Постанова № 40897836, 10.10.2014, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" жовтня 2014 р. Справа № 917/1933/13

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гончар Т. В. , суддя Горбачова Л.П.

при секретарі Томіній І.В.

за участю представників сторін:

позивача - Рубан Н.Б. за довіреністю № 3385 від 30.09.2014 р.

відповідача - ОСОБА_2 (свідоцтво адвоката НОМЕР_1 від 07.10.1997 р.)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. № 2524П/3-11) на рішення господарського суду Полтавської області від 31.07.2014 р. у справі № 917/1933/13

за позовом КВП "Комсомольськтеплоенерго", м. Комсомольськ

до ФОП ОСОБА_3, м. Комсомольськ

про стягнення 16952,34 грн.

ВСТАНОВИЛА:

В вересні 2013 р. КВП "Комсомольськтеплоенерго" звернулось до господарського суду з Полтавської області з позовом про стягнення з ФОП ОСОБА_3 16952,34 грн., з них: 8738,09 грн. основного боргу по оплаті за спожиту теплову енергію згідно договору №482 від 05.12.2002р., 7907,71 грн. пені за період з 17.03.2013р. по 17.09.2013р., 266,33 грн. річних за період з 23.01.2012р. по 17.09.2013р. та 40,21 грн. інфляційних.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 10.10.2013 у справі №917/1933/13 (суддя Киричук О.А.) в позові відмовлено повністю. Мотивуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив, зокрема, з того, що договір про постачання теплової енергії у гарячій воді припинив свою дію; відпуск енергії без укладання договору не допускається.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 (судді: Бондаренко В.П. - головуючий, Ільїн О.В., Россолов В.В.) рішення господарського суду Полтавської області від 10.10.2013 у справі №917/1933/13 скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь Комунального виробничого підприємства "Комсомольськтеплоенерго" 8738,09 грн. основного боргу, 7907,71 грн. пені, 40,21 грн. інфляційних втрат, 266,30 грн. 3% річних. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована, зокрема, тим, що відключення приладів опалення здійснено відповідачем самовільно, без дозволів та належної проектної документації; висновок суду першої інстанції про припинення дії договору є помилковим з огляду на приписи статті 188 Господарського кодексу України.

Постановою Вищого господарського суду України від 03.03.2014 р. у даній справі постанова Харківського апеляційного господарського суду скасована, справу направлено на новий розгляд.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 31.07.2014 р. у справі №917/1933/13 (суддя Мацко О.С.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Позивач не погодився з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідача.

В апеляційній скарзі заявник вказує на порушення судом першої інстанції норм матеріального, а саме ст. 188, 193 ГК України, ст. 526, 1212, 1213 ЦК України, та процесуального права, а саме ст. 43, 82 ГК України, без дослідження всіх обставин справи. Так, апелянт зазначає, що суд першої інстанції проігнорував приписи постанови Вищого господарського суду України, щодо необхідності встановлення обставин справи щодо фактичного надання і отримання послуг з енергопостачання, порядок їх обліку, об'єм послуг, наданих в спірний період, розглянув справу в відсутність представника позивача і відмовив в задоволенні позовних вимог повністю, мотивуючі тим, що «суд не вправі самостійно змінювати підставі позову, жодних заяв про зміну підстави позову до суду не надходило». Крім того, заявник зазначає, що твердження представника відповідача про те, що приміщення опалюється конвектором, не найшло свого підтвердження в матеріалах справи. Для цього повинно бути наявність технічних умов, акт вводу в експлуатацію, погодження з підприємством «Обленерго» та інше. Відтак, не дотримання відповідачем порядку відключення від централізованого опалення та свідомі споживання теплової енергії на протязі зазначеного часу з урахуванням відсутності договірних зобов'язань, свідчить про безпідставність набуття відповідачем майна позивача. На думку позивача, обґрунтованим було б застосування до спірних правовідносин ст.ст. 1212,1213 ЦК України та стягнення з відповідача вартості теплової енергії. В такому разі, посилання суду на інші норми права, не вказані у позовної заяві, не розумілися би як вихід суду за межі позовних вимог.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 08.09.2014 р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження і призначено її до розгляду на 06.10.2014 р.

06.10.2014 р. за вх. № 8594 позивачем надано письмові пояснення в обґрунтування своєї позиції по справі та докази на підтвердження фактів, викладених в апеляційній скарзі.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі доводи відповідача, заслухавши у судовому засіданні пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, направляючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України зазначив, що місцевому суду необхідно встановити обставини справи щодо фактичного надання та отримання послуг з енергопостачання, порядок їх обліку, об'єм послуг, наданих у спірний період, тощо.

Так, як свідчать матеріали справи, 05.12.2002 року між Комунальним виробничим підприємством "Комсомольськтеплоенерго" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 було укладено договір №482 про постачання теплової енергії в гарячій воді, згідно з умовами якого позивач взяв на себе зобов'язання постачати відповідачеві теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а відповідач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію щомісячно за нормами і тарифами встановленими обласною державною адміністрацією з розрахунку на 1 кв.м. опалювальної площі і 1 куб.м. гарячої води або за показаннями засобів обліку води і теплової енергії, встановленими на вводі, в терміни передбачені цим договором.

Пунктом 7.2.3 договору сторони передбачили, що за несвоєчасне виконання розрахунків за теплову енергію відповідач сплачує пеню в розмірі 0,5% належної до сплати суми за кожен день прострочення, але не більше ставки, встановленої законом.

Термін дії договору визначено у розд.10: цей договір укладено на період: опалення з моменту прийняття вузла комерційного обліку по 31.12.2003р. Договір припиняє свою дію у випадках: закінчення строку, на який він був укладений, взаємної згоди сторін на його припинення, прийняття рішення господарським судом. Договір вважається пролонгованим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії не буде письмово заявлено однією зі сторін про його припинення.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач стверджує, що на виконання п.10.4 договору ним було направлено на адресу відповідача заяву про припинення на 2012 р. дії договору № 482 від 05.12.2002р. (заява від 01.11.2011р., отримана позивачем 03.11.2011р., копія - арк. справи 55). Факт отримання такої заяви не заперечується позивачем.

Таким чином, договірні відносини між сторонами припинилися у зв'язку з закінченням строку, на який було укладено даний договір; новий договір не укладався.

Відповідно до приписів п. 10.3 договору, споживання теплової енергії після припинення дії договору не звільняє споживача від оплати цієї енергії.

Таким чином, суттєвою обставиною спору, доказування якої покладено законом на позивача, є фактичне споживання теплової енергії відповідачем після припинення дії договору.

Як вказує у позовній заяві позивач, протягом опалювального періоду з жовтня 2012 р. по квітень 2013 р. ним було належним чином забезпечене безперебійне постачання теплової енергії на опалення житлового будинку по АДРЕСА_1, на першому поверсі якого знаходяться нежитлові приміщення відповідача (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"). Облік спожитої енергії саме позивачем не вівся у зв'язку з відсутністю технічної можливості - лічильних енергії є загальним для всієї будівлі.

Відповідач позовні вимоги не визнав, мотивуючи це тим, що наприкінці 2010 р. ним було демонтовано прилади опалення у приміщенні шляхом видимого розриву заварюванням уводів гарячого водопостачання у приміщення, стояк - термоізольований (що підтверджується відповідним Актом огляду приміщення від 25.11.2011); у зв'язку з чим після припинення дії договору відповідач теплову енергію не споживав.

Вирішуючи спір, колегія суддів встановила такі факти і відповідні їм правовідносини.

Пунктом 3 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Згідно ч.ч. 5, 6 ст. 19 Закону України "Про теплопостачання", теплотранспортуюча організація не має права відмовити споживачу теплової енергії у забезпеченні його тепловою енергією за наявності технічних можливостей на приєднання споживача до теплової мережі, а споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Аналогічне положення містить і п. 10.3 договору сторін.

Таким чином, зобов'язання відповідача в умовах неукладеного договору на теплопостачання може виникнути тільки в разі фактичного отримання теплової енергії на підставі дії законів, що перелічені вище.

Відповідно до приписів ст. 33 ГПК України обов'язок доведення фактичного споживання теплової енергії відповідачем покладений на позивача.

Останній в ході судового розгляду ніякими доказами не підтвердив фактичне споживання теплової енергії відповідачем після припинення дії договору.

Більше того, позивач ніяким чином не спростував надані відповідачем докази фактичного припинення теплопостачання шляхом відрізання труб та інформування позивача про це в ході листування:

- 01.11.2011 р. відповідач звернувся до позивача з заявою про припинення договору № 482 від 05.12.2002р. про постачання теплової енергії на наступний рік.

- листом від 14.11.2011р. позивачем було повідомлено відповідача про те, що для розірвання договору немає правових підстав, оскільки приміщення знаходиться в житловому будинку з централізованою системою опалення та обладнаному приладом обліку теплової енергії, а також про те, що дані питання регулюються ст.188 ГК України.

- 28.02.2012р. позивач знов надав письмову відповідь на звернення відповідача стосовно розірвання договору на надання послуг з централізованого опалення та самовільного демонтування опалювальних приладів в приміщенні магазину по АДРЕСА_1 та запропонував отримати технічні умови на влаштування індивідуального теплового вводу з встановленням лічильника теплової енергії та індивідуальної системи опалення від централізованої системи теплопостачання.

Дане листування свідчить про обізнаність позивача про факт самовільного відключення відповідачем від мережі постачання теплової енергії.

Таким чином, керуючись ст.ст. 11, 509 ЦК України колегія суддів не вбачає підстав грошового зобов'язання відповідача.

Крім того, колегія суддів зазначає, що хоча самовільне демонтування приладів опалення у приміщенні є адміністративним порушенням, але воно не тягне за собою виникнення цивільного грошового зобов'язання у відповідача.

Окрім того, самостійною підставою, яка тягне відмову в задоволенні позовних вимог, є невірне обрання позивачем правової підстави позову.

Так, за відсутності у відповідача договірних зобов'язань, взаємовідносини сторін можуть кваліфікуватися виключно як позадоговірні, тому позивач безпідставно ставить вимогу про стягнення отриманої теплової енергії, посилаючись на порушення відповідачем договірних зобов'язань. Викладене узгоджується і з судовою практикою (наприклад, постанови Вищого господарського суду України від 21 травня 2014 року у справі № 904/6761/13; від 29 травня 2014 року у справі № 917/1976/13; від 24.04.2014р. у справі №917/1709/13; від 23.04.2014р. у справі №922/2996/13, тощо).

Так, колегія суддів зазначає, що господарське процесуальне право розрізняє поняття позов у процесуальному і матеріальному сенсі. Позов у процесуальному сенсі - звернена до суду першої інстанції вимога про захист своїх прав та інтересів. Позов у матеріальному сенсі - право на задоволення своїх позовних вимог.

Елементи позову - це його структурні складові, які сукупно визначають його зміст. Вирізняють два елементи позову: предмет позову та підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Як роз'яснив Вищий господарський суд України у постанові пленуму №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", суд вправі самостійно здійснювати правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона у обґрунтування своїх вимог послалася не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини. Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин.

Однак суд не вправі самостійно змінювати підставу позову, адже це є прерогативою виключно позивача та здійснюється ним у порядку, передбаченому процесуальним законодавством шляхом подання письмової заяви (ст.22 ГПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, підставою даного позову є порушення відповідачем договірного зобов'язання - умов договору №482 від 05.12.2002р. (у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість); жодних заяв про зміну підстави позову до суду першої інстанції не надходило.

Згідно ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ст.43 ГПК України).

На підставі матеріалів справи колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по договору. Позовні вимоги про стягнення пені, річних та інфляційних є похідними від вимог про стягнення основного боргу та також не підлягають задоволенню.

Отже, з урахуванням положень ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України, колегія суддів приходить до висновку про те, що судом першої інстанції у повній мірі досліджені усі фактичні обставини справи, яким надана належна правова оцінка та на підставі цього обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову, а відтак, апеляційна скарга є необґрунтованою і не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення по даній справі.

Керуючись ст. ст. 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу комунального виробничого підприємства "Комсомольськтеплоенерго", м. Комсомольськ на рішення господарського суду Полтавської області від 31.07.2014 р. у справі № 917/1933/13 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 31.07.2014 р. у справі № 917/1933/13 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 10.10.2014 року

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Горбачова Л.П.