Рішення № 40401501, 13.08.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/24498/13 13.08.14

За позовом Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань"

до Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус")

про визнання недійсним договору

Суддя Васильченко Т.В.

в присутності представників сторін

від позивача:Бондар А.І., довіреність б/н від 25.02.2014;від відповідача:Михайлова В.В., довіреність б/н від 08.08.2014.

Суть спору: Приватне акціонерне товариство "Дніпровська пристань" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус") про визнання недійсним договору комісії на виконання будівельних робіт від 12.01.2009, укладеного між сторонами у справі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір є удаваним правочином, який вчинено для приховування іншого правочину - договору генерального підряду, у зв'язку з чим до спірних правовідносин мають застосовуватись положення щодо генерального підряду в капітальному будівництві. При цьому, позивач наголошує на тому, що відповідач не має ліцензії на будівельну діяльність, а отже не мав права проводити діяльність, пов'язану з виконанням будівельних робіт. Також, позивач зазначає, що усвідомлюючи при укладенні договору неспроможність його виконання з боку відповідача, сторони фактично уклали правочин без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, що свідчить про його фіктивність. Разом з цим, на думку позивача, спірний договір суперечить ч. 2 ст. 877 ЦК України, оскільки не містить визначення складу і змісту проектно-кошторисної документації, а також зобов'язаної за її надання сторони, строку її надання тощо. Крім того, позивач посилається на те, що сторони незаконно встановили обов'язок виконання грошових зобов'язань за договором в іноземній валюті.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.12.2013 порушено провадження у справі №910/24498/13, розгляд справи призначено на 19.05.2014 та зобов'язано позивача надати суду в строк до 14.01.2014 нотаріально завірені копії перекладу позовної заяви та ухвали господарського суду міста Києва про порушення провадження у справі № 910/24498/13 від 17.12.2013 року на російську мову у трьох примірниках, з метою їх вручення відповідачу в порядку, передбаченому договором між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, який підписано 15.02.1995, через Міністерство юстиції Естонської Республіки.

При цьому, п. 8.2 оспорюваного договору сторони визначили, що якщо спір неможливо вирішити шляхом переговорів, сторони передають його для розгляду та остаточного вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. Місце розгляду спору - Київ, мова розгляду спору - російська. Під час розгляду спору застосовується матеріальне та процесуальне право України, розгляд спору здійснюється у відповідності до Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Відповідно до п. 5 Роз'яснення Вищого господарського суду України № 04-5/608 від 31.05.2002 р. «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» господарським судам слід враховувати, що сторони зовнішньоекономічного договору мають право передбачити у ньому або шляхом укладення окремої угоди (арбітражна умова, арбітражне застереження) передачу спорів, що виникають з такого договору, на вирішення третейського суду (постійно діючого або створеного для вирішення конкретного спору - ad hoc).

Звернення до арбітражу - це право, а не обов'язок сторони (стаття 12 ГПК), яке реалізовується у встановленому порядку (стаття 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»), а підсудність суду справи з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Так, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках, якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

В даному випадку оспорюваний договір, який, на думку позивача, суперечить законодавству України, було укладено у місті Києві (Україна), і при цьому, окрім не відповідності його змісту законодавству, позивач в тому числі обґрунтовує заявлений позов не одержанням відповідачем на території України ліцензії на здійснення господарської діяльності у будівництві.

Відтак, виходячи з вищевикладеного, судом було прийнято вказаний позов до розгляду.

При цьому, судом також враховано, що відповідно до статті 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Відповідно до п. 4.2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» провадження у справі підлягає припиненню з посиланням на пункт 1 частини першої статті 80 ГПК, якщо при розгляді справи буде встановлено, що є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду ( пункт 5 частини першої статті 80 ГПК). Таку угоду сторони вправі укласти як до, так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на зазначену норму ГПК. Якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім або у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є чинною, не визнавалася недійсною і може бути виконана, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, господарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 ГПК.

14.01.2014 через відділ діловодства суду позивачем подано витребувані ухвалою господарського суду міста Києва про порушення провадження у справі № 910/24498/13 від 17.12.2013 документи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.01.2014 зупинено провадження по справі №910/24498/13 та направлено судове доручення про вручення судових документів Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус").

25.02.2014 через відділ діловодства суду від Міністерства юстиції Естонської Республіки надійшло підтвердження про вручення документів Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус").

Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 19.05.2014 справу №910/24498/13 передано на розгляд судді Ломаці В.С., у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. у відпустці.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.05.2014, на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України, справу прийнято до провадження суддею Ломакою В.С., провадження по справі №910/24498/13 поновлено та призначено до розгляду.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.05.2014 розгляд справи №910/24498/13 відкладено на 10.06.2014.

Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 10.06.2014 справу №910/24498/13 передано для розгляду судді Васильченко Т.В., в зв'язку з виходом судді з відпустки.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.06.2014, на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України, справу №910/24498/13 прийнято до провадження суддею Васильченко Т.В. та призначено до розгляду.

В судовому засіданні 10.06.2014 на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 27.06.2014.

25.06.2014 відповідач через відділ діловодства суду подав заяву про застосування строків позовної давності та відзив на позовну заяву, в якому вказав, що відсутні підстави вважати договір комісії фіктивним, оскільки сторони реалізували свої права та обов'язки за цим договором, роботи обумовлені договором комісії виконувались, спеціалізовані виконавці робіт наймалися, про що складено акти здачі-приймання виконаних робіт. Крім того, відповідач зазначив, що не виконував будівельні роботи самостійно, натомість за доручення позивача та за його рахунок шукав спеціалізованих виконавців робіт та укладав з ними відповідні договори, а тому, оскільки сторонами укладався саме договір комісії, а не договір підряду (генерального) підряду та відповідач самостійно не виконував будівельних робіт, жодних норм в сфері регулювання капітального будівництва не було порушено сторонами договору комісії. Окрім того, відповідач наголосив, що лише удаваність правочину не є підставою для визнання його недійсним та приписами ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» № 15-93 від 19.02.1993 р., визначено, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України - гривня.

26.06.2014 відповідач через відділ діловодства суду подав клопотання про припинення провадження у даній справі зважаючи на наявність в спірному договорі арбітражного застереження, а тому даний спір про визнання договору комісії недійсним має бути розглянутий третейським судом, в даному випадку Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгівельно-промисловій палаті України.

Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 27.06.2014 справу №910/24498/13 передано для розгляду судді Грєховій О.А., в зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.06.2014, на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України, справу №910/24498/13 прийнято до провадження суддею Грєховою О.А. та призначено до розгляду.

11.07.2014 позивач через відділ діловодства суду подав заперечення проти клопотання відповідача про припинення провадження у справі, в яких вказав, що відповідач взяв участь у справі №910/24498/13, подавши відзив на позовну заяву, чим автоматично відмовився від прав передбачених арбітражною угодою, а тому припинення провадження у справі не вбачається за можливе.

Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 11.07.2014 справу №910/24498/13 передано для розгляду судді Васильченко Т.В., в зв'язку з виходом судді з лікарняного.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.07.2014, на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України, справу №910/24498/13 прийнято до провадження суддею Васильченко Т.В. та призначено до розгляду.

В судовому засіданні 04.08.2014 на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 13.08.2014.

13.08.2014 відповідач через відділ діловодства суду подав заяву про відмову від клопотання про припинення провадження у справі, оскільки вважає, що станом на сьогоднішній день розгляд даного спору господарським судом міста Києва буде правомірним.

Розглянувши в судовому засіданні 13.08.2014 заяву відповідача про відмову від клопотання про припинення провадження у справі, суд дійшов висновку про її прийняття, у зв'язку з чим вирішено розглядати даний спір по суті у відповідності до роз'яснень наведених в п. 4.2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України».

Представник позивача в судовому засіданні 13.08.2014 підтримав позовні вимоги, просив задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні 13.08.2014 проти задоволення позовних вимог заперечив.

В судовому засіданні 13.08.2014 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, які приймали участь під час розгляду справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.01.2009 між позивачем (замовником) та відповідачем (виконавцем) було укладено договір комісії на виконання будівельних робіт, відповідно до умов якого замовник на умовах договору доручив виконавцю забезпечити на належному замовнику об'єкті будівництва (торгівельно-розважальний центр по проспекту Генерала Ватутіна, 2 в м.Києві, Україна), виконання будівельних робіт, визначених договором, включаючи поставку матеріалів для таких робіт, а замовник зобов'язався прийняти виконані по договору роботи, виплатити виконавцю винагороду та компенсувати всі витрати, пов'язані з виконанням договору (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 1.2 договору для забезпечення виконання робіт по договору виконавець зобов'язується самостійно, покладаючись на свій професійний досвід та знання, обирати спеціалізованих виконавців робіт та постачальників матеріалів, визначати умови договорів з ними, від свого імені та за рахунок замовника укладати з ними договори на виконання робіт, в тому числі на забезпечення матеріалами для виконання таких робіт, своєчасно передавати замовнику все виконане по договору.

Пунктами 3.1.3, 3.1.4 договору визначено, що на виконавця покладається обов'язок укладати від свого імені необхідну кількість договорів зі спеціалізованими виконавцями робіт; укладати договори на виконання робіт на умовах, найбільш вигідних для замовника та у відповідності з вказівками замовника.

Вартість робіт по договору, включаючи вартість матеріалів, з урахуванням ПДВ на умовах DDP, має складати не більше 5000000,00 євро (п.5.1 договору).

При цьому, в п. 5.2 договору визначено, що в разі, якщо виконавець укладе договори зі спеціалізованими виконавцями робіт на більш вигідних для замовника умовах, чим це визначено сторонами в даному договорі, вся додатково отримана вигода належить виконавцю.

Винагорода виконавця складає 2% від визначеної сторонами у вищевикладеному порядку максимальної вартості робіт, а також максимальної вартості кожного додаткового виду/об'єму робіт (п. 5.4 договору).

Ціна договору визначається як сума максимальної вартості робіт по договору та відповідної винагороди виконавця (п.5.5 договору).

Згідно з п. 6.1 договору замовник сплачує виконавцю винагороду по договору, включаючи суми додаткової вигоди виконавця, а також компенсує виконавцю всі витрати по виконанню договору протягом 180 днів після прийняття замовником робіт по договору шляхом підписання відповідних актів та отримання замовником від виконавця документів, які підтверджують витрати виконавця по виконанню договору в порядку, визначеному договором.

Розрахунки по договору здійснюються в євро, в безготівковій формі, шляхом перерахування відповідної суми на банківський рахунок виконавця, зазначений в договорі (п. 6.3 договору).

Відповідно до п. 9.1 договору він вважається укладеним та вступає в силу з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками сторін та діє до повного виконання сторонами всіх зобов'язань за ним.

Позивач, посилаючись на те, що спірний договір є удаваним правочином, який вчинено для приховування іншого правочину - договору генерального підряду, у зв'язку з чим до спірних правовідносин мають застосовуватись положення щодо генерального підряду в капітальному будівництві; що відповідач не має ліцензії на будівельну діяльність, а отже, не має права проводити діяльність, пов'язану з виконанням будівельних робіт; що усвідомлюючи при укладенні договору неспроможність його виконання з боку відповідача, сторони фактично уклали правочин без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, що свідчить про фіктивність договору; що спірний договір суперечить ч. 2 ст. 877 ЦК України, оскільки не містить визначення складу і змісту проектно-кошторисної документації, а також зобов'язаної за її надання сторони, строку її надання тощо; що сторони незаконно встановили обов'язок виконання грошових зобов'язань за договором в іноземній валюті, звернувся до суду з позовом про визнання вказаного договору недійсним.

В свою чергу, відповідач проти вказаних доводів заперечує, посилаючись на те, що зі змісту договору чітко вбачається, що він є договором комісії і сторони виконували його. Крім того, відповідач звертає увагу на те, що він безпосередньо не виконував будівельних робіт, а тому не потребував ліцензування своєї діяльності та оскільки він є нерезидентом, за спірною угодою допускається проведення розрахунків в іноземній валюті.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Так, загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як наголошено в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків щодо оспорюваного договору.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним, оскільки є недоведеними та не узгоджуються з приписами чинного законодавства та матеріалами справи.

Так, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК України).

Відповідно до частини 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 1011 ЦК України визначено, що за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії (ч. 1 ст. 1013 ЦК України).

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, він за своєю правовою природою є саме договором комісії. Так, п. 1.2 договору визначено, що для забезпечення виконання робіт виконавець зобов'язується самостійно обирати спеціалізованих виконавців робіт, визначати умови договорів з ними, від свого імені та за рахунок замовника укладати з ними договори на виконання робіт, в тому числі і на забезпечення матеріалами для виконання таких робіт, своєчасно передавати замовнику все виконане по договору, та умовами договору (п. 5.1 договору) визначено окремо вартість робіт по даному договору, з урахуванням ПДВ на умовах DDP, в межах якої мали бути профінансовані та виконані відповідні роботи, та окремо визначено винагороду виконавця (п. 5.4 договору) за надані ним послуги з укладання від свого імені та за рахунок замовника зі спеціалізованими виконавцями робіт та постачальниками матеріалів, договорів, в тому числі на виконання робіт та забезпечення матеріалами.

Згідно з ч. 1 ст. 1014 ЦК України комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Ч. 2 ст. 1014 ЦК України визначено, що якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Зазначені приписи чинного законодавства відображені сторонами в п. п. 3.1.4, 4.1.1, 5.2 договору, якими закріплено, що виконавець зобов'язаний укладати договори на виконання робіт на умовах, найбільш вигідних для замовника та у відповідності з вказівками замовника та в разі, якщо виконавець укладе договори зі спеціалізованими виконавцями робіт на більш вигідних для замовника умовах, чим це визначено сторонами в даному договорі, вся додатково отримана вигода належить виконавцю, а замовник зобов'язаний виплатити виконавцю винагороду за виконання договору.

Вищевикладене спростовує доводи позивача, про те, що оспорюваний договір є удаваним і відноситься до договору генерального підряду, оскільки такі висновки позивача суперечать змісту вказаного договору.

З огляду на викладене, суд не приймає до уваги і доводи позивача про те, що спірний договір не містить визначення складу і змісту проектно-кошторисної документації, а також зобов'язаної за її надання сторони, строку її надання тощо, оскільки оспорюваний договір, як зазначалося вище, не є договором генерального підряду до якого законодавством встановлені такі вимоги.

При цьому, суд відзначає, що відсутність в договорі істотної умови є підставою для висновку про його неукладеність, що виключає можливість визнання його недійсним. Водночас, спірний договір є договором комісії і необхідності дотримання приписів ст. 877 ЦК України у сторін не було.

Безпідставними, з огляду на вищевикладене, суд вважає і посилання позивача на відсутність у відповідача ліцензії на провадження господарської діяльності з виконання будівельних робіт, так як за змістом оспорюваного договору його укладення та виконання (незалежно від особи, що реально виконає конкретний вид робіт) для відповідача господарською діяльністю у сфері будівельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, не є.

До того ж, незалежно від того, яким за правовою природою є оспорюваний договір, законодавство про ліцензування певних видів господарської діяльності передбачає необхідність ліцензування саме діяльності господарюючих суб'єктів (що опосередковується укладенням договорів), а не самого укладення певних видів правочинів (правова позиція Вищого господарського суду України, викладена в постанові від 01.09.2009 р. у справі № 4/414/08).

Помилковими є і доводи позивача про неможливість здійснення між сторонами розрахунків в іноземній валюті, оскільки спірний договір укладено між резидентом та нерезидентом, а відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України - гривня.

При цьому, статтею 1 Закону України № 959 від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначено, що під товаром слід розуміти будь-яку продукцію, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі).

Не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і доводи позивача про фіктивність оспорюваного договору.

Так, відповідно до підпункту 3.11 пункту 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

При цьому, ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

В даному випадку, жодним з учасників судового процесу не представлено доказів того, що сторони такого договору не мали наміру створити обумовлені ним правові наслідки на момент його вчинення, навпаки, як вбачається зі змісту позовної заяви та наявних в матеріалах справи актів здачі-приймання виконаних робіт № 1 від 02.03.2009, № 2 від 23.03.2009, № 3 від 15.06.2009 підписаних обома сторонами без заперечень, спірний договір виконувався сторонами.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем своїх позовних вимог.

Згідно зі статтею 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Положеннями ст. 16 ЦК України встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Позаяк, в даному випадку, позивач, звернувшись з позовом про визнання недійсним договору, укладеного між сторонами, не лише не довів його обставин, на які він посилався, але й не обґрунтував належним чином, чим саме такий договір порушує його права та законні інтереси.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Зокрема, в силу вимог ст. ст. 33, 34 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачем же під час розгляду справи не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваного договору, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, то суд відзначає, що строк позовної давності, як спосіб захисту порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає, оскільки суд відмовляє в позові по суті в зв'язку з недоведеністю позовних вимог і питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення.

Так, відповідно до п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на вищевикладене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що позивачем не доведено обставин на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд дійшов висновку про відмову в позові з покладенням судового збору на позивача, в порядку ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 43 , 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 15.08.2014.

Суддя: Т.В.Васильченко