Ухвала суду № 40790243, 03.10.2014, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 748/1467/14-ц Провадження № 22-ц/795/1790/2014 Категорія -цивільнаГоловуючий у I інстанції - Меженнікова С. П. Доповідач - Скрипка А. А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 жовтня 2014 року м. ЧернігівАПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіСкрипки А.А.суддів:Лакізи Г.П., Шевченка В.М.при секретарі:Позняк О.М.за участю:представника ПАТ КБ '' Приватбанк'' - Рожка С.М., представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7

розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 липня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" про визнання кредитного договору недійсним,

в с т а н о в и в:

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28.07.2014 року позов ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_6 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ „ПриватБанк" заборгованість по договору б/н від 19.04.2007 року, а саме: заборгованість по кредиту в сумі 9569 гривень 01 копійку, заборгованість по процентам за користування кредитом 14929 гривень 08 копійок, заборгованість по комісії за користування кредитом 4783 гривні 50 копійок та штрафи в сумі 1964 гривні 08 копійок, а всього 31245 гривень 67 копійок.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ПАТ КБ „ПриватБанк" про визнання кредитного договору недійсним, відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ „ПриватБанк" судовий збір в сумі 312 грн. 46 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та задовольнити вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 до ПАТ КБ „ПриватБанк" про визнання кредитного договору недійсним. Доводи апеляційної скарги зазначають, що рішення суду є необґрунтованим, його ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що суд безпідставно відмовив їй в задоволенні клопотання щодо допиту свідка, який був присутнім під час обговорення та підписання документів між сторонами. Також апелянт зазначає, що суд не прийняв до уваги посилання ОСОБА_6 на той факт, що крім заявки на отримання коштів, без зазначення істотних умов, вона не підписувала, не укладала та не була ознайомлена з умовами кредитування. Апелянт вказує, що банк видав кредитну картку та встановив грошовий ліміт, плату за користування та строки кредитування на власний розсуд, чим порушив вимоги цивільного законодавства та Закону України „Про захист прав споживачів". Також апелянт зазначає, що ПАТ КБ „ПриватБанк" не надано жодних доказів, які б свідчили пр те, що вона дійсно погодилась на отримання кредиту в сумі, встановленій банком та погодилась на встановлення плати за користування кредитом у розмірі 36%. На думку апелянта, судом при вирішенні справи безпідставно не прийнято до уваги положення статей 203, 207, 215, 1054, 1055 ЦК України, статті 6 Закону України ''Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг'', статей: 11,18,19,21,22 Закону України '' Про захист прав споживачів''.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, матеріали кредитної справи стосовно надання кредиту ОСОБА_6, матеріали цивільної справи-єдиний унікальний номер 748/2793/13-ц за позовом ПАТ КБ ''ПриватБанк'' до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд на підставі приписів статті 308 ЦПК України приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, - залишенню без змін.

Доводи апеляційної скарги щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

Відповідно до п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

В ході судового розгляду даної справи встановлено і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що відповідно до кредитного договору, оформленого заявою від 19.04.2007 року, ОСОБА_6 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентної ставки за кредитом у розмірі 36 % річних. Строк дії картки встановлено - квітень (до 30.04.)2011 рік. Порядок погашення кредиту визначений щомісячними платежами в розмірі 7% річних від суми заборгованості.

Відповідно до представленої суду банком виписки по рахунку (а.с.72-103), ОСОБА_6 було встановлений кредитний ліміт в розмірі 4000 грн., який 27.12. 2007 року було збільшено до 8000 грн., а 26.09.2008 року - до 10000 грн. Встановлення та зміна кредитного ліміту по рішенню банка відповідає вимогам п.3.2 Умов і правил надання банківських послуг (а.с.19).

Як вбачається з оскаржуваного рішення, в судовому засіданні суду першої інстанції було оглянуто оригінал заяви, з якої вбачається, що ОСОБА_6 ознайомилася і згодна з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку надання банківських послуг та з тим, що це складає між нею та банком договір про надання банківських послуг.

Згідно п. 6.5 Умов надання банківських послуг, ОСОБА_6 зобов'язалася погашати заборгованість за кредитом, відсоткам за його використання, по перерахунку кредитного ліміту, а також сплачувати комісії на умовах, передбачених договором.

Пунктом 8.6 Умов надання банківських послуг, при порушенні клієнтом строків платежу з будь-якого грошового зобов'язання, передбачених договором більше ніж на 120 днів він сплачує банку штраф в розмірі 500 грн. + 5 % від суми позову. Згідно п. 5.5.1 Умов надання банківських послуг, за несвоєчасне виконання боргових зобов'язань держатель сплачує відсотки за підвищеною процентною ставкою або додаткову комісію, розміри яких визначені тарифами.

Доводи апеляційної скарги не спростовують вірного по суті висновку суду першої інстанції відносно того, що оскільки ОСОБА_6 визнано факт користування кредитною карткою, то їй і були відомі правила користування кредитною картою та умови договору, з якими вона погоджувалася.

Як вбачається з розрахунку заборгованості (а.с.6-15),представленому банком, станом на 31.07.2013 року у ОСОБА_6 виникла заборгованість у сумі 31245 грн.67 коп., яка складається з: 9569,01 грн. заборгованості за кредитом; 14929,08 грн. заборгованості по процентам за користування кредитом; 4783,50 грн. нарахованої та простроченої комісії; штрафів: 500 грн. фіксованої частини та процентної складової 1464,08 грн.

Доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованої відмови судом першої інстанції в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_8 про визнання укладеного кредитного договору недійсним, не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи. Як вбачається з вимог заявленого зустрічного позову( а.с. 51-58), в якості підстав для такого визнання ОСОБА_6 посилається на укладення кредитного договору з порушенням вимог Закону України ''Про захист прав споживачів'' та Закону України ''Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг '' щодо недотримання належної форми письмового договору. Суд першої інстанції прийшов до вірного по суті висновку про необхідність відмови в задоволенні вимог зустрічного позову, виходячи з фактичних обставин справи та правового аналізу статей 203, 215; ч.1,ч.2 статті 207, 627; ч.1 статті 638, ч.1 статті 640 ЦК України, приписів п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 ''Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними'', відповідно до якого правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом; виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень ч.1, ч.2 статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно положень статті 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 статті 638, ч.1 статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно приписів статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Стаття 215 ЦК України, яка регламентує недійсність правочину, вказує, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Своїм підписом на заяві ОСОБА_6 засвідчила про укладення договору про надання банківських послуг, також про те, що вона ознайомлена та згодна з умовами надання банківських послуг та правилами, тарифами, відповідно до яких повинна виконувати зобов'язання з моменту дії договору, а також про те, що вона усвідомлювала наслідки та обсяг своєї відповідальності. За даних обставин посилання апелянтом на недотримання банком письмової форми договору та норм Закону України ''Про захист прав споживачів'', як на підставу визнання договору недійсним є необґрунтованим. Своїм підписом ОСОБА_6 підтвердила факт укладення договору та отримання повної інформації про умови кредитування у банку.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд погоджується з вірним по суті висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог зустрічного позову у зв'язку з його необгрунтованістю, оскільки відповідно до приписів ч.1, ч.4 статті 60 ЦПК України, яка регламентує обов'язки доказування і подання доказів, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що між сторонами по справі склалися договірні правовідносини, які врегульовані приписами статей: 526,527,530,610, 611,625,634,1049, 1054 ЦК України.

Частиною 1 статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтями 525, 526 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч.1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

При цьому судом встановлено, що ОСОБА_6 була ознайомлена з умовами договору і відповідальністю, яка наступає у випадку неналежного виконання зобов'язань, погоджувалася з цими умовами та порядком нарахування відсотків, комісії, штрафів у випадку невиконання умов договору, порушила грошове зобов'язання. Суд також погодився з розрахунком заборгованості ОСОБА_6, проведеному банком, і вважав за можливе покласти вказаний розрахунок в основу рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_6, всупереч приписам статті 60 ЦПК України, не представила суду належних та допустимих доказів на спростування зазначеного розрахунку заборгованості. Таких доказів на спростування розрахунку банку не встановлено і судом при розгляді справи по суті. Підстав для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання відповідно до статті 617 ЦК України судом також не встановлено, тому суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про необхідність стягнення на користь банку з ОСОБА_6 заборгованості за кредитним договором.

Стосовно заяви ОСОБА_6 ( її представника) про застосування строку позовної давності до вимог ПАТ КБ „ПриватБанк" про стягнення заборгованості, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано зазначив в оскаржуваному рішенні, що доводи представника ОСОБА_6 про сплив строку позовної давності для звернення ПАТ КБ „ПриватБанк" з даним позовом до суду, є безпідставними.

При цьому суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що відповідно до пункту 9.12 Умов та правил надання банківських послуг, які є невід'ємною частиною договору (за договором від 19.04.2007 року ОСОБА_6 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання; якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує другу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на той самий строк.

Таким чином, пролонгація договору полягає в продовженні його строку зі збереженням тих умов, на яких його було укладено, якщо інше не передбачено договором, зокрема щодо самої умови про порядок пролонгації договору.

Заява позичальника про припинення дії договору в матеріалах справи відсутня, а тому відбулась його пролонгація із збереженням тих умов, на яких його було укладено, зокрема щодо умов про порядок пролонгації договору, які також залишаються чинними.

Згідно правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 19.03.2014 року (справа №6-14 цс 14), відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (стаття 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.

Стаття 360-7 ЦПК України регламентує обов'язковість судових рішень Верховного Суду України.

Відповідно до заяви позичальника, яка є складовою частиною кредитного договору, строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії кредитної картки. Строк дії картки закінчується в квітні 2011 року, тобто, картка діє до 30.04.2011року (а.с.138), а позов банком подано 18.04.2014 року, як вбачається з поштового штемпеля на конверті (а.с.34), тобто в межах строку позовної давності.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, ухваленого на основі повно і всебічно з'ясованих обставин , на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Керуючись статтями: 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 28 липня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: