Постанова № 40921309, 10.09.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" вересня 2014 р. Справа№ 910/24586/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Лобаня О.І.

Федорчука Р.В.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 10.09.2014 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу державного підприємства «Спецагролізинг» на рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року (повне рішення складено та підписано 14.03.2014 року)

у справі №910/24586/13 (суддя Ярмак О.М.)

за позовом державного підприємства «Спецагролізинг»

до товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС»

про стягнення 40 315 262,28 грн.

за участю прокурора міста Києва,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року у справі №910/24586/13 позов задоволено частково. Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС» на користь державного підприємства «Спецагролізинг» 73 939,95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди, 1 028 732,30 грн. пені, 951 199,72 грн. 3% річних, 46 077,44 грн. судового збору. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, державним підприємством «Спецагролізинг» подано апеляційну скаргу, в якій позивач просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В своїх доводах заявник посилався на те, що рішення суду першої інстанції прийняте із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права та висновки суду є такими, що не відповідають обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2014 року у справі №910/24586/13 було прийнято до провадження апеляційну скаргу ДП «Спецагролізинг» та призначено розгляд справи у судовому засіданні.

Ухвалою від 31.03.2014 року Київським апеляційним господарським судом прийнято до провадження вказану вище апеляційну скаргу та призначено розгляд справи №910/24586/13 у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін.

Ухвалою від 04.06.2014 року Київським апеляційним господарським судом було зупинено провадження у справі №910/24586/13 за позовом державного підприємства «Спецагролізинг» до товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС» за участю прокурора міста Києва про стягнення 40 315 262,28 грн. до вирішення пов'язаної з нею справи №910/273/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС» до державного підприємства «Спецагролізинг» про зобов'язання вчинити дії, що знаходиться в провадженні Київського апеляційного господарського суду.

Ухвалою від 23.06.2014 року Київським апеляційним господарським судом поновлено провадження у справі №910/24586/13 та призначено судовий розгляд у зв'язку з тим, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.06.2014 року у справі №910/273/14 апеляційну скаргу ТОВ «ДПЗКУ-МТС» залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 20.03.2014 року у справі №910/273/14 - без змін.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.06.2014 року згідно з ч. 1 ст. 79 ГПК було зупинено провадження у справі №910/24586/13 у зв'язку з надходженням до суду касаційної скарги на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 04.06.2014 року у справі №910/24586/13.

Ухвалою від 15.08.2014 року Київським апеляційним господарським судом поновлено провадження у справі №910/24586/13 та призначено судовий розгляд в судове засідання у зв'язку з тим, що постановою Вищого господарського суду України від 17.07.2014 року касаційну скаргу державного підприємства «Спецагролізинг» залишено без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 04.06.2014 року у справі №910/24586/13 залишено без змін.

Представник позивача брав участь в судових засіданнях, в яких надав свої пояснення та підтримав доводи, що викладені в апеляційній скарзі, просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Прокурор брав участь в судових засіданнях, в яких надав пояснення та підтримав доводи апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Представник відповідача брав участь у судових засіданнях, в яких надав свої пояснення та заперечив проти доводів, що викладені в апеляційній скарзі, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року залишити без змін.

Згідно з ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.

18.04.2011 року між позивачем - ДП «Спецагролізинг» (лізингодавець) та державним підприємством «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №86, за умовами якого лізингодавець передав лізингоодержувачу у користування на визначений договором строк предмет лізингу, визначений у додатку №2 (специфікація предмета лізингу) і який набувається лізингодавцем у власність, а лізингоодержувач сплачує за це лізингові платежі на умовах договору.

У додатку №1 до договору визначено графік сплати лізингових платежів (без врахування витрат, визначених п. 4.1.3 договору).

Специфікацією майна (додаток №2) визначено, що предметом лізингу є продукція: комбайн зернозбиральний КЗС-812СХ повнокомплектний у кількості 120 штук.

09.06.2011 року між ДП «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (лізингоодержувач), ТОВ «ДПЗКУ-МТС» (новий лізингоодержувач) та ДП «Спецагролізинг» (лізингодавець) укладено договір заміни сторони у зобов'язанні №14, відповідно до якого лізингоодержувач на безоплатній основі передав у повному обсязі, а новий лізингоодержувач прийняв усі права та обов'язки лізингоодержувача, що виникли у нього на підставі договору фінансового лізингу №86, укладеного між лізингоодержувачем та лізингодавцем 18.04.2011 року.

Умовами п. 2.1 договору №86 визначено, що термін користування лізингоодержувачем предметом лізингу (строк лізингу) встановлюється до 31.12.2007 року з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі предмету лізингу при умові належної сплати лізингоодержувачем лізингових платежів за користування предметом лізингу, відповідно до умов цього договору.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору новий лізингоодержувач - ТОВ «ДПЗКУ-МТС» сплатив авансовий платіж за рахунком №2 від 10.06.2011 року по договору №14 від 09.06.2011 року у розмірі 5 988 000,00 грн., що підтверджується банківською випискою від 23.06.2011 року, копія якої долучена до матеріалів справи.

За актом приймання-передачі продукції до договору фінансового лізингу №86 від 18.11.2011 року лізингодавець передав у лізинг лізингоодержувачу на підставі договору фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року та договору заміни сторони у зобов'язанні №14 від 09.06.2011 року, а лізингоодержувач прийняв майно - предмет лізингу згідно специфікації (додаток №2 до договору фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року).

Відповідно до п. 4.1 договору, розміри лізингових платежів, їх складових частин вставлюються графіком, за винятком витрат лізингодавця, визначених в п. 4.1.3 цього договору, які є складовою частиною лізингових платежів, та розмір яких визначається на підставі виставлених лізингоодержувачем рахунків та не враховується графіком. З моменту підписання акта лізингоодержувач за користування майном сплачує лізингодавцю згідно графіку та виставлених рахунків чергові лізингові платежі, що включають: винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно; платежі по відшкодуванню (компенсації) частини вартості майна; витрати лізингодавця, що пов'язані з виконанням договору лізингу, а саме послуги забезпечення GPS обладнання, визначені у додатку № 3 до договору.

Загальна вартість майна (предмету лізингу) на момент укладення договору складає 119 760 000,00 грн. (п. 4.2 договору).

За умовами п. 4.3 договору, винагорода (комісія) лізингодавцю за майно, що передається на умовах фінансового лізингу становить 5% річних невідшкодованої вартості предмета лізингу.

Відповідно до п. 4.5 договору, платежі за договором здійснюються в національній валюті України (гривнях)на поточний рахунок лізингодавця, зазначений у розділі 19 даного договору.

Датою виконання будь-якого платежу за договором вважається дата фактичного надходження грошових коштів на рахунок лізингодавця. Лізингові платежі та/або інші витрати лізингодавця, пов'язані з виконанням цього договору, що підлягають відшкодуванню лізингоодержувачем, перераховані лізингоодержувачем несвоєчасно або не в повному обсязі, тягнуть за собою накладення штрафних санкцій, передбачених розділом 11 даного договору. При цьому лізингоодержувач зобов'язаний сплатити суму штрафних санкцій на користь лізингодавця.

Листом від 27.11.2013 року №130-596/2013 лізингоодержувач звертався до лізингодавця з проханням розглянути пропозицію достроково розірвати договір за згодою сторін у зв'язку з тим, що ТОВ «ДПЗКУ МТС» знаходиться у такому фінансовому стані при якому продовження користування предметом лізингу є економічно недоцільним та запропонував погодити дату розірвання договору. Даний лист отримано позивачем 28.11.2013 року.

Позивач, посилаючись на систематичну несплату відповідачем лізингових платежів 27.11.2013 року звернувся до відповідача із вимогою №165 про повернення предмету лізингу по договору №86 від 18.04.2011 року у строк до 06.12.2013 року. Вказана вимога, згідно штампа вхідної кореспонденції отримана відповідачем - 28.11.2013 року.

У грудні 2013 року державне підприємство «Спецагролізинг» звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС» про стягнення 37 524 000,00 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів, 383 939,95 грн. комісійної винагороди по договору фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року, 1 120 587,33 грн. пені, 951 511,40 грн. 3% річних, 335 223,60 грн. інфляційних втрат.

При прийнятті оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 73 939,95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди, 1 028 732,30 грн. пені, 951 199,72 грн. 3% річних є законними і обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. В решті позовних вимог про стягнення з відповідача 37 524 000,00 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів, 335 223,60 грн. інфляційних втрат, 60 000,00 грн. комісійної винагороди місцевим господарським судом відмовлено, а в частині стягнення 250 000,00 грн. провадження у справі припинено на підставі п. 1-1 ст.80 ГПК України.

Не погоджуючись з судовим рішенням державне підприємство «Спецагролізинг» в своїх доводах, які викладені в апеляційній скарзі, зазначає, що оскаржуване рішення судом першої інстанції прийнято після неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід змінити з наступних підстав.

Статтями 11, 509 ЦК України передбачено, що договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору.

Згідно з нормами ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

В силу ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингодавець має право вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

За змістом п. 10.2 договору у випадку виникнення підстав, які дають право лізингодавцю вилучити майно, в тому числі у випадку, визначеному п. 10.1.1 договору, лізингодавець направляє лізингоодержувачу повідомлення про вилучення майна із зазначенням строку його передачі. Документом, що підтверджує рішення лізингодавця про розірвання договору є лист лізингодавця. Лізингоодержувач зобов'язаний протягом 7 робочих днів з дня вручення представнику пошти для відправлення або особисто представнику лізингоодержувача відповідної вимоги усунути порушення, оплатити всі штрафні санкції, комісії, витрати, які виникли і стали підставою направленої вищезазначеної вимоги та за свій рахунок повернути майно лізингодавцю.

Умовами п. 10.1.1 договору передбачено, що лізингодавець має право вилучити майно, у т.ч. у випадку, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж (частково або в повному обсязі) та прострочення сплати становить більше 30 календарних днів з дня настання строку оплати, встановленого на умовах, визначених цим договором.

Під час розгляду справи достовірно було встановлено та досліджено факт розірвання договору фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року з 28.11.2013 року, у зв'язку з чим договірні відносини сторін припинились з 28.11.2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач просить стягнути з відповідача 37 524 000,00 грн. заборгованості за платежами по відшкодуванню предмета лізингу та 383 939,95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди за період з 23.06.2011 року по 10.12.2013 року за договором фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року.

З розрахунку позивача вбачається, що сума 37 524 000,00 грн. заборгованості за платежами по відшкодуванню предмета лізингу нарахована, як частина вартості предмету лізингу за період з 23.06.2011 року по 10.12.2013 року, яка включена до складу лізингових платежів.

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Зазначена норма кореспондується із ст. 1 та ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг».

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Згідно зі статтею 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

Статтею 692 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі.

Як зазначалось вище, умовами розділу 4 договору фінансового лізингу сторони визначили лізингові платежі та порядок їх сплати згідно з графіком платежів (додаток №1 до договору), яким встановлено дату оплати першого та періодичних платежів, суму лізингового платежу у національній валюті України (гривнях) щодо кожної дати платежу та його складову частину - суму відшкодування вартості предмета лізингу.

Згідно зі ст. 697 ЦК України договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин.

Частиною 2 ст. 653 ЦК України передбачено, що у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України).

Відтак, наслідком розірвання договору є відсутність у ДП «Спецагролізинг» обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність ТОВ «ДПЗКУ-МТС» і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

Згідно умов п.17.2 договору, право власності на предмет лізингу переходить від лізингодавця до лізингоодержувача по акту приймання-передачі майна у власність, який підписується сторонами не пізніше 10 робочих днів з моменту здійснення останнього лізингового платежу згідно графіку, інших витрат, пов'язаних з виконанням цього договору, при обов'язковій умові сплати в повному обсязі всіх лізингових платежів за договором, сплати штрафних санкцій та відшкодування збитків.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач неодноразово листами №130-604/2013 від 04.12.2013 року, №130юр-1000/2013 від 10.12.2013 року звертався до позивача з проханням визначити місце повернення предмета лізингу.

Натомість, у матеріалах справи відсутні докази повернення лізингоодержувачем отриманого у лізинг по договору фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року предмету лізингу: комбайни зернозбиральні КЗС-812СХ повнокомплектні у кількості 120 штук.

Відповідач у своїх доводах вказує про припинення з 28.11.2013 року договірних відносин між сторонами у зв'язку із розірванням договору та зазначає, що предмет лізингу у власність лізингоодержувача не перейшов, попри намагання його повернути на вимогу лізингодавця, останнім не прийнятий. Вказану обставину підтвердили представники сторін у своїх поясненнях в судовому засіданні.

Судом встановлено, що договірні відносини сторін припинились з 28.11.2013 року, відтак, наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

Враховуючи наведене та те, що право власності на предмет лізингу від позивача до відповідача не перейшло, позовні вимоги щодо стягнення з останнього такої складової частини лізингового платежу, як відшкодування вартості цього майна, яке залишилося у власності позивача, є безпідставними.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 19.12.2011 року у справі №7/114/10, від 01.10.2013 року у справі №11/5005/2290/2012, від 29.10.2013 року у справі №7/5005/2240/2012, та постанові Вищого господарського суду України від 04.12.2013 року у справі №7/5005/2240/2012.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення 383 939,95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди за період з 23.06.2011 року по 10.12.2013 року за договором фінансового лізингу №86 від 18.04.2011 року.

Умовами п. 4.1 договору та графіком сплати лізингових платежів визначено, що до складу лізингових платежів входить винагорода (комісія) лізингодавця за отримане у лізинг майно, яка згідно розрахунку позивача за період з 23.06.2011 року по 10.12.2013 року (оскільки предмет лізингу не повернуто за актом приймання-передачі лізингодавцю) по договору становить 383 939,95 грн.

Під час розгляду справи судом першої інстанції достовірно було встановлено, що 10.12.2013 року (до моменту звернення до суду з даним позовом) відповідачем було сплачено на рахунок відповідача кошти у розмірі 60 000,00 грн., крім того 08.01.2014 року, 09.01.2014 року та 10.01.2014 року, 31.01.2014 року (після порушення провадження у справі) відповідачем було перераховано на рахунок відповідача кошти на загальну суму 250 000,00 грн., що підтверджується банківськими виписками.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно обґрунтованості вимог про стягнення заборгованості по сплаті комісійної винагороди в сумі 73 939,95 грн., а в частині стягнення 250 000,00 грн. провадження у справі підлягає припиненню на підставі п. 1-1 ст.80 ГПК України, в частині стягнення 60 000,00 грн. комісійної винагороди належить відмовити.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають встановлені договором або законом правові наслідки, зокрема сплата неустойки.

Згідно з частиною 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 4 статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Пунктом 11.1 договору передбачено, що за порушення строків сплати лізингових платежів та/або відшкодувань лізингоодержувачем інших витрат лізингодавця визначених умовами даного договору, лізингоодержувач за кожний календарний день прострочення сплачує лізингодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ нарахованої на суму сплаченого платежу. Облікова ставка НБУ застосовується та, що діяла в період за який нараховується пеня. Нарахування штрафних санкцій за невиконання грошових зобов'язань на всю несплачену суму і припиняється тільки в разі виконання повному обсязі.

Позивачем на підставі п.11.1 договору, з урахуванням позовної давності та вимог п. 6 ст.232 ГПК України, нараховано пеню у розмірі 1 028 732,30 грн. за прострочення виконання зобов'язання щодо сплати лізингових платежів, яка є обґрунтованою та задовольняється судом в межах розрахунку, поданого позивачем в уточнюючих поясненнях по справі від 25.02.2014 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

На підставі ст. 625 ЦК України, позивач просить стягнути з відповідача 951 511,40 грн. 3% річних та 335 223,60 грн. інфляційних втрат.

Київський апеляційний господарський суд, провівши перерахунок 3 % річних, нарахованих позивачем за прострочення виконання грошового зобов'язання дійшов висновку, що господарським судом міста Києва правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних в сумі 951 511,40 грн. за весь час прострочення.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача збитків від інфляції колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Індекс інфляції є статистичною інформацією, яка щомісячно надається Держкомстатом та публікується в газеті «Урядовий кур'єр» та на офіційному веб-сайті Державного комітету статистики України (http://www. ukrstat.gov.ua).

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яке він може реалізувати, а може від нього відмовитися. Якщо кредитор приймає рішення вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, він має враховувати індекс інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а отже сума боргу в цьому періоді зменшується.

Окрім того, індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.

Таку позицію викладено в листі Вищого господарського суду від 17.07.2012 року №01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права», в постанові Вищого господарського суду України від 05.04.2011 року №23/466 та в листі Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» від 03.04.1997 року №62-97.

Натомість, позивач, звертаючись до господарського суду з вимогами про стягнення із відповідача інфляційних втрат наведеного не взяв до уваги та здійснив розрахунок заявленої до стягнення суми інфляційної складової боргу без врахування періодів прострочення, коли індекс інфляції був менше одиниці (дефляція).

В Інформаційному листі від 11.04.2005р. №01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Вищий господарський суд висловив позицію, згідно якої господарський суд з огляду на вимоги частини 1 статті 4-7 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого позивачем нарахування таких сум, і в разі, якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Отже, у разі невірно виконаного позивачем розрахунку інфляційних втрат, господарський суд не позбавлений можливості самостійно здійснити вірний перерахунок заявленої до стягнення суми та прийняти судове рішення після повного та всебічного з'ясування обставин, що мають значення для вірного вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при розрахунку інфляційних втрат не враховані індекси інфляції менше одиниці (дефляція), що призвело до неправильного визначення суми інфляційних втрат. Так, позивачем здійснено розрахунок розміру інфляційних втрат лише за вересень, грудень 2012 року, січень, травень, жовтень, листопад 2013 року в загальному розмірі 335 223,60 грн. (а.с. 14-15 т. 1).

Судова колегія перевірила розрахунок інфляційних втрат, зроблений позивачем за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання: червня 2012 року по листопад 2013 року та вбачає, що останній був зроблений невірно. Так, оскільки у певні періоди, зокрема, червень, липень, серпень, листопад 2012 року, лютий, липень, серпень 2013 року мала місце дефляція, остання також повинна була враховуватися при визначенні втрат позивача від інфляції грошових коштів. Однак, у зазначені періоди, згідно розрахунку позивача, відповідні індекси з від'ємним значенням (дефляція) ним не враховувалися взагалі, що не відповідає вимогам статті 625 ЦК України, внаслідок чого період визначеного позивачем нарахування фактично є неправомірно скороченим з метою штучного завищення розміру інфляційних втрат.

За розрахунком судової колегії розмір інфляційних втрат не має позитивного значення, при цьому судова колегія виходила з необхідності вираховування індексу інфляції за кожний місяць періоду прострочення платежу, в тому числі і від'ємний (дефляцію). Відповідної правової позиції дотримується також Вищий господарський суд України у Постанові від 23.07.2012 року у справі № 5020-1922/2011.

Отже, здійснивши розрахунок інфляційних втрат, судова колегія дійшла висновку про те, що позивач не поніс втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів у заявлений ним період прострочення платежу, оскільки під час прострочення заборгованості частково мала місце дефляція, а тому позовні вимоги в частині стягнення 335 223,60 грн. інфляційних втрат задоволенню не підлягають.

З огляду на зазначене вище, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню частково на суму 73 939, 95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди, 1 028 732,30 грн. пені та 951 199,72 грн. 3% річних, а в решті позовних вимог про стягнення з відповідача 37 524 000,00 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів, 335 223,60 грн. інфляційних втрат, 60 000,00 грн. комісійної винагороди слід відмовити, в частині стягнення 250 000,00 грн. провадження у справі підлягає припиненню на підставі п. 1-1 ст.80 ГПК України.

В силу частини 2 статті 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з нормами статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія не бере їх до уваги, оскільки прийшла висновку про їх необґрунтованість. Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, апелянтом не було надано суду апеляційної інстанції.

При цьому, судова колегія бере до уваги, що в резолютивній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції не зазначив щодо припинення провадження у справі в частині стягнення 250 000,00 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди згідно п. 1-1 ст.80 ГПК України.

Статтею 103 ГПК України визначені повноваження суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, відповідно до якої суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення; 2) скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; 3) скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково; 4) змінити рішення.

Відповідно до ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи а також неправильне застосування норм матеріального права та процесуального права, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Зміна рішення може полягати у внесенні деяких поправок до резолютивної частини рішення (зменшити чи збільшити суму, що підлягає стягненню, змінити розмір державного мита, що підлягає стягнення, тощо), не змінюючи при цьому викладеного і рішенні головного висновку місцевого господарського суду щодо прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 25.11.2010 року, прийнято при невідповідності висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи.

Таким чином, апеляційну скаргу державного підприємства «Спецагролізинг» слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду слід змінити, оскільки по суті справу вирішено вірно, але в резолютивній частині рішення суд першої інстанції не зазначив щодо припинення провадження у справі в частині стягнення 250 000,00 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди згідно п. 1-1 ст.80 ГПК України.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 49, 99, п. 1-1 ст. 80, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу державного підприємства «Спецагролізинг» на рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року у справі №910/24586/13 - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 25.02.2014 року у справі №924586/13 змінити, виклавши резолютивну частину в наступній редакції:

«Позов задовольнити частково.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ДПЗКУ-МТС» (01024, м.Київ, вул. Лютеранська, 15, літ.А, н/п 17, код ЄДРПОУ 37702357) на користь Державного підприємства «Спецагролізинг» (01004, м.Київ, вул. Горького, 11, оф. 7, код ЄДРПОУ 37118591) 73 939,95 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди, 1 028 732,30 грн. пені, 951 199,72 грн. 3% річних, 39 328,15 грн. судового збору.

Провадження в частині стягнення 250 000,00 грн. заборгованості по сплаті комісійної винагороди - припинити.

В іншій частині позову відмовити.

3. Видачу відповідного наказу доручити господарському суду міста Києва.

4. Справу №910/24586/13 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді О.І. Лобань

Р.В. Федорчук