Постанова № 40370118, 19.08.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 серпня 2014 року 13:40 № 826/4590/14

Окружний адміністративний суд міста Києва, у складі колегії суддів: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів: Головань О.В., Кротюка О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу № 826/4590/14:

за позовом: Громадянина Конго ОСОБА_3

до відповідача: Державної міграційної служби України

третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії

за участю представників сторін:

від позивача: Громадянин Конго ОСОБА_3

від відповідача: Кісельова О.П. (довіреність № 9-3150/1-14 від 30.05.2014 р.)

від третьої особи: Кісельова О.П. (довіреність № 1-13/1813 від 10.07.2014 р.)

Відповідно до п. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України, в судовому засіданні 19.08.2014 р. проголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач Громадянин Конго ОСОБА_3 звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до відповідача Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.04.2014 р. суддею Добрянською Я.І. було відкрито провадження в адміністративній справі № 826/4590/14 та призначено попереднє судове засідання у справі.

За наслідками проведення попереднього судового засідання, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.05.2014 р. суддею Добрянською Я.І. було призначено адміністративну справу № 826/4590/14 до судового розгляду колегією суддів.

В судовому засіданні 19.08.2014 р. позивач заявлені позовні вимоги підтримав повністю та в судових дебатах просив суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 333-13 від 20.05.2013 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання громадянина Конго ОСОБА_3 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

В обґрунтування наведених позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем Державною міграційною службою України було необґрунтовано та протиправно відмовлено громадянину Конго ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (рішення № 333-13 від 20.05.2013 р.), оскільки ним було подано до органів Державної міграційної служби всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зважаючи на реальні побоювання такої особи стати жертвою переслідування у країні свого походження за ознакою політичної приналежності.

Відповідачем, у свою чергу, були подані письмові заперечення на позовну заяву, в яких Державна міграційна служба України зазначає про правомірність її рішення № 333-13 від 20.05.2013 р. щодо відмови громадянину Конго ОСОБА_3 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зважаючи на відсутність конкретних підтверджених фактів завдання позивачу будь-якого страждання за ознакою політичної приналежності в країні його походження.

В судовому засіданні 19.08.2014 р. представник відповідача проти позову також заперечив та в судових дебатах просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 30 травня 2013 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві було винесено повідомлення № 95 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо гр. Конго ОСОБА_3.

З тексту даного повідомлення вбачається, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон), гр. Конго ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки умови, передбачені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону, є відсутніми.

Підставою винесення зазначеного повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 30.05.2013 р. № 95 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо гр. Конго ОСОБА_3, вказано рішення Державної міграційної служби України № 333-13 від 20 травня 2013 року.

Однак, вважаючи таке рішення Державної міграційної служби України № 333-13 від 20 травня 2013 року щодо відмови громадянину Конго ОСОБА_3 у визнанні останнього біженцем або особою, що потребує додаткового захисту - необґрунтованим та протиправним (оскільки ним було подано до органів Державної міграційної служби всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зважаючи на реальні побоювання такої особи стати жертвою переслідування у країні свого походження за ознакою політичної приналежності), позивач звернувся за його оскарженням в судовому порядку до Окружного адміністративного суду м. Києва, відповідно до чого позивач також просив суд зобов'язати відповідача повторно розглянути питання про визнання громадянина Конго ОСОБА_3 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача, зважаючи зокрема на наступне.

У відповідності до положень п. 1 та п. 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 р. (далі також - Закон № 3671-VI), біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Так, аналізуючи висновок і його мотиви, які стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає необхідним зазначити про наступне.

Як вбачається з наявних матеріалів, зокрема особової справи громадянина Конго ОСОБА_3, позивач вимушено залишив країну свого громадянства (Конго), де він проживав, будучи постійно під переслідуванням за політичними мотивами.

У своїй заяві про надання статусу біженця, позивачем було чітко зазначено, що: «на територію своєї батьківщини він повернутися не може через його участь у партії CNR-HCC (Національна Рада Опору), де він працював у якості радника по військовим питанням. Проте, коли скінчилась війна, у 2002 році почались арешти та утиски членів та прихильників зазначеної партії CNR-HCC (Національної Ради Опору), а також у червні 2006 року проти позивача було видано мандат на арешт, згідно чого позивач знаходився у розшуку по звинуваченню у крадіжці військової зброї, яка була розграбована вже після закінчення війни, тобто за нової влади (до якої позивач жодного відношення не мав, а навпаки постійно переслідувався за підтримку попереднього політичного режиму).

Також, як зазначено позивачем у його заяві про надання статусу біженця, багатьох людей з його оточення заарештували без пред'явлення обґрунтованих обвинувачень, а деякі з людей просто зникли.

Зважаючи на таке, та побоюючись за своє життя, позивач почав шукати шляхи виїзду в іншу країну, і коли його родичі змогли допомогти позивачу у цьому, останній виїхав з країни свого походження.

Як зазначив позивач, він перебуває в Україні без статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, вже сім років, проте не може отримати від Державної міграційної служби України відповідного рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з невідомих для позивача причин.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі також - Закон), розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пунктом 6 ст. 9 Закону також передбачено, що орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Тобто, для того, щоб з'ясувати чи дійсно повідомлена позивачем інформація є правдивою, орган міграційної служби мав провести відповідне розслідування, та надіслати необхідні запити до відповідних державних та недержавних організацій.

Однак, в даному випадку, відповідачем не було належним чином встановлено факту наявності обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань, з метою надання останньому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Беручи до уваги положення Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 р. № 8043/04, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Таким чином, оскаржуване рішення відповідача про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки:

- позивач зробив реальну спробу обґрунтувати його заяву;

- повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні;

- повідомлені позивачем факти відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;

- позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не було виявлено компрометуючої інформації (позивач знаходиться на території України понад 7 років, та жодного разу не притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності).

Отже, згідно наявних матеріалів справи, відповідачем не було виявлено обставин, зазначених у ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до яких статус біженця не надається.

Частиною 8 ст. 9 зазначеного Закону передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів, орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону, рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається на основі всебічного вивчення і оцінки цих документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оскільки головним критерієм для визнання особи біженцем є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, то саме наявність таких побоювань і мала бути перш за все з'ясована уповноваженим органом виконавчої влади у справах національностей та релігій.

Частинами 2 та 3 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року, дано роз'яснення про те, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідач, у даному випадку, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, потреби у встановленні справжності і дійсності документів, мав звертатись з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які сприяли б встановленню справжніх фактів стосовно позивача, як особи, справа якої розглядається.

З даного приводу суд зазначає, що інформація про загальну ситуацію в країні постійного проживання позивача, тобто у Конго, яка підтверджує наявність у позивача обґрунтованих побоювань переслідування, наявна у відкритих джерелах, що значно полегшує шлях її отримання.

Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей, відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача залишатися у країні його походження (Конго) є реальними і обґрунтованими.

Оскільки відповідачем, в даному випадку, зазначеного здійснено не було, то зважаючи на це, в суду є підстави вважати, що оскаржуване позивачем рішення було прийняте відповідачем без всебічного дослідження та врахування всіх необхідних обставин.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В даному випадку, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду обґрунтованих пояснень та допустимих доказів на їх підтвердження, щодо правомірності відмови позивачу громадянину Конго ОСОБА_3 у визнанні останнього біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки у позивача існує загроза стати жертвою переслідування у країні його громадянства (Конго) за ознакою політичної приналежності.

Натомість позивач надав суду обґрунтовані пояснення та допустимі докази на їх підтвердження, щодо заявлених позовних вимог.

Зважаючи на таке, суд дійшов до висновку про наявність достатніх підстав для задоволення позовних вимог позивача.

В позовній заяві та в судовому засіданні позивач не заявляв позовної вимоги щодо відшкодування йому судових витрат із сплати судового збору. Тому, суд не вирішував питання, в порядку ст. 94 КАС України, щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 333-13 від 20.05.2013 р. про відмову громадянину Конго ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання громадянина Конго ОСОБА_3 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Головуючий суддя: Я.І. Добрянська

Судді: О.В. Головань

О.В. Кротюк

Дата складання та підписання в повному обсязі постанови - 21.08.2014 р.