Постанова № 40532873, 18.09.2014, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

копія

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2014 р. Справа № 804/11325/14 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіЗлатіна Станіслава Вікторовича при секретаріЛісна А.М. за участю: представника позивача представника відповідача ОСОБА_4 Афанасенко К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Прокуратури Дніпропетровської області про зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з позовом до суду, у якому просить:

- зобов'язати Прокуратуру Дніпропетровської області внести зміни до наказу Прокурора Дніпропетровської області № 522к від 27.03.2014 року про звільнення ОСОБА_4 з посади прокурора прокуратури м. Вільногірська Дніпропетровської області з 01.04.2014 року за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за вислугою років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» (ст.38 КЗпП України), змінивши дату звільнення на 31.03.2014 року, про що в трудовій книжці НОМЕР_1 зробити відповідний запис;

- визнати ОСОБА_4 особою, яка має право на отримання грошової допомоги згідно частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» та зобов'язати відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Дніпропетровської області виконати необхідні дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_4 грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно відмовив позивачу у нарахуванні та виплаті грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру», оскільки датою звільнення позивача є 01.04.2014 року, тобто день коли вказана норма закону України не втратила чинність згідно Закону України «Про запобігання фінансової кризи та створення передумов для економічного зростання в Україні». На думку позивача, Закон України «Про запобігання фінансової кризи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення ч.16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» набрав чинності 01.05.2014 року. Позивач вказує також на те, що рапорт про звільнення поданий ним 27.03.2014 року, а тому не зрозумілим є обрання відповідачем датою звільнення саме 01.04.2014 року. Позивач вважає, що внесенням змін до наказу відповідача про звільнення позивача в частині дати звільнення буде поновлено його право на отримання грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

Ухвалою суду від 15.08.2014 року поновлено позивачу строк звернення з позовом до суду та відкрито провадження у справі.

Позивач у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги, а також зазначив про те, що він з 07.07.2009 року є пенсіонером за вислугою років та отримує пенсію у відповідності до Закону України «Про прокуратуру».

Відповідач у судовому засіданн заперечував протии задоволення позовних вимог, вказуючи на те, що оскаржувані дії вчинено відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідач вказує на те, що звільнення позивача відбулося у відповідності до його рапорту, у якому позивач визначив бажану дату звільнення саме 01.04.2014 року. Грошова допомога не виплачена, оскільки станом на момент звільнення позивача частина16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» було вже виключена із Закону України «Про прокуратуру».

Суд заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи встановив наступне.

Щодо підсудності справи Дніпропетровському окружному адміністративному суду.

Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї документів спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу проходження публічної служби, а саме: звільнення прокурора та виплата йому грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

За вказаних обставин спір з урахуванням положень статей 18 та 19 КАС України підсудний Дніпропетровському окружному адміністративному суду.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач проходив службу в органах прокуратури на посаді прокурора прокуратури м. Вільногірська Дніпропетровської області, що підтверджується копією трудової книжки позивача, яка знаходиться у матеріалах справи.

Позивач 27.03.2014 року подав прокурору Дніпропетровської області рапорт про звільнення за власним бажанням згідно статті 38 Кодексу Законів про працю України у зв'язку з виходом на пенсію за вислугою років. У рапорті позивач визначив бажану дату звільнення з посади 01.04.2014 року.

27.03.2014 року прокурор Дніпропетровської області видав наказ № 522к про звільнення позивача з посади прокурора прокуратури м. Вільно гірська Дніпропетровської області з 01.04.2014 року за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

Судом також встановлено, що позивачу не було нараховано та виплачено грошову допомогу у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

Як вбачається з позовної заяви та пояснень позивача останній фактично просить суд змінити дату звільнення та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову допомогу у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

Щодо вимоги змінити дату звільнення, то суд зазначає наступне.

У відповідності до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» розглядаючи спори щодо звільнення публічних службовців, суди мають враховувати правову позицію Верховного Суду України, яка полягає у тому, що під час вирішення спорів зазначеної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Тому, якщо у спеціальному законі (Закони України "Про міліцію", "Про Кабінет Міністрів України" тощо) не передбачено або прямо заборонено застосування норм трудового законодавства, то особа може бути звільнена виключно з підстав передбачених цими законами. В той же час, ряд спеціальних законів (Закони України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування" та ін.) передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв'язку з цим, судам необхідно виходити з того, що підстави припинення служби у такому випадку діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.

Згідно ч.1 ст. 46-2 Закону України «Про прокуратуру» прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Таким чином, Закон України «Про прокуратуру» передбачає можливість застосування загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України у випадку припинення державної служби.

Судом під час розгляду справи встановлено, що звільнення позивача проведено на підставі статті 38 КЗпП України - розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

З рапорту позивача про звільнення вбачається, що останній просив його звільнити з 01.04.2014 року у зв'язку з виходом не пенсію за вислугою років.

У відповідності до п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП).

Судом підчас розгляду справи не встановлено обставин примусу з боку відповідача під час подання позивачем рапорту про розірвання трудового договору, а також зазначення у рапорті дати звільнення 01.04.2014 року, що також підтверджується письмовими поясненнями позивача, а також поясненнями наданими позивачем у судовому засіданні.

Згідно пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п.1 ст.36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст.38 КЗпП).

Таким чином, власник або уповноважений ним орган вправі звільнити працівника у будь-який день в межах двотижневого строку попередження. Однак якщо, заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу у зв'язку з виходом на пенсію, то власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Судом на підставі пояснень сторін та рапорту позивача встановлено, що сторони не домовлялися про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін).

Судом встановлено, що відповідач звільнив позивача до закінчення строку попередження передбаченого частиною 1 статті 38 КЗпП України, оскільки, як вже було встановлено судом, позивач в рапорті просив відповідача розірвати трудовий договір у певний строк - 01.04.2014 року, у зв'язку з виходом на пенсію за вислугою років.

Таким чином, судом не встановлено порушенням відповідачем норм Кодексу Законів про працю України під час звільнення позивача з посади прокурора прокуратури.

У відповідності до ч.3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, яка викладена в ухвалі від 13.12.2000 року (zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0064700-00/), зі змісту ч. 3 ст. 235 КЗпП України вбачається, що у разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв'язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Таким чином, необхідними умовами для зміни дати звільнення з посади є: визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством та не бажання працівника продовжувати трудові відносини з роботодавцем.

Тільки за наявності одночасно цих двох умов суд вправі змінити дату звільнення працівника.

Оскільки судом не встановлено порушення відповідачем норм Кодексу Законів про працю України під час звільнення позивача з посади прокурора прокуратури, то суд не вправі змінювати дату звільнення у наказі відповідача № 522к від 27.03.2014 року про звільнення ОСОБА_4 з посади прокурора прокуратури м. Вільногірська Дніпропетровської області.

Щодо вимоги - зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову допомогу у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру», то суд зазначає наступне.

У відповідності до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» (в редакції станом на 31.03.2014 року) прокурорам і слідчим у разі виходу на пенсію за вислугою років чи по інвалідності виплачується грошова допомога у розмірі місячного заробітку, з якого обчислена пенсія, за кожен повний рік роботи прокурором, слідчим прокуратури чи на посадах у науково-навчальних закладах прокуратури.

Частину 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» виключено на підставі Закону України «Про запобігання фінансової кризи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності в цій частині саме 01.04.2014 року.

Позивача звільнено з посади згідно наказу відповідача № 522к від 27.03.2014 року саме 01.04.2014 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням НБУ щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набуття цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У відповідності до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постановах від 06.02.2012 року по справі № 21-322а11 та від 01.07.2014 року по справі № 21-244а14, згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у ЗСУ, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратурі, охороні державного кордону України, податковій міліції, Управлінні державної охорони України, державній пожежній охороні, Державному департаменті України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Також у рішенні Конституційного Суду України № 5-рп/2002 зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державною права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Виходячи висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини щодо їхнього пенсійного забезпечення (в т.ч. виплати грошової допомоги) виникають не в момент звернення за призначенням пенсії (грошової допомоги), а в момент виникнення права на її призначення.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач з 08.05.2009 року є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років згідно Закону України «Про прокуратуру», що підтверджується копією пенсійного посвідчення та листом Управління Пенсійного фонду України № 1409 від 26.08.2014 року, що знаходяться у матеріалах справи.

Враховуючи те, що за змістом частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру» (в редакції станом на 31.03.2014 року) виплата грошової допомоги пов'язана саме із виходом на пенсію за вислугою років чи по інвалідності, а також те, що позивач отримує пенсію за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» з 08.05.2009 року, то останній отримав право на виплату грошової допомоги з 08.05.2009 року, тобто під час дії частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру», а тому право позивача на виплату грошової допомоги не може бути звужено шляхом внесення вподальшому змін до законодавства.

На підставі викладеного вказана позовна вимога підлягає задоволенню.

Суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги - визнати ОСОБА_4 особою, яка має право на отримання грошової допомоги згідно частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру», оскільки адміністративний суд не розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Обґрунтування права позивача на грошову допомогу викладено судом у мотивувальній часині постанови суду.

Відповідно до ч.3 ст. 94 КАС України у разі якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійсненні позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Керуючись ст. 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Зобов'язати прокуратуру Дніпропетровської області нарахувати та виплатити ОСОБА_4 грошову допомогу у зв'язку з виходом на пенсію за вислугу років відповідно до частини 16 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру».

В іншій частині заявлених позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 36,54 грн.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 18 вересня 2014 року

Суддя (підпис) Постанова не набрала законної сили станом на 18.09.2014 року Суддя З оригіналом згідно Помічник судді С.В. Златін С.В. Златін Р.Ю. Ричка