Ухвала суду № 40426301, 03.09.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2014 року м. Київ К/800/36322/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Вербицької О.В., Приходько І.В.,розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Новоселицької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Чернівецькій області

на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 28.10.2010 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2013 року

у справі № 2а-3048/10/2470 (35974/10/9104)

за позовом приватного підприємства з іноземними інвестиціями «Земі-транс» (далі - позивач, ПП з ІІ «Земі-транс»)

до Новоселицької міжрайонної державної податкової інспекції Чернівецької області (далі - відповідач-1, Новоселицька МДПІ)

та Головного управління Державного казначейства України у Чернівецькій області (далі - відповідач-2, ГУ ДКУ у Чернівецькій області)

про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення та стягнення коштів, -

ВСТАНОВИЛА:

ПП з ІІ «Земі-транс» звернулось у вересні 2010 року до суду з позовом до відповідачів, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 23.09.2010 року № 734/230000152300/0 та стягнути з Державного бюджету України на користь позивача суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 547 141,00 гривня

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 28.10.2010 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2013 року, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Новоселицької МДПІ від 23.09.2010 року № 734/230000152300/0. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач-1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а саме п 4.1, п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість».

Позивач у своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, вважає касаційну скаргу відповідача-1 необґрунтованою, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 18.06.2010 року та 15.07.2010 року позивач звертався до податкового органу з заявою про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість в сумі 335 185,00 гривень та 211 956,00 гривень відповідно.

08.09.2010 року податковим органом прийнято рішення про застосування звичайних цін при визначенні податкових зобов'язань, згідно якого вирішено - при проведенні позапланової виїзної перевірки з питань достовірності нарахування бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок ПП з II «Земі-транс» за травень-червень 2010 року з метою оподаткування застосовувати «звичайні ціни» при визначенні податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

Так, матеріали справи свідчать, що Новоселицькою МДПІ проведено виїзну позапланову перевірку позивача, з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок за травень-червень 2010 року, за результатами якої складено акт від 17.09.2010 року № 826/23/32626146, яким зафіксовано встановлені перевіркою порушення позивачем вимог п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР від 03.04.1997 року, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість, який підлягає сплаті до бюджету за травень 2010 року в сумі 108 353,00 гривні; п. 4.1 ст. 4, пп. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого позивач не мав права на отримання бюджетного відшкодування податку на додану вартість за травень 2010 року в сумі 335 185,00 гривень та за червень 2010 року в сумі 211 956,00 гривень.

В подальшому податковим органом прийнято рішення про визначення податкових зобов'язань із застосуванням звичайних цін від 23.09.2010 року № 735/23.

На підставі зазначеного акту перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення від 23.09.2010 року № 734/230000152300/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 547 141,00 гривня та надіслано листом-пропозицією щодо добровільної сплати податкових зобов'язань, який отримано директором Паладян І.І.

Суди першої та апеляційної інстанцій вирішуючи спір по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, з чим погоджується суд касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування.

Приписами п. 1.18 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Згідно пп. 1.20.1 п. 1.20. ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Відповідно до приписів пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладенні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; надання дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів. Якщо товари (роботи, послуги), ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), стосовно яких визначається звичайна ціна, прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове корегування), визначення звичайної ціни у встановленому в абзаці першому цього підпункту порядку здійснюється із врахуванням таких факторів.

Сама процедура і критерії для визначення митної вартості, визначена Митним кодексом України (шість методів згідно ст. 266 Митного кодексу України), відрізняється від процедури визначення звичайної ціни, встановленої п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», тому просте механічне ототожнення понять, внаслідок неправильного тлумачення ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 13 Указу Президента України від 23.07.1998 року № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», є хибним і не відповідає діючому податковому законодавству.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції вважає вірними висновки судів попередніх інстанцій, що відповідач, доводячи відповідність рівня договірних цін рівню звичайної або справедливої ринкової ціни, неправомірно визначив рівень звичайної ціни реалізації на внутрішньому ринку України, прив'язавши її до митної вартості імпортованих мною товарів, оскільки чинне законодавство не містить приписів про те, що митна вартість товару є його звичайною ціною при його реалізації на внутрішньому ринку України.

Також колегія суддів касаційної інстанції погоджується з позицією судів попередніх інстанцій щодо заявлених позивачем вимог про стягнення з Державного бюджету України суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 547 141,00 гривня, з наступних підстав.

Виходячи із системного аналізу пп. 7.7.5, пп. 7.7.6 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», право у платника податку на бюджетне відшкодування виникає через 40 днів після отримання відповідної декларації податковим органом. Зазначений строк може бути продовжено ще на 30 днів у разі прийняття податковим органом рішення про проведення позапланової виїзної (документальної) перевірки з підстав, передбачених пп. 7.7.5 п. 7.5 ст. 7 цього Закону.

Згідно з порядком бюджетного відшкодування, встановленим пп. 7.7.6 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», орган державного казначейства надає платнику податку суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання відповідного висновку податкового органу.

Відповідно до абз.2 пп. 7.7.8 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження податковий орган протягом п'яти робочих днів, наступних за днем отримання відповідного рішення, зобов'язаний надати органу державного казначейства висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Так, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що у разі оскарження в судовому порядку рішення про зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, податковий орган зобов'язаний надати органу державного казначейства висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету, тільки у випадку набрання законної сили рішенням.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимоги позивача щодо стягнення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 547 141,00 гривня не підлягають задоволенню, оскільки на день розгляду справи в суді процедура оскарження позивачем податкового повідомлення-рішення про зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість ще не завершена, то у відповідача-1 не виникало обов'язку надання відповідачу-2 висновку із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету на рахунок позивача, з огляду на що, останній не вчинив у відношенні до позивача бездіяльності та відповідно не порушив його права та інтереси.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до п. 3 ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Новоселицької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Чернівецькій області - відхилити.

Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 28.10.2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2013 року у справі № 2а-3048/10/2470 (35974/10/9104) - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: підпис (підпис) І.О. Бухтіярова Судді: підпис (підпис) О.В. Вербицька Помічник судді підпис (підпис) І.В. Приходько