Ухвала суду № 40832479, 06.10.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №471/1001/14-ц 06.10.2014 06.10.2014 06.10.2014

Провадження №22-ц/784/2492/14

Провадження №22ц-784/2492/14 Головуючий у першій інстанції Марценюк С.А.

Доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Ухвала

Іменем України

06 жовтня 2014 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Серебрякової Т.В.,

з секретарем судового засідання Кудра В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на ухвалу Братського районного суду Миколаївської області від 29 липня 2014 року, постановлену

за позовом

ОСОБА_3

до

Товариства з обмеженою відповідальністю «Білоусівка -2007»

про

визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною,

Встановила:

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Білоусівка-2007» (далі - ТОВ «Білоусівка - 2007») про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказувала, що на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 24 травня 2006 року вона є власником земельної ділянки, площею 9,11 га, що розташована в межах території Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області.

У 2007 році вона уклала з ТОВ «Білоусівка - 2007» договір оренди цієї земельної ділянки строком на 5 років.

У 2013 році, звернувшись до відповідача з приводу припинення договору оренди, у зв'язку з закінченням строку його дії, вона дізналася про існування додаткової угоди від 15 квітня 2011 року до договору оренди землі, згідно якої строк дії договору оренди було продовжено на 7 років.

Позивач зазначала, що додаткову угоду до договору оренди землі вона не підписувала, у зв'язку з чим при укладенні угоди було відсутнє її вільне волевиявлення, що є підставою для визнання такої угоди недійсною.

Посилаючись на викладене, просила позов задовольнити, визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 15 квітня 2011 року.

Ухвалою судді Братського районного суду Миколаївської області від 29 липня 2014 року позовну заяву, у зв'язку з непідсудністю справи даному суду, повернуто позивачу.

Не погодившись з вказаною ухвалою судді, ОСОБА_3 подала на вказану ухвалу судді апеляційну скаргу, в якій просила її скасувати та направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Скаргу обґрунтовувала невідповідністю висновку суду положенням цивільно-процесуального законодавства щодо визначення підсудності цивільних справ.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену ухвалу судді скасувати, оскільки вона постановлена без додержання норм процесуального права.

Повертаючи позовну заяву ОСОБА_3 суддя районного суду виходив з того, що справа не підсудна Братському районному суду Миколаївської області, оскільки за правилами ч.2 ст.109 ЦПК України позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст.ст.55,124 Конституції України та ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ч.1 ст.55 Конституції України передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом та ст.6 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод» - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЦПК України, яка носить загальний характер, позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

Визначення місцезнаходження юридичної особи виписано у ст.93 ЦК України.

За нею, таким місцем є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Виключенням з цього правила є, в тому числі, випадки, що передбачені ст.114 ЦПК України.

Так, для позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, встановлена виключна підсудність, а саме правило ч.1 ст.114 ЦПК України, відповідно до якого позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Такі ж роз'яснення щодо цього питання містить п.42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року за №3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Названа норма є імперативною і недотримання її приписів, згідно з п.4 ч.1 ст.311 ЦПК України, тягне за собою, як наслідок, беззастережне скасування постановленої з порушенням правил виключної підсудності ухвали.

Згідно з положеннями ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Оскільки вимога позивача є позовом, що виникає із приводу нерухомого майна, то при визначенні підсудності мають застосовуватися саме правила ст.114 ЦПК України, яка регулює правила виключної підсудності у цивільних справах щодо нерухомого майна.

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 24 травня 2006 року, належна позивачу земельна ділянка розташована в межах території Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області (а.с.4).

За такого, вказана позовна заява підсудна Братському районному суду Миколаївської області у відповідності до ч.1 ст.114 ЦПК України, тобто за місцем знаходження нерухомого майна.

Посилання суду на положення ч.2 ст.109 ЦПК України є помилковими, оскільки у даній статті визначається загальна територіальна підсудність цивільних справ і її положення застосовуються, якщо у ст.ст.108,110-114 цього Кодексу не передбачено інше.

Разом з тим, постановляючи оскаржувану ухвалу суддя на ці вимоги закону уваги не звернув, та фактично не перевірив підстав відкриття провадження у справі.

Із врахуванням наведених обставин у суду першої інстанції не було підстав вважати, що позов ОСОБА_3 пред'явлено з порушенням правил підсудності, передбаченої ч.2 ст.109 ЦПК України, а тому висновок про повернення позовної заяви для її подання відповідно до ст.115 ЦПК України до належного суду також є помилковим.

Оскільки оскаржувана ухвала постановлена з порушенням вимог цивільного процесуального права, то відповідно до п.4 ч.2 ст.307, п.4 ч.1 ст.311 ЦПК України вона підлягає скасуванню з поверненням справи до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Керуючись ст.ст.303,307,311,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Ухвалу судді Братського районного суду Миколаївської області від 29 липня 2014 року скасувати, а позовну заяву з доданими до неї документами направити до того ж суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий Судді: