Постанова № 40569633, 17.09.2014, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2014 року місто Київ № 810/5278/14

12.23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Шевченко А.В., за участю секретаря судового засідання Гузіка М.І., представників

позивача: Яковчук Я.М.,

відповідача: Аверіна В.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомКиївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідівдоПриватного акціонерного товариства «Фоззі-Фарм»простягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернувся до суду з адміністративним позовом до Приватного акціонерного товариства «Фоззі-Фарм» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в сумі 104 857, 99 гривень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не виконано нормативу по створенню робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. У зв'язку з цим позивач просив стягнути вищевказані суми адміністративно - господарських санкцій та пені.

У призначений день та час в судове засідання з'явився представник позивача та представник відповідача.

Представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача проти позову заперечував з підстав, викладених в письмових запереченнях, просив суд відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши думку сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідач, Приватне акціонерне товариство «Фоззі-Фарм» є юридичною особою, ідентифікаційний номер 31593780.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ), з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Право інвалідів на працю, їх працевлаштування реалізується шляхом створення спеціального робочого місця, адаптацією основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Частиною другою статті 17 Закону України № 875-ХІІ передбачено, що підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей.

Таким чином, розрахунок кількості робочих місць для інвалідів здійснюється роботодавцями самостійно, а розрахунок спеціальних робочих місць та їх створення - за рішенням місцевої ради.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 875-ХІІ, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ встановлено обов'язок для підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Тобто, статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не встановлює обов'язку підприємства самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві. Виходячи із вищезазначеного, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не створює обов'язку для підприємства займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у Постанові Верховного Суду України від 02.04.2013.

Відповідач зі свого боку вживав необхідних заходів для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, що підтверджується наступним.

З метою організації працевлаштування інвалідів, їх інформування про наявність вакансій через центри зайнятості, відповідач протягом січня 2013 - липня 2013 року щомісячно здійснював подачу Звітів про наявність вакансій за формою № 3-ПН до Києво-Святошинського районного центру зайнятості Київської області, в яких зазначалось, в тому числі, про наявність вакансій для інвалідів (копії звітів за період січень 2013 рік - липень 2013 рік наявні в матеріалах справи).

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Порядок подачі інформації про попит на робочу силу (вакансії) затверджено Наказом Міністерства соціальної політики України «Про затвердження форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання» від 31.05.2013 № 316 (далі - Порядок № 316).

Відповідно до пункту 2.1 Порядку № 316, форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Пунктом 1.3 Порядку № 316 передбачено, що роботодавці подають інформацію до територіального органу Державної служби зайнятості України у містах Києві та Севастополі, районі, місті, районі у місті (далі - територіальний орган) незалежно від місцезнаходження.

Таким чином, починаючи з серпня 2013 року відповідач подавав до центрів зайнятості Звітність за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» (копії яких за період з серпня 2013 року по грудень 2013 року наявні в матеріалах справи).

Отже, відповідачем належним чином виконувались вимоги нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини соціальної захищеності інвалідів, у тому числі щодо створення робочих місць для них, а органи державної служби зайнятості були проінформовані про наявність вакансій, на яких могла б бути використана праця інвалідів, та повинні були сприяти організації працевлаштуванню останніх, у разі їх наявності.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно -господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Однак, сплата адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу з працевлаштування інвалідів є мірою відповідальності підприємства за скоєння правопорушення у сфері господарювання, а не обов'язковим платежем, оплата якого передбачена Конституцією України, а також спеціальним законодавством у сфері оподаткування. Крім того, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині другої цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Оскільки відповідачем було вжито усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, в його діях відсутній склад правопорушення, а, отже, на відповідача не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими на те органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись. Така позиція повністю підтверджується відповідною судовою практикою та неодноразово викладена у судових рішеннях Вищого адміністративного суду України та Верховного Суду України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходить з того, що обов'язок працедавця по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування. Такий обов'язок згідно статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів. На відповідача не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, або відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Суд звертає увагу, що на підприємстві відповідача, згідно зі Звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2013 рік працювало 3 інваліди, при загальній чисельності 8.

Протягом 2013 року відповідач звертався до центру зайнятості з метою працевлаштування інвалідів на вакантні місця в залежності від наявності вакансії в тому чи іншому місяці, потреби у тих чи інших професіях у звітному місяці та в тому чи іншому регіоні, враховуючи, що підприємство відповідача мало різну кількість структурних підрозділів (від 29 до 31) в різні місяці роботи.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність у діях відповідача ознак протиправності та складу правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність в населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Статтею 11 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 71 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім розгляду справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкту владних повноважень.

Суд, заслухавши думку сторін, дослідивши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини четвертої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову, - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд.

Згідно з частиною другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Шевченко А.В.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 22 вересня 2014 р.