам цивільного законодавства, що у відповідності до статті 215 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання його недійсним.

Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2144/1175-2012, на думку позивача, є договором приєднання, оскільки містить наступні ознаки: наявність домінуючої сторони в договорі; особливий спосіб укладання договору, який полягає у приєднанні до розробленого шаблону договору; адресованість форми договору невизначеному колу осіб; направленість на багаторазове застосування; умови договору однакові у всіх контрагентів, такі договори укладаються із замовниками за стандартною формою.

Крім того, позивач зазначає, що договір підписано на основі формуляру, який був розроблений відповідачем та розміщений для невизначеного кола осіб на офіційному сайті ДП "УТЛЦ" (http://www.utlc-uz.com.ua/contractprojects.html).

Позивач стверджує, що відповідач входить до структури державних органів (підпорядковується центральному органу виконавчої влади - Міністерству інфраструктури України (далі - Мінінфраструктури) та є структурним підрозділом Державної адміністрації залізничного транспорту України (далі - Укрзалізниця), які наділені владними повноваженнями у сфері використання залізничного транспорту, що пояснює особливе (домінуюче) становище відповідача на ринку надання послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом порівняно з іншими компаніями.

Позивач стверджує, що з огляду на особливий статус відповідача, він при укладанні договору був обмежений у свободі договору, а отже був позбавлений можливості запропонувати свої умови договору та був змушений укласти договір шляхом приєднання до всіх умов розробленого відповідачем шаблону договору в цілому.

Оскільки позивач займається організацією перевезення вантажів залізничним транспортом у внутрішньому та міждержавному сполученні, та, як наслідок, має договірні зобов'язання перед своїми контрагентами, виконання яких на пряму залежить від надання відповідачем послуг за договором, відтак припинення в односторонньому порядку договору є економічно не вигідним для позивача, в той час як передбачене п. 9.3 Договору право відповідача в односторонньому порядку припинити Договір є явно обтяжливими для позивача, порушує баланс інтересів сторін та право позивача на свободу підприємницької діяльності.

Позивач вважає, що право відповідача односторонньо припинити договір підпадає під ознаки зловживання монопольним становищем, тоді як законодавством України не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Вищевикладені обставини, на думку позивача, є підстави вважати пункт 9.3 договору несправедливою та дискримінаційною умовою Договору, оскільки цей пункт суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства, якими, зокрема, встановлено справедливість, добросовісність та розумність договірних відносин, що, в свою чергу, свідчить про порушення законних прав та інтересів позивача.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями207, 208 ГК України.

Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною третьою статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно доКонституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. ( п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9 ).

Відповідно до п. 7 вищенаведеної постанови Пленуму Верховного Суду України правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (абз. 4 п.п. 2.1 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 р. № 11 ).

Відповідно до абз. 5 п.п. 2.10 п. 2 вищезазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України, в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до п.п. 2.11 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

Предметом спору в даній справі є вимога про визнання недійсним пункту 9.3 Договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2144/1175-2012 від 27.12.2012 р.

Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2144/1175-2012 від 27.12.2012 р., за своєю правовою природою є договором транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ч. 1 ст. 929 ЦК України).

Договір транспортного експедирування є самостійним видом цивільно-правових договорів про надання послуг. Тому до відносин сторін за цим договором можуть застосовуватись загальні положення про договори про надання послуг (гл. 63 ЦК України), якщо це не суперечить суті зобов'язання (ч. 2 ст. 901 ЦК України).

Сторонами договору транспортного експедирування є експедитор і клієнт. У даній справі, відповідно до укладеного між сторонами договору відповідач є експедитором, а позивач - клієнтом.

Експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору (ст. 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" (із змінами і доповненнями)).

З наведеного визначення терміну "експедитор (транспортний експедитор)" вбачається, що експедитором може бути лише суб'єкт господарювання.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" транспортно-експедиторська діяльність може здійснюватись суб'єктами господарювання різних форм власності, це можуть бути як спеціалізовані підприємства (організації), так і інші суб'єкти господарювання Експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України.

Відповідно до статті 935 ЦК України клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк.

Приписами статті 907 ЦК України також передбачено, що договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Статтею 62 ГК України визначено, що підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Згідно пункту 2 цієї статті підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва (згідно ч. 2 ст. 3 ГК України підприємництвом є господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку), так і для некомерційної господарської діяльності. Пунктом 4 цієї ж статті визначено, що підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Частиною 1 статті 63 ГК України визначені види підприємств в Україні залежно від форм власності, передбачених законом.

З матеріалів справи вбачається, що Державне підприємство "Український транспортно-логістичний центр" створено наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 25.09.2006 р. № 959 та відповідно до наказу Мінінфраструктури від 07.09.2011 № 351 "Щодо підприємств, установ та організацій залізничного транспорту" (зі змінами, знесеними наказом від 06.10.2011 № 405), підпорядковано Державній адміністрації залізничного транспорту України (Укрзалізниці). Тобто відповідач є державним підприємством, що діє на основі державної власності.

Згідно преамбули Статуту ДП "УТЛЦ" (затвердженого наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 14.10.2011 р. № 563-Ц) Державне підприємство "Український транспортно-логістичний центр" (далі - Підприємство) є державним підприємством, що засновано на державній власності, входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України і підпорядковане Державній адміністрації залізничного транспорту України.

Відповідно до п. 2.1 Статуту ДП "УТЛЦ" Підприємство створене з метою одержання прибутку від діяльності пов'язаної з організацією залізничних вантажних перевезень усіма видами сполучення, з застосуванням логістичних схем за міжнародними стандартами якості, проведення розрахунків за перевезення та послуги, що надаються залізницями у єдиному технологічному транспортному процесі.

Згідно п. 3.1 Статуту ДП "УТЛЦ" Підприємство є юридичною особою.

З матеріалів справи також вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Квадро центр" (позивач) є юридичною особою відповідно до законодавства України, є самостійним суб'єктом господарювання.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК України сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч.ч. 5, 6 ст. 3 ГК України).

Статтею 6 ГК України одним із загальних принципів господарювання в Україні визначено заборону незаконного втручання, зокрема, органів державної влади у господарські відносини.

Таким чином, Міністерство інфраструктури України та підвідомча йому Укрзалізниця, в силу приписів закону не можуть втручатись у господарську діяльність відповідача, який відповідно до його Статуту є державним комерційним підприємством, яке згідно з ч. 2 ст. 67 ГК України є вільним у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських відносин, що не суперечать законодавству України. При цьому укладений сторонами Договір свідчить, що відповідачем він укладений від власного імені.

Вищевкладені обставини спростовують доводи позивача про входження відповідача до структури державних органів, які наділені владними повноваженнями, та регулювання Укрзалізницею через відповідача виробничо-господарської діяльності у сфері управління процесом організації перевезень вантажів залізницями, а рівно про наявність у відповідача особливого статусу (домінуючого становища на ринку надання послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом порівняно з іншими компаніями, агента суб'єкта владних повноважень).

Позивач вважає, що оспорюваний п. 9.3 Договору підлягає визнанню судом недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України як такий, що суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Зокрема, позивач посилається на частину першу статті 207 ГК України, згідно приписів якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положеннями статті 181 ГК України встановлено загальний порядок укладення господарських договорів. Відповідно до частини 2 наведеної статті, проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Нормою ч. 4 ст. 179 ГК України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Згідно з ч. 3 ст. 181 ГК України сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Відповідно до ч. 4 ст. 181 ГК України за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не складався та не направлявся відповідачу протокол розбіжностей, як це передбачено частиною 4 статті 181 ГК України, а тому твердження позивача про незмінність умов договору, позбавлення позивача можливості запропонувати свої умови договору та вимушеність позивача укласти Договір шляхом приєднання до всіх умов розробленого відповідачем шаблону договору в цілому, суд вважає безпідставними та необґрунтованими.

Враховуючи приписи цивільного законодавства щодо свободи договору, сторони уклали Договір, зокрема, щодо оспорюваного пункту 9.3 договору, та погодили, що договір може бути розірваний за погодженням сторін чи на вимогу однієї з сторін договору з обов'язковим попередженням іншої сторони за 20 днів, шляхом направлення другій стороні листа та проекту додаткової угоди щодо припинення дії договору.

Крім того, як вбачається із змісту пункту 8.2 договору сторони мають право ініціювати внесення змін та доповнень до цього договору. Усі зміни і доповнення до цього договору є його невід'ємною частиною та повинні бути виконані у письмовій формі та підписані уповноваженими представниками сторін і скріплені печатками. У разі неотримання стороною, що ініціювала укладення додаткової угоди з відповідними змінами до договору, відповіді на надіслану додаткову угоду на протязі 20 днів з моменту отримання, такі зміни до договору вважаються узгодженими, а додаткова угода підписана стороною, якій вона направлялася. Датою отримання додаткової угоди до договору вважається відмітка поштової служби на повідомленні про вручення рекомендованого листа.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, після укладення договору не скористався наданим йому у відповідності до п. 8.2 договору правом на внесення змін та доповнень до договору, та не направив сторонам в порядку п. 8.2 Договору додаткової угоди з відповідними змінами оспорюваного пункту 9.3 договору.

Таким чином, оскільки при укладенні договору позивачем не було надано відповідачу протоколу розбіжностей, а після укладення договору позивач не скористався наданим йому у відповідності до п. 8.2 Договору правом на внесення змін та доповнень до договору, місцевий суд дійшов обгрунтованого висновку, що посилання позивача на порушення його прав і законних інтересів є безпідставним.

Крім того, посилання позивача на частину другу статті 207 ГК України, згідно з приписами якої нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов, є безпідставними, виходячи з наступного.

Матеріалами справи не підтверджується, що Договір є типовим або договором приєднання, як це безпосередньо визначається у ч. 2 ст. 207 ЦК України, а також тим, що відповідач хоч і є виконавцем за договором, проте оспорюваним пунктом 9.3 Договору передбачено можливість його розірванння на вимогу однієї із Сторін Договору, а не тільки на вимогу виконавця.

Щодо посилань позивача на те, що оспорюваний пункт 9.3 Договору суперечить таким загальним засадам цивільного законодавства, як свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність договору, то суд вказує наступне.

В пункті 3 частини статті 3, статті 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення договору, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно частини 1 статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Слід звернути увагу, що відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В частині 3 статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що спірний пункт 9.3 Договору відповідає вище наведеним приписам законодавства, а також загальним засадам цивільного законодавства.

Посилання позивача на те, що припинення відповідачем в односторонньому порядку договору є економічно невигідним для позивача, оскільки останній займається організацією перевезення вантажів залізничним транспортом у внутрішньому та міждержавному сполученні, а як наслідок, має договірні зобов'язання перед своїми контрагентами, виконання яких на пряму залежить від надання відповідачем послуг за договором, а також про те, що у разі розірвання договору позивач понесе значні збитки, які можуть спричинити навіть банкрутство позивача, не можуть бути віднесені судом до підстав визнання пункту 9.3 договору недійсним, оскільки відповідно до статті 42 ГК України суб'єкти господарювання здійснюють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому судом також враховується, що відповідно до Статуту позивача, предметом діяльності позивача визначено не тільки організацію перевезення вантажів, а й інші види діяльності. Наявною в матеріалах справи довідкою АА № 626354 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України також підтверджується, що видами діяльності позивача за КВЕД-2010 є: інша допоміжна діяльність у сфері транспорту (52.29), неспеціалізована оптова торгівля (46.90), купівля та продаж власного нерухомого майна (68.10), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого майна (68.20), організація будівництва будівель (41.10).

Враховуючи вищевикладене, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним пункту 9.3 Договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України як такого, що суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства,

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 43 ГПК України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об»єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків місцевого суду та не можуть бути підставами для скасування рішення суду.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду м.Києва обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадро центр» на рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2014р. у справі № 910/7431/14 залишити без змін.

Рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2014р. у справі № 910/7431/14 залишити без задоволення.

Матеріали справи № 910/7431/14 повернути до Господарського суду м.Києва.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Б.В. Отрюх

Ю.Б. Михальська