Рішення № 40947803, 09.10.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/14944/14 09.10.14

За позовом Публічного акціонерного товариства «Омега Банк»

До 1) Дочірнього підприємства «Фірма «Дайленко»

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Софійський»

Про визнання недійсним договору оренди та виселення

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін:

від позивача Гутник В.П. - по дов. № 16.03 від 08.01.2014

від відповідача-1 не з'явився

від відповідача-2 Панченко О.В. - по дов. № б/н від 01.10.2014

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» до Дочірнього підприємства «Фірма «Дайленко» (відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Софійський» (відповідач-2) про визнання з дати укладання недійсним правочину за яким передано в оренду предмет іпотеки згідно іпотечного договору № 638/ІП-1 від 23.07.2008 та виселення відповідачів з нежитлових приміщень (літ. А) - фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що між позивачем та відповідачем-1 був укладений кредитний договір № 638 від 22.07.2008 та з метою забезпечення виконання зобов'язань за ним між сторонами був також укладений іпотечний договір № 638/ІП-1 від 23.07.2014, предметом якого є нежитлове приміщення загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5. У зв'язку з порушенням відповідачем-1 умов кредитного договору рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2013 у справі № 27/319 звернуто стягнення на предмет іпотеки. при примусовому виконанні рішення суду під складання акту опису й арешту майна позивач дізнався про те, що описане майно перебуває в оренді у відповідача-2. Тоді як умовами іпотечного договору передача предмета іпотеки можлива лише за згодою іпотекодержателя. Позивач вважає, що обставина відсутності згоди іпотекодержателя на передання в оренду майна, що є предметом іпотеки, свідчить про нікчемність правочину. Позивач вважає за можливе визнання договору оренди недійсним та виселення відповідачів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.07.2014 порушено провадження у справі № 910/14944/14 та призначено її до розгляду на 05.08.2014.

Позивачем 05.08.2014 до відділу діловодства суду було подано клопотання про витребування у відповідачів спірного правочину, за яким відповідач-1 передав в оренду відповідачу-2 предмет іпотеки згідно іпотечного договору № 638/ІП-1 від 23.07.2008, а саме нежитлових приміщень (літ. А) - фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5.

Розпорядженням Заступника Голови Господарського суду міста Києва від 05.08.2014 справу № 910/14944/14 передано на розгляд судді Трофименко Т.Ю., у зв'язку з перебуванням судді Сівакової В.В. у відпустці.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/14944/14 від 05.08.2014 (суддя Трофименко Т.Ю.) розгляд справи призначено на 26.08.2014.

Розпорядженням в.о. Голови Господарського суду міста Києва від 18.08.2014 справу № 910/14944/14 передано судді Сіваковій В.В., у зв'язку з виходом судді з відпустки.

Судом в судовому засіданні 26.08.2014 в задоволенні поданого позивачем до суду 05.08.2014 клопотання про витребування правочину відмовлено, оскільки ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.07.2014 про порушення провадження у справі № 910/14944/14 вже зобов'язано відповідачів подати відповідний документ до суду.

Відповідачем-1 до відділу діловодства суду 26.08.2014 було подано клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю направити повноважного представника в судове засідання, який має приймати участь в іншому судовому процесі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/14944/14 від 26.08.2014, у зв'язку з не з'явленням представників відповідачів в засідання суду та невиконанням відповідачами вимог суду викладених в ухвалі про порушення провадження у справі від 22.07.2014, розгляд справи був відкладений на 04.09.2014.

Відповідачем-1 в судовому засіданні 04.09.2014 подано клопотання про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір має розглядатись Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, через наявність в договорі іпотеки № 638/ІП-1 від 23.07.2008 третейського застереження (п. 7.2. іпотечного договору).

Судом в задоволенні заявленого клопотання відмовлено з огляду на наступне

Пунктом 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Звернення до третейського суду є одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24 лютого 2004 року № 3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, стаття 6 Закону України «Про третейські суди»).

Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004). Тому в контексті статті 55 Конституції України органи судової влади здійснюють функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України «Про третейські суди», є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п'ятою статті 55 Конституції України.

В ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус судів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України). Отже, з аналізу положень Закону України «Про третейські суди» випливає, що третейські суди є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

Згідно з частиною 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Таким чином, у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок на звернення до третейського суду. Для такого звернення, необхідна наявність волі обох сторін (тобто наявність угоди про передачу даного (саме цього) спору на розгляд третейського суду. Лише за наявності волі обох сторін про розгляд спору третейським судом, оформленої відповідним зверненням до суду, господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі.

Проте, таке клопотання заявив лише відповідач. За відсутності волі на звернення до третейського суду у позивача чинне законодавство України не позбавляє його права на вирішення спору господарським судом. Згідно із ст. 1 ГПК України юридичним та фізичним особам гарантовано право на звернення до господарського суду, згідно із встановленою підвідомчістю справ.

Відповідно до пункту 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Таким чином, твердження відповідача про припинення провадження у справі на підставі того, що даний спір повинен розглядатись тільки третейським судом, прямо порушує норми Конституції України.

З урахуванням наведеного, за наявності спірних правовідносин суд не вправі відмовити особі в розгляді позовної заяви, якщо з матеріалів справи вбачається, що даний спір підвідомчий господарському суду.

В пункті 4.2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз'яснено, що провадження у справі підлягає припиненню, якщо при розгляді справи буде встановлено, що є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду (пункт 5 частини першої статті 80 ГПК); таку угоду сторони вправі укласти як до, так і після порушення провадження у справі; в останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на зазначену норму ГПК; якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то:

- у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім;

- у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є чинною, не визнавалася недійсною і може бути виконана, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, господарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 ГПК.

Проте постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 13 від 17.12.2013 «Про внесення змін і доповнень до деяких постанов пленуму Вищого господарського суду України» вказаний пункт було доповнено новим абзацом, згідно із яким господарському суду слід мати на увазі, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.

Відтак, з урахуванням наведеного, право на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене Конституцією України і не може бути заперечене, а розгляд спору в третейському суді є правом сторін та реалізується шляхом взаємного погодження вказаного питання між сторонами.

Зазначена правова позиція відповідає судовій практиці (постанови Вищого господарського суду України від 09.04.2013 у справі № 5023/6007/12, від 12.02.2014 у справі № 914/3638/13).

Таким чином, клопотання відповідача-1 про припинення провадження у справі на підставі того, що даний спір повинен розглядатись третейським судом, не підлягає задоволенню.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/14944/14 від 04.09.2014, у зв'язку з не з'явленням представника відповідача-2 в засідання суду та невиконанням відповідачами вимог суду викладених в ухвалі про порушення провадження у справі від 22.07.2014 та ухвали від 26.08.2014, розгляд справи був відкладений на 23.09.2014.

Відповідач-1 у поданому до відділу діловодства суду 23.09.2014 відзиві на позовну заяву проти позову заперечує з наступних підстав. Жодного посилання на договір оренди з вказівкою на його номер та дати укладення в акті опису майна немає. Докази щодо існування договору найму (оренди) між ДП «Фірма Дайленко» та ТОВ «Компанія «Софійський» нежитлових приміщень фізкультурно-оздоровчого комплексу, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ. пров. Рильський, 5 - відсутні. Відсутні докази і щодо передання таких приміщень в безпосереднє користування, в тому числі ТОВ «Компанія «Софійський». Жодними доказами не підтверджується знаходження та користування нежитловими приміщеннями, що є предметом іпотеки, ТОВ «Компанія «Софійський». Вимоги про виселення ТОВ «Компанія «Софійський» в порядку реституції не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб застосування реституції в даних правовідносинах не передбачений нормами законодавства, а також в зв'язку з відсутністю правочину, за наслідками визнання недійсним якого можливе застосування реституції. Правові підстави для виселення також відсутні з огляду на те, що згідно рішення Господарського суду міста Києва № 27/319 від 28.01.2013 заборгованість за кредитним договором стягнуто за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Отже, вимоги заставодержателя задовольняються за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна. Вважає, що у банку відсутні правові підстави для вимог про виселення з нежитлових приміщень, оскільки банк не є власником цих приміщень.

В судовому засіданні 23.09.2014 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 02.10.2014.

Позивачем 02.10.2014 до відділу діловодства суду подано письмові пояснення щодо позовних вимог.

В судовому засіданні 02.10.2014 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 09.10.2014.

Відповідач-2 у поданому в судовому засіданні 09.10.2014 відзиві на позовну заяву проти позову заперечує, оскільки позивачем не подано жодного доказу, який би підтверджував існування договору оренди, укладеного між відповідачами щодо приміщень площею 709,80 кв. м. за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 2. Відповідач-2 наголошує на відсутності укладеного з відповідачем-1 такого договору оренди. реалізація предмета іпотеки згідно з рішенням суду здійснюється шляхом реалізації на прилюдних торгах. При цьому судом, як це передбачено ст. 39 Закону України «Про іпотеку» не вирішено питання про виселення.

Відповідачем-2 в судовому засіданні подано заяву, про те що станом на 09.10.2014 у відповідача-2 відсутні договірні відносини з відповідачем-1 щодо нежитлових приміщень загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5. У зв'язку з чим, договір не може бути наданий.

В судовому засіданні 09.10.2014, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

22.07.2008 між Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест», правонаступником якого є Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» (банк) та Дочірнім підприємством «Фірма «Дайленко» (позичальник) було укладено кредитний договір № 638 (далі - кредитний договір).

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк відкрив мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється, відповідно до якої надав позичальнику кредит у доларах США та гривні у розмірі 15 000 000,00 доларів США, 5 000 000,00 грн., а позичальник зобов'язався одержати кошти кредиту, а також повернути кредит у строки, визначені у Графіку встановлення та зменшення ліміту заборгованості за кредитною лінією, сплатити проценти за користування кредитними коштами та виконати інші зобов'язання за кредитним договором.

З метою забезпечення виконання зобов'язань позивальника за кредитним договором 23.07.2008 між Дочірнім підприємством «Фірма «Дайленко» (іпотекодавець) та Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест», правонаступником якого є Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» (заставодержатель) було укладено іпотечний договір № 638/ІП-1 (далі - іпотечний договір). Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований за реєстровим № 4436.

Згідно з п. 2.1.1. іпотечного договору предметом іпотеки є: нежитлові приміщення (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5.

Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого 18.03.2004 приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_4 та зареєстрованого в реєстрі за № 1568, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 29.03.2004 за реєстровим № 6179а-П.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2013 у справі встановлено порушення позичальником умов кревного договору та звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 638/ІП-1 від 23.07.2008, укладений між Дочірнім підприємством «Фірма «Дайленко» та Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», а саме на нежитлові приміщення (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5. Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки за іпотечним договором № 638/ІП-1 від 23.07.2008 шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною продажу не нижче - 25 923 680, 98 грн. з урахуванням податку на додану вартість.

Згідно п. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

06.03.2014 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 42339075 про примусове виконання наказу Господарського суду міста Києва № 27/319 від 12.06.2013.

Відповідно до п. 1 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

04.04.2014 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України при примусовому виконанні наказу Господарського суду міста Києва № 27/319 від 12.06.2013 складено акт опису й арешту майна, зокрема нежитлових приміщень (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5. Описане майно передано на відповідальне зберігання ОСОБА_5.

Частина 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Позивач вказує на те, що під час складання акту опису й арешту майна з'ясувалось, що описане майно знаходиться в орендному користуванні у відповідача-2. Позивач вважає, що договір оренди є нікчемним, оскільки укладений всупереч умовам іпотечного договору та без погодження із іпотекодержателем, а тому може бути визнаний недійсним. Позивач в обґрунтування вимоги про виселення посилається на застосування наслідків недійсності нікчемного договору.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 2.5.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» за змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 180 Господарського кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За приписами ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк встановлений договором найму.

Відповідно до п. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з п. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Заявляючи позов про визнання договору недійсним позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до п. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Ухвалами Господарського суду міста Києва № 910/14944/14 від 22.07.2014, від 26.08.2014, від 04.09.2014, від 23.09.2014, від 02.10.2014 у відповідачів було витребувано оригінал (для огляду) та належним чином засвідчену копію (для залучення до матеріалів справи) договору оренди нежитлових приміщень загальною площею 709,80 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5, укладеного між відповідачами.

Згадані вимоги суду відповідачами виконано не було.

Отже, дослідження в засіданні суду договору оренди укладеного між Дочірнім підприємством «Фірма «Дайленко» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «Софійський» не є можливим, оскільки на неодноразове витребування спірного договору суду він не наданий, що не дає змоги встановлення чи відповідає він вимогам чинного законодавства України.

Відповідно до п. 2.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

У той же час, позивачем не наведено та не подано жодних доказів порушення або оспорення відповідачами його прав і охоронюваних законом інтересів.

З огляду на викладене, позовні вимоги про визнання договору оренди недійсним необґрунтовані та задоволенню не підлягають.

З матеріалів справи вбачається, що власником спірних нежитлових приміщень є відповідач-1.

Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Доказів того, що відповідач-1 позбавлений права власності на спірні приміщення не подано.

Таким чином, позовні вимоги про виселення відповідача-1 з приміщень необґрунтовані та задоволенню не підлягають.

Відповідно до п.п. 1, 5 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

З огляду на відсутність правочину, за наслідками визнання якого недійсним можливе застосування реституції, вимоги позивача про виселення відповідача-2 з приміщень, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 16.10.2014.

Суддя В.В. Сівакова