Рішення № 40443552, 11.09.2014, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" вересня 2014 р. Справа № 926/822/14

За позовом Чернівецького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідачів: 1) Концерну "Військторгсервіс", м. Київ

2) Приватного унітарного підприємства "І.В.Ексім", с. Слобідка Глибоцького району Чернівецької області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1) Фонд державного майна України;

2) Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області.

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1) Рівненська Міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа "Прайс";

2) нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_1

про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна

Суддя Гурин М.О.

Представники:

від позивача - Сосна О.М., представник за довіреністю від 16.04.2014 р.;

від відповідача 1 - не з'явився;

від відповідача 2 - Ліщук О.І., директор; Ткачук В.В., представник за довіреністю від 21.07.2014 р.;

від Фонду державного майна України - не з'явився;

від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області - Чорней С.В., представник за довіреністю від 05.05.2014р.

від Рівненської Міжрегіональної універсальної біржі "Прайс" - не з'явився

від нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_1 - не з'явився;

від прокуратури - Ярошик В.П.

СУТЬ СПОРУ: Чернівецький прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України 30.05.2014 року звернувся з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Концерну "Військторгсервіс" та Приватного унітарного підприємства "І.В.Ексім" Глибоцького району Чернівецької області про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

В обґрунтування своїх вимог прокурор посилається на те, що 23.12.2005 року між Державним підприємством Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" в особі представника Данко О.М. та Приватним унітарним підприємством "І.В.Ексім" укладено договір купівлі-продажу приміщення кафе в будинку літ. "А", загальною площею 172,60 кв.м., яке складається з приміщень 39-1 та 39-12 та приміщення магазину літ. "А" загальною площею 591,50 кв.м, яке складається із приміщень 38-1 та 38-33, що знаходяться за адресою: м. Чернівці, вул. Залозецького, 93, та які перебувають у господарському віданні ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування". Проте зазначений договір укладений з порушенням умов чинного законодавства, а саме: представник Данко О.М. не була наділена повноваженнями від органу управління майном на підписання вказаного договору та не мала права відчужувати зазначене майно без дозволу власника, отже даний договір був укладений поза волею власника приміщення, а тому договір купівлі-продажу нерухомого майна повинен бути визнаний недійсним з моменту його укладення.

Провадження у справі порушено ухвалою господарського суду Чернівецької області від 30.05.2014р., справу до розгляду в судовому засіданні призначено на 12.06.2014 р.

Згідно розпорядження від 04.07.2014 р. призначено повторний автоматизований розподіл справи №926/822/14 у зв'язку з перебуванням судді Гушилик С.М. в черговій щорічній відпустці та передано справу на розгляд судді Гурину М.О.

Розгляд справи неодноразово відкладався, востаннє у судовому засіданні 20.08.2014р. продовжено строк розгляду спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 11.09.2014 р.

21.08.2014 р. господарським судом Чернівецької області отримано письмове пояснення Рівненської Міжрегіональної універсальної товарно-майнова біржі "Прайс" в яких остання вказує на безпідставність позовних вимог та просить відмовити в задоволенні позову.

11.09.2014 р. представником позивача через канцелярію суду подано письмові пояснення на позов, в якому просить задовольнити позов в повному обсязі.

Прокурором в судовому засіданні подано ряд витребуваних доказів.

В судовому засіданні прокурор та представник позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили задовольнити позов з підстав зазначених у позовній заяві, зазначаючи при цьому, зокрема, що за результатами перевірки, проведеної Чернівецькою прокуратурою з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України встановлено, що при укладенні оспорюваного договору порушено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств, зокрема відсутні дозвіл Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України на відчуження такого майна, вказаний договір укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, державне майно вибуло поза волею власника, а відтак є підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Представники відповідача 2 заперечували проти задоволення позову з мотивів викладених у відзиві на позов, просили відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що визначені законом підстави для визнання правочину недійсним відсутні, зокрема сторони діяли на підставі наданих їм повноважень та у відповідності до чинного на той час законодавства. Заяву про застосування строку позовної давності підтримали.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача позовні вимоги підтримав.

Відповідач 1 явку свого представника у судове засідання не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив, хоча сторони належним чином були повідомлені про день та час розгляду справи.

Суд вважає за можливе розглянути спір в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, а неявка належним чином повідомленого Відповідача 1 у світлі достатності наданого судом часу для реалізації процесуальних прав останнім у світлі приписів ст.ст. 4-3, 22, 33 Господарського процесуального кодексу України істотним чином не впливають на таку кваліфікацію.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін, третьої особи, встановивши фактичні обставини у справі, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд встановив таке.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 викладено правову позицію, згідно з якою за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Згідно статтей 1, 2, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України" (в редакції закону чинного на момент укладення договору) військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами установами та організаціями Збройних Сил України. Вирішення питання щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном належить до компетенції Кабінету Міністрів України. Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління. Статус військового майна набуває з моменту його надходження до Збройних Сил України та закріплення його за військовою частиною Збройних сил України. Порядок відчуження та реалізації військовою майна визначений Положенням "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних сил України", яке затверджене Постановою КМУ №919 від 28.12.2000 року, згідно статтей 3, 6, 8, 12 якого повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових та іншого нерухомого майна надає Кабінет Міністрів України у встановленому порядку. Рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна. Витяги із затверджених переліків військового майна, яке може бути відчужено, надсилаються Міноборони до уповноважених підприємств (організацій) для організації ними його реалізації. Реалізація нерухомого військового майна здійснюється за процедурою торгів.

Як вбачається з статуту державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (далі - ДП МО України "Управління торгівлі ЗахОК), правонаступником якого є відповідач 1 по справі, останнє має організаційно - правову форму "державне підприємство" і не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією, яка фінансується за рахунок бюджету, є госпрозрахунковим підприємством (а.с. 113-123, Т.1.)

Відповідно до підпункту 4.2. пункту 4 Статуту ДП МО України "Управління торгівлі ЗахОК", що являється додатком до наказу Міністра оборони України №140 від 16.05.2000 р., майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання, здійснюючи яке підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії. які не суперечать чинному законодавству та Статуту підприємства.

Підпунктом 4.4. зазначеного Статуту визначено право підприємства відчужувати засоби виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, за погодженням з органом управління майном, яким у даному випадку є Міністерство оборони України.

З витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії СВХ №150522 (а.с. 24, Т.1) встановлено, що власником нежитлового приміщення кафе, що знаходиться за адресою м. Чернівці, вул.. Залозецького, 93 є "держава, на нежилі приміщення, що перебувають у господарському віданні Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" та відповідно до статті 37 Закону України "Про власність" (в редакції закону чинного на момент укладення договору) здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства, а до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності.

За таких обставин, спірне майно не є військовим, а тому положення Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України" та Положення „Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил України", що затверджене Постановою КМУ № 919 від 28.12.2000 року до спірних правовідносин застосовуватись не можуть.

У відповідності до п. 5 ст. 75 Господарського кодексу України відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Однак, суд зазначає, що станом на момент виникнення правовідносин між сторонами (2005 р.) порядок погодження з Фондом державного майна України не був розроблений та затверджений.

Поряд з цим, Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15.12.1992 року № 8-92 (чинного на момент укладення договору) розмежовано повноваження міністерств та Фонду державного майна України щодо управління майном підприємств, такі повноваження покладено виключно на міністерства. "Тимчасовим Положенням про Фонд державного майна України", що затверджене постановою ВР України від 07.07.1992 року № 2558-ХІІ не передбачено право Фонду державного майна України та його регіональних відділень надавати згоду на відчуження майна державних підприємств, функції по управлінню майном яких надано відповідним міністерствам. З тим, що участь Фонду державного майна України у реалізації спірного майна не передбачена погоджується і його представник в судовому засіданні.

Питання управління майном, що закріплене за державними підприємствами Міністерства Оборони України, не входило до компетенції ФДМУ, а відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснювалось виключно на конкурентних засадах.

Як встановлено з матеріалів справи, ДП МО України "Управління торгівлі ЗахОК" отримало дозвіл на відчуження приміщення по вул. Залозецького, 93 від Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України від 12.11.2004 р. вих. №140/6/1466/26 (а.с. 99, Т.1), яке відповідно до Положення про Головне Управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (затверджене наказом директора департаменту ресурсного забезпечення Міністерства оборони України №122 від 30.12.2003 р.) наділене відповідними повноваженнями.

Дозвіл на відчуження нежитлових приміщень по вул. Залозецького, 93 у м. Чернівці надавався на підставі техніко-економічного обґрунтування доцільності відчуження об'єкту нерухомого майна, при цьому начальник Головного Управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. надаючи дозвіл на відчуження вищевказаного приміщення діяв на підставі повноважень наданих довіреністю Міністерства оборони України від 04.10.2004р. за №220/2071.

Такий дозвіл за своєю правовою суттю є правочином, так як є дією, що спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків Міністерства оборони України та підпорядкованої йому установи військової торгівлі.

Довіреність від 04.10.2004 року № 220/2071, із строком дії до 01.10.2007 року, Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

12.02.2005р. окремим дорученням Міністерства оборони України зазначена довіреність була скасована та відкликана. 17.02.2005р. Пукіром П.Н. її повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Отже, вказаний дозвіл від 12.11.2004р. був виданий до відкликання довіреності від 04.10.2004 року № №220/2071.

Крім того, відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо.

Щодо тверджень представника позивача, що дана довіреність взагалі не може вважатися довіреністю (дозволом) на право розпорядження державним майном, оскільки з текстуального та логічного аналізу даної довіреності вбачається, що вона видана для процесуального представництва інтересів у суді як сторони по судовій справі, але аж ніяк зазначені у довіреності "представницькі функції" по судових справах не можуть розцінюватись як волевиявлення щодо відчуження державного майна з боку МОУ як органу державного управління, суд зазначає що в довіреності (а.с. 29, Т.1) зазначено "для виконання представницьких та покладених повноважень начальнику Головного управління Тилу МОУ надаються повноваження", а, як вже зазначалось, відповідно до п. 4.2. Положення про Головне Управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (затверджене наказом директора департаменту ресурсного забезпечення Міністерства оборони України №122 від 30.12.2003 р.) майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання, здійснюючи яке підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії. які не суперечать чинному законодавству та Статуту підприємства. У зв'язку з викладеним, суд прийшов до висновку, що даною довіреністю надавались крім представницьких повноважень у суді, повноваження на управління майном підприємства для виконання основних завдань передбачених Положенням.

Крім того, є незрозумілим твердження представника позивача, що дана довіреність видана тільки для процесуального представництва інтересів у суді як сторони по судовій справі, оскільки повноваження на видання дозволів на відчуження майна на стадії судового розгляду справи не передбачено.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністерством оборони України, начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. видав дозвіл державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного правочину, діючи в межах наданих йому повноважень, і цей дозвіл з припиненням представництва за довіреністю №220/2071 не втратив своєї чинності.

Разом з тим, в матеріалах справи міститься лист Генеральної прокуратури України №10/2-1698 вих. 06 від 15.03.2006 року, в якому після розгляду звернення Концерну "Військторгсервіс" щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року, підтверджується факт дійсності виданого Пукіром П.Н. дозволу на відчуження майна за довіреністю №220/2071 від 04.10.2004 року на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням.

Вищевказаний лист суд оцінює у відповідності до приписів статті 43 Господарського процесуального кодексу України в сукупності всіх обставин справи, при цьому береться до уваги і те, що згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Відносини щодо відчуження на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю регулювались, зокрема, Наказом ФДМ України №1976 від 22.09.2000 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за №692/4913 від 10.10.2000 р. "Про затвердження Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю". Згідно із п. 2 вказаного положення, його дія поширюється на майно, яке віднесене до основних засобів (фондів) та перебуває на балансі державних підприємств на правах господарського відання, оперативного управління, державне майно, що перебуває на балансі інших підприємств, та державне майно, надане в оренду і відчуження якого здійснюється відповідно до Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 30.07.99р. № 1477.

30.09.2005 р. Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею "Прайс" було проведено публічні торги з продажу нежитлових приміщень загальною площею 764,10 кв.м., що знаходяться за адресою: Чернівецька область, м. Чернівці, вул. Залозецького, 93. За наслідками публічних торгів переможцем було визначено Приватного унітарного підприємства "І.В.Ексім" з ціновою пропозицією 350554,40 грн. Результати публічних торгів зафіксовані протоколом №240-н від 30.09.2005 р. (а.с. 44, Т.2).

Суд звертає увагу на відсутність доказів щодо визнання недійсними публічних торгів та протоколу проведення публічних торгів з продажу спірного приміщення.

За п. 31 Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю", затвердженого наказом ФДМ України №1976 від 22.09.2000 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за №692/4913 від 10.10.2000 р. та чинного на момент укладення спірного договору, затверджений протокол є підставою для укладення договору купівлі-продажу між переможцем аукціону, конкурсу та підприємством. Укладення договору купівлі-продажу від 23.12.2005 р. відбулося за наслідками проведення торгів з добросовісним набувачем.

У зв'язку з викладеним, визнання недійсним договору купівлі-продажу без визнання недійсними публічних торгів та протоколу проведення публічних торгів з продажу спірного приміщення не допускається.

23.12.2005 р., за результатами проведеного аукціону, між державним підприємством Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" в особі представника Данко О.М. по нотаріально посвідченій довіреності (а.с. 34, Т.1) та приватним унітарним підприємством "І.В.Ексім" укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна - нежитлових приміщень, які знаходяться у м. Чернівці по вул. Залозецького, 93. Договір посвідчено нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_1 (а.с. 22, Т.1)

Матеріалами справи, зокрема, акт приймання-передачі від 31.03.2006 р. (а.с. 23, Т.1) підтверджується факт повної оплати відповідачем 2 за придбане майно. Згідно із п. 15. договору, право власності переходить до покупця з моменту державної реєстрації та повного розрахунку за цим договором.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, належних доказів наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.12.2005 р. суду надано не було, а оспорюваний правочин вчинено при наявності дозволу Міністерства оборони України, що наданий начальником головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником якого є концерн "Військторсервіс") на відчуження військового майна, яке є предметом спірного договору та дійсними публічними торгами та протоколу проведення публічних торгів з продажу спірного приміщення.

Крім того, суд враховує, що відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, серед іншого, регулює діяльність Європейського суду з прав людини, була ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 р. Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні "Федоренко проти України", де уряд оспорював угоду, укладену особою приватного права з державним органом з посиланням на перевищення останнім своєї компетенції, Європейський суд з прав людини посилався на те, що орган державної влади при укладенні угоди, вважав себе компетентним на її укладення, національне законодавство не містило чітко вираженої заборони на укладення угоди і укладення таких угод було звичайною практикою, а відтак особа приватного права мала всі підстави розраховувати на те, що орган державної влади діє в межах компетенції.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії" суд зазначив, що є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладені останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні цих договорів перевищили законні повноваження.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Із врахуванням вищевикладених норм та фактичних обставин справи, суд вважає що позовні вимоги прокурора є безпідставними у зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

Щодо заяви відповідача 2 про застосування строків позовної давності, суд зазначає, що дана заява судом до уваги не береться, оскільки правила про позовну давність, відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно ніким не порушене, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Такий висновок узгоджується із практикою Верховного Суду України (постанова від 12.06.2007 у справі №П-9/161-16/165).

У процесі розгляду справи не виявлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до ч.1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак, витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивача в розмірі 1218,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) в доход державного бюджету судовий збір у сумі 1218,00 грн., отримувач коштів УДКСУ у м. Чернівці, код отримувача 37978173, банк отримувача ГУДКСУ у Чернівецькій області, код банку 856135, рахунок отримувача 31210206783002, код класифікації доходів бюджету 22030001, призначення платежу: судовий збір, господарський суд Чернівецької області, код 03500074, пункт 2.1.

3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Повне рішення складено 12.09.2014 року

Суддя М.О. Гурин