Ухвала суду № 40830794, 07.10.2014, Слов'янський міськрайонний суд Донецької області

Єдиний унікальний номер 243/3829/14

Номер провадження 4-с/243/14/2014

УХВАЛА

Іменем України

07 жовтня 2014 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області у складі:

Головуючого - судді Чемодурової Н.О.

при секретарях - Горичевій С.В., Морозовій Н.С., Бондаренко О.В.

за участю:

заявник - ОСОБА_1

зацікавлена особа - ОСОБА_2

представники зацікавлених осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши в відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Слов'янську цивільну справу за скаргою ОСОБА_1, зацікавлені особи: Відділ державної виконавчої служби Слов'янського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_2, на дії державного виконавця,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії ВДВС Слов'янського міськрайонного управління юстиції. Просить суд: - визнати незаконними дії ВДВС Слов'янського міськрайонного управління юстиції щодо розрахунку розміру аліментів на підставі виконавчого листа №2-4922 на виконання Рішення Слов'янського міськрайонного суду від 14.07.2005 р. по справі №2-4922-2005 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частки з усіх видів заробітку щомісячно, але не менше неоподатковуваного податком мінімуму доходів громадян, виходячи із середньомісячної заробітної плати по м. Слов'янську; - зобов'язати ВДВС Слов'янського міськрайонного управління юстиції провести перерахунок розміру аліментів на підставі виконавчого листа №2-4922 на виконання Рішення Слов'янського міськрайонного суду від 14.07.2005 р. по справі №2-4922-2005 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частки з усіх видів заробітку щомісячно, але не менше неоподатковуваного податком мінімуму доходів громадян, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості, за період з 14.07.2005 р і нині.

На обґрунтування заявлених вимог зазначив наступне. В провадженні ВДВС Слов'янського міськрайонного управління юстиції перебуває виконавчий лист № 2-4922 про стягнення аліментів з нього на користь ОСОБА_2 на утримання доньок у розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку, але не менш одного неоподаткованого мінімуму на кожну дитину, починаючі з 16 червня 2005 року. Восени 2013 року стягувач звернулась до суду з позовом про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів. При цьому розраховуючи розмір неустойки, стягувач керувалась Довідкою розміру заборгованості по аліментам з ОСОБА_1 від 26.09.2013 р. №6-562, виданою ВДВС Слов'янського міськрайонного управління юстиції. Вважає, що дані, викладені у довідці, є не достовірними. Так, відповідно до ч. 3 ст. 195 Сімейного кодексу України якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. Оскільки поняття «середньомісячна заробітна плата по м. Слов'янську» та «середня заробітна плата працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості» не є тотожними, то нарахування розміру аліментів, виходячи із середньомісячної заробітної плати по м. Слов'янську є незаконним. Зважаючи на це, при розрахунку аліментів ВДВС Слов'янського міськрайонного управління було порушено ст. 195 Сімейного кодексу України.

В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 доводи скарги підтримав, наполягав на її задоволенні.

Представник Відділу державної виконавчої служби Слов'янського міськрайонного управління юстиції, Петренко Т.В., діюча на підставі в довіреності від 09 вересня 2014 року (а.с.28), в судовому засіданні просила в задоволення скарги відмовити у зв'язку з необґрунтованістю доводів заявника. В наданих суду поясненнях та письмових запереченнях зазначила, що державний виконавець вживала усі заходи передбачені законодавством щодо примусового виконання рішення про стягнення аліментів. Так частиною другою ст. 182 СК України визначено, що мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину - не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення (а.с. 31-33).

Зацікавлена особа ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3, діюча на підставі договору (а.с.27), в судовому засіданні в задоволенні скарги просили відмовити, оскільки вважають її необґрунтованою.

Вислухавши пояснення заявника, зацікавленої особи та представників зацікавлених осіб, дослідивши матеріали скарги, оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26.12.2003р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» при розгляді справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та за зверненнями учасників виконавчого провадження суди мають керуватися положеннями ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Відповідно до Основного Закону України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п'ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Згідно з частиною другою статті 13 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт З мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Примусове виконання рішень судів України відбувається на основі виконавчих документів, які є підставою для відкриття державним виконавцем виконавчого провадження і проведення виконавчих дій. Такими документами є виконавчі листи, що видаються судами; накази господарських судів; ухвали, постанови судів у випадках, передбачених законом; інші документи, визначені у частині другій статті 17 Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (далі- Закону).

Предметом оскарження у даній справі є проведений державним виконавцем розрахунок №6-562 від 09.04.2014р., який містить відомості про розмір заборгованості по аліментам боржника ОСОБА_1 (а.с.36). Заявник не згоден з даним розрахунком, оскільки вважає, що з 2005 року по теперішній час рішення суду мало виконуватись буквально до тексту. Так, в ті періоди, коли він не працював, з нього мали стягуватись аліменти у розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян, який становить 17 грн. В ті ж періоди, коли заявник працював, на його думку, аліменти мали обраховуватись, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. Однак, суд не може повністю погодитись з такими доводами заявника, з огляду на наступне.

Так, рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 14 липня 2005 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 На її користь з ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у розмір 1/3 частки усіх доходів щомісяця, але не менше одного неоподаткованого мінімуму на кожну дитину до досягнення повноліття ОСОБА_5, а в подальшому вирішено проводити стягнення у розмір ? частки у сіх видів доходу ОСОБА_1, але не менше одного неоподаткованого мінімуму, починаючи з 16 червня 2005 року (а.с.12).

З копій трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 вбачається, що в період з 02.06.2005р. по 16.07.2005р. він перебував на обліку у Слов'янському міському центрі зайнятості та отримував допомогу по безробіттю. З 08.09.2005р. по 22.11.2005р. ОСОБА_1 працював охоронцем ЗАТ «Бетонмаш». В період з 23.02.2006р. по 06.07.2006р. ОСОБА_1 працював машиністом ВАТ Слов'янський завод «ТОРЕЛАСТ». З 01.05.2008р. по 31.10.2010р. ОСОБА_1 працював трактористом фермерського господарства «Поляна». Згідно копії трудової з 18.12.2013р. по теперішній час ОСОБА_1 працює охоронцем автогосподарства ДП «Санаторно-курортний реабілітаційний центр «Слов'янський курорт»(а.с.10).

Аналізом законодавства, діючого на час винесення рішення, встановлено наступне.

Відповідно до частини 2 статті 182 СК України, розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

З 15 жовтня 2005 року частина 2 статті 182 СК України діє у наступній редакції: мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу. Дана норма однаково застосовується до всіх платників аліментів, незалежно від правових підстав їх праці (робота за трудовим договором, відповідно до вимог КЗпП, робота за контрактом за кордоном тощо).

Таким чином норма частини 2 статті 182 СК України передбачає обов'язковий мінімальний розмір аліментів на одну дитину відповідного віку. Постановою Пленуму Верховного суду України від 15 травня 2006 р. N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" передбачено, що розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження" він не повинен перевищувати в цілому 70 відсотків заробітної плати цієї особи (абзац 4 п. 17).

Саме до цього зводяться рекомендаційні листи Департаменту державної виконавчої служби.

Так своїм листом від 14.12.2006 р. N 25/7-33-10803 Департамент ДВС стосовно виконання виконавчих документів, згідно яких з боржника підлягають стягненню аліменти у розмірі не меншому одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян, зазначив таке. По-перше, державний виконавець при визначенні мінімального розміру аліментів, який має бути сплачений боржником у відповідному місяці, повинен використовувати у розрахунку суму, визначену статтею 182 Сімейного кодексу України, а саме суму в розмірі не менше, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (відповідно до статті 65 Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" розмір прожиткового мінімуму є таким: діти віком до 6 років: з 1 січня - 400 гривень, з 1 квітня - 410 гривень, з 1 жовтня - 418 гривень; діти віком від 6 до 18 років: з 1 січня - 514 гривень, з 1 квітня - 527 гривень, з 1 жовтня - 536 гривень). У разі зміни розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, відповідно має бути змінено і мінімальний розмір аліментів. По-друге, для використання державним виконавцем у розрахунку мінімального розміру аліментів, який має бути сплачений боржником у відповідному місяці, суми не меншої, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, не має необхідності у винесенні судом відповідного рішення суду.

Даний лист підлягав застосуванню до 21 вересня 2010 року.

Згідно листа Департаменту державної виконавчої служби від 21.09.2010 р. N 25-32/219 зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину може бути підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення у випадку, якщо після збільшення встановленого законом мінімального розміру аліментів на дитину розмір аліментів, визначений судом у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини, буде меншим ніж мінімальний розмір аліментів, передбачений частиною другою статті 182 цього Кодексу.

Таким чином з 15 жовтня 2005 року у державного виконавця не було правових підстав для стягнення аліментів у розмірі, меншому ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, оскільки це був законодавчо обумовлений обов'язковий мінімальний розмір аліментів.

Щодо доводів заявника з приводу того, що аліменти мали обраховуватись, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості, суд зазначає наступне.

Частиною 3 статті 195 СК (в редакції, чинній на час винесення рішення судом та до 09 березня 2011 року) було передбачено, що якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. В такій редакції дана стаття діяла до 09 березня 2011 року.

Дана стаття врегульовує ситуацію щодо визначення розміру заборгованості у випадках, коли платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру. Закон встановлював, що у такому випадку заборгованість обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації. Якщо ж платник аліментів не має кваліфікації, заборгованість за аліментами необхідно було визначати на підставі заробітної плати некваліфікованого працівника.

При врахуванні середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника їх величина співвідноситься із величиною встановленою для даної місцевості - міста, області. Інформацію про величину такої заробітної плати у певній місцевості має управління статистики, яке на вимогу державного виконавця зобов'язане її надати.

Правила, що були закріплені у частині 3 статті 195 СК України, відповідали вимогам ч. 3 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження". Так, розмір заборгованості по аліментах визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення виходячи з фактичного заробітку (доходів), одержаного боржником за час, протягом якого стягнення не провадилося, або одержуваного ним на момент визначення заборгованості у твердій грошовій сумі або у відсотковому відношенні. Якщо боржник в цей період не працював, заборгованість визначається виходячи з середньої заробітної плати для даної місцевості. Державний виконавець у разі надходження виконавчого документа повинен підрахувати розмір заборгованості по аліментах і повідомити про нього стягувача і боржника.

Однак, Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 4 листопада 2010 року N 2677-VI, який набув чинності через 90 днів з дня його опублікування - 09 березня 2011 року, у частині третій статті 195 СК України слова "відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника" були виключені. Частина 3 статті 74 Закону була викладена у такій редакції: розмір заборгованості із сплати аліментів визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. У разі визначення суми заборгованості у частці від заробітку (доходу) розмір аліментів не може бути менше встановленого Сімейним кодексом України.

Згодом ці положення були закріплені Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року N 512/5, пунктом 7.13.1. якої передбачено, що якщо боржник не працює або відсутня інформація про отримання боржником доходів, державний виконавець розраховує заборгованість у такому самому порядку, виходячи із середньомісячної заробітної плати для відповідної місцевості. Після отримання достовірної інформації про джерела доходів боржника та їх розмір державний виконавець здійснює перерахунок заборгованості та повідомляє про нього стягувача і боржника.

Відповідно до статті 1 Закону, виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у ньому, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до законів України, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню. У Законі визначено загальний порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), до якого, зокрема, віднесено пошук майна боржника, арешт коштів на рахунках в банківських установах, оцінка майна та його реалізація на прилюдних торгах (статті 40, 57, 58, 62).

Таким чином, з 09 березня 2011 року державний виконавець не мав правових підстав проводити обчислення розміру аліментів, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості, тобто у спосіб, який суперечив законодавству, діючому на час вчинення виконавчої дії.

Визнаючи розрахунок №6-562 від 09.04.2014р. про розмір заборгованості по аліментам боржника ОСОБА_1, правильним, суд також виходив з наступного.

За результатами огляду в судовому засіданні матеріалів виконавчого провадження було встановлено, що відомості щодо розміру середньої місячної заробітної плати у м. Слов'янську і Слов'янському районі у розрахунку наведені з урахуванням даних, які щоквартально надавались Управлінням статистики у місті Слов'янську за 2005-2014 роки (а.с. 69-75). В період з 17 липня 2005 року по 2008 рік стягнення аліментів державним виконавцем цілком ґрунтовно проводилось у мінімальному законодавчо передбаченому розмірі, як в періоди працевлаштування ОСОБА_1, так і в інші періоди, оскільки розмір аліментів, які стягувались в цей період з боржника, обчислений у частці у заробітку був меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Правильність даних у розрахунку, щодо розміру заборгованості з аліментів станом на 17 липня 2006 року у розмірі 2 154 грн. 86 коп. підтверджується наступним відомостями з матеріалів виконавчого провадження:

- листом ЗАТ «Бетонмаш» від 28.11.2005р., згідно якого аліменти з ОСОБА_1 утримані по 26.11.2005р., заборгованість складає 1 161 грн. 80 коп.

- зі змісту розпорядження державного виконавця №6-665 від 03.04.2006р. про надіслання виконавчого листа, вбачається, що розмір заборгованості складає 2 411 грн. 80 коп.

- зі змісту листа ВАТ «Слов'янський завод «ТОРЕЛАСТ» від 08.08.2006р. вбачається, що аліменти з ОСОБА_1 утримані по 17.07.2006р. Розмір заборгованості складає 2 154 грн. 86 коп.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності із ст.10 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

В судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи заявника, що зроблений державним виконавцем розрахунок №6-562 від 09.04.2014р. є невірним.

Задовольняючи клопотання заявника про поновлення строку для подання скарги на дії державного виконавця, суд враховує положення п. 1 ст. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, де зазначено, що кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безсторонні судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільної характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, чим обмежив право відповідача на судовий захист, що порушенням принципу юридичної визначеності, та призвело до порушення самої суті права на суд.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні від 18.11.2010 року у справі «Мушта проти України» право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

Дійсно, копія розрахунку була отримана боржником восени 2013 року, заявник, який не є фахівцем у галузі права, діючи з належною сумлінністю, тривалий час намагався самостійно перевірити правильність проведеного розрахунку, звертаючись до різних установ (а.с. 14,15,21,23), і протягом двох тижнів, з часу отримання останньої відповіді на запит, звернувся до суду.

Крім того, зазначена вище позиція, щодо процесуальних обмежень викладена верховним Судом України в своїй Постанові від 14 листопада 2011 року № 6-37цс11, яка відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Відповідно до ст. 388 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Відповідно до положень ст.ст. 79, 88, 388 ЦПК України суд стягує судові витрати з заявника.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 10, 60, 212, 213, 214, 383, 386 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

Поновити ОСОБА_1 строк для подання скарги на дії державного виконавця до Слов'янського міськрайонного суду.

Відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1, зацікавлені особи: Відділ державної виконавчої служби Слов'янського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_2, на дії державного виконавця.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ІПН: НОМЕР_1, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1, судовий збір на користь держави у розмірі 243 (двісті сорок три) грн. 60 коп. на р/р № 31210206700075, отримувач коштів - Слов'янське УК /Слов'янськ/ 22030001, код отримувача - 37803368, банк отримувача - ГУДКСУ у Донецькій області, МФО 834016, код класифікації бюджету - 22030001.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом 5-ти днів з дня її проголошення. Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Ухвала винесена та підписана в нарадчій кімнаті в одному екземплярі.

Повний текст ухвали виготовлено « 10» жовтня 2014 року.

Суддя Н.О. Чемодурова