Рішення № 40558886, 16.09.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/12916/13-ц Головуючий у І інстанції Волчко А.Я.Провадження № 22-ц/780/4301/14 Доповідач у 2 інстанції КашперськаКатегорія 38 16.09.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

16 вересня 2014 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагєєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Бевзюк М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 травня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про застосування наслідків нікчемного правочину шляхом визнання незаконними та застосування правових актів, скасування реєстрації права власності та визнання права власності на спадкове майно,

заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

В грудні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про застосування наслідків нікчемного правочину шляхом визнання незаконними та застосування правових актів, скасування реєстрації права власності та визнання права власності на спадкове майно. Заявлені вимоги мотивував тим, що 07 березня 1989 року його тітка ОСОБА_4 склала заповіт, яким все її майно заповіла на його користь. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, він дізнався про існування іншого заповіту ОСОБА_4 від 29 вересня 2004 року, яким майно ОСОБА_4 в рівних частках спадкують він та відповідачі у справі. 16 травня 2007 року державним нотаріусом видані кожній із сторін свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Позивач, оформлюючи в 2006-2007 роках у нотаріуса своє право власності на спадкове майно, не ознайомлювався із текстом заповіту від 29 вересня 2004 року, довіряючи нотаріусу та особі, яка посвідчувала заповіт. Однак згодом він ознайомився із цим заповітом, коли в грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до нього із позовом про виділ частки із спільного майна, помітив, що підпис тітки на цьому заповіті відрізняється. Під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним було проведено судово-почеркознавчу експертизу, якою встановлено, що підпис ОСОБА_4 виконано іншою особою; в даній цивільній справі йому було відмовлено в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. Вважаючи заповіт нікчемним, просив застосувати наслідки нікчемності правочину - заповіту від 29 вересня 2004 року, складеного від імені ОСОБА_4, визнати за ОСОБА_2 право на спадкування за заповітом від 07 березня 1989 року, визнати недійсними та скасувати свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, визнати недійсними та скасувати рішення від 18 липня 2007 року про реєстрацію права спільної часткової власності на майно за сторонами, визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_1, визнати за ним в порядку спадкування за заповітом від 07 березня 1989 року право власності на домоволодіння з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1, та земельну ділянку пл. 0,1672 га. за цією ж адресою.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 травня 2014 року позов задоволено, застосовано наслідки нікчемності правочину - заповіту від 29 вересня 2004 року, визнано за ОСОБА_2 право на спадкування за заповітом 07 березня 1989 року, визнано недійсними та скасовано свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 травня 2007 року на ім'я ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3; визнано недійсними та скасовано рішення від 18 липня 2007 року про реєстрацію права спільної сумісної власності за ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 у розмірі 1/3 частки за кожним на домоволодіння за адресою АДРЕСА_1, визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_5 права власності в порядку спадкування за заповітом від 07 березня 1989 року права власності на домоволодіння за адресою АДРЕСА_1, та земельну ділянку пл. 0,1672 га. за цією ж адресою. Стягнуто із відповідачів на користь позивача судові витрати в розмірі 1948,80 грн. із кожного.

Відповідач ОСОБА_1, не погоджуючись із рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 травня 2014 року, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із наступного.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам не відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 про застосування наслідків нікчемного правочину шляхом визнання незаконними та застосування правових актів, скасування реєстрації права власності відповідачів та визнання за позивачем права власності на спадкове майно, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі не мають права на спадкування за недійсним заповітом від 29 вересня 2004 року.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки вони зроблені за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, та в результаті порушення та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи колегія суддів вбачає, що ОСОБА_4 07 березня 1989 року оформила на ОСОБА_2 заповіт, який був посвідчений державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори Москвітіною Л.В.; даним заповітом ОСОБА_4 заповідала ОСОБА_2 все своє майно, де б воно не було і з чого не складалось.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.

Влітку 2006 року ОСОБА_2 повідомили з Першої нотаріальної контори Київської області, що є інший заповіт ОСОБА_4, посвідчений секретарем Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 вересня 2004 року, за яким все майно ОСОБА_4 в рівних частках спадкують ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2

11 серпня 2006 року до Першої Київської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_2 із заявою про прийняття спадщини та видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

16 травня 2007 року державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори у спадковій справі № 469 за 2006 рік видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованим в реєстрі за № 1-1141, № 1-1133, № 1-1137, згідно з якими ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 кожному належить 1/3 частини житлового будинку з надвірними будівлями, вартістю 12007,66 грн. та 1/3 частки земельної ділянки пл. 0,1672 га., що знаходиться в АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, вартістю 1368,33 грн.

КП «Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області» на підставі даних свідоцтв про право на спадщину зареєструвало право спільної часткової власності за ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3

17 березня 2009 року Управлінням земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий № 3222484501:01:004:0104, серія АЖ № 682726, підставою видачі якого було свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 16 травня 2007 року.

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що заповіт від 29 вересня 2004 року не створює юридичних наслідків, оскільки рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 вересня 2013 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_4 у заповіті від 29 вересня 2004 року виконано не ОСОБА_4, а іншою особою, а за відсутності підпису ОСОБА_4 в заповіті вищезазначений заповіт є нікчемним.

Такі висновки суду першої інстанції є помилковими.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Пунктами 4, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

На дані положення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику цивільних справ про визнання правочинів недійсними» суд першої інстанції також звертав увагу, однак витлумачив їх невірно і дійшов помилкового висновку, що сам факт встановлення судом обставин недійсності правочину у мотивувальній частині рішення має однакові юридичні наслідки із наявністю судового рішення про визнання його недійсним. Відтак, фактично суд суд першої інстанції ототожнив оспорювані та нікчемні правочини, із яких оспорювані підлягають визнанню недійсними судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Отже, із аналізу ч. 3 ст. 203, ч. 2 ст. 1257 ЦК України, п. п. 4, 64, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику цивільних справ про визнання правочинів недійсними» випливає, що у разі, коли волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі, даний правочин вважається не нікчемним, а оспорюваним, а тому його недійсність має бути встановлена рішенням суду.

Таким чином, право позивача не підлягає захисту у обраний ним спосіб, що полягає у застосуванні наслідків недійсності нікчемного правочину, а правильний спосіб у вигляді визнання заповіту недійсним вже був використаний позивачем.

Як вбачається із матеріалів справи, у березні 2012 року ОСОБА_2 звертався до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, що відповідає змісту даних правовідносин. Дійсно, згідно висновку № 3421/3422/13-32 від 24 липня 2013 року, проведеного КНДІСЕ в межах розгляду даної справи, вбачається, що підпис від імені ОСОБА_4 в графі «Підпис ОСОБА_4.» на першій сторінці заповіту від 29 вересня 2004 року, посвідченого секретарем Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, зареєстрованого в реєстрі № 74 виконано рукописним способом кульковою ручкою, без застосування попередньої технічної підготовки та технічних засобів, не ОСОБА_4

Однак, рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 вересня 2013 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, третя особа виконавчий комітет Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про визнання заповіту недійсним ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні позову. Суд прийшов до висновку, що право позивача порушене, але з тих підстав, що ним пропущено строк звернення до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, про що заявлено відповідачем, слід відмовити в задоволенні позову у зв'язку з пропуском ним строку позовної давності.

Таким чином помилковим є застосування судом першої інстанції для задоволення позову положень ч. 3 ст. 61 ЦПК України про те, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини, оскільки обраний позивачем спосіб захисту прав у даному спорі не відповідає існуючим правовідносинам, а у справі, рішенням у якій встановлено обставини підписання заповіту іншою особою, позивачу було відмовлено у позові.

Оцінюючи висновки суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, колегія суддів враховує, що 22 травня 2014 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про визнання позовних вимог в повному обсязі (а. с. 93).

Відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Оскільки визнання відповідачем ОСОБА_3 позову суперечить ч. 2 ст. 1257 ЦК України і порушує права відповідача ОСОБА_1, яка проти позову заперечувала, суд першої інстанції не повинен був враховувати його заяву про визнання позову при ухваленні рішення.

Виходячи із вищевикладеного, позовні вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину, визнання за позивачем права на спадкування за заповітом від 07 березня 1989 року та похідні від них про визнання недійсними та скасування свідоцтв про право на спадщину за заповітом, рішень про реєстрацію права спільної часткової власності та державного акту на право власності на земельну ділянку, а також про визнання за позивачем права власності на спадкове майно в порядку спадкування за заповітом не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і не підлягали задоволенню.

Відтак, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, вимоги позивача не ґрунтуються на законі та до задоволення не підлягають.

За таких обставин рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України є підставами для його скасування із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України колегія суддів здійснює розподіл судових витрат та стягує із позивача на користь відповідача ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1948,80 грн.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 травня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_2 відмовити в задоволенні позову до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про застосування наслідків нікчемного правочину шляхом визнання незаконними та застосування правових актів, скасування реєстрації права власності та визнання права власності на спадкове майно.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір 1948,80 грн.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий : Кашперська Т.Ц.

Судді : Фінагєєв В.О.

Яворський М.А.