Рішення № 40300611, 27.08.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/3988/13-ц

Провадження № 22-ц/779/1539/2014

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.

Суддя-доповідач Шишко А.І.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Шишка А.І.,

суддів: Ковалюка Я.Ю., Шалаути Г.І.,

секретаря Бойчука Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на ? частини квартири, земельну ділянку і житловий будинок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру, ? частину земельної ділянки і будинку за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 травня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 травня 2014 року позови ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частини чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 113 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину будинку АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частину чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 113 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину будинку АДРЕСА_3.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на часткову незаконність та необґрунтованість судового рішення, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неналежному дослідженні судом доказів по справі та невідповідності висновків суду обставинам справи в частині поділу земельної ділянки та житлового будинку. У зв'язку з цим, просить рішення суду першої інстанції змінити, ухваливши в цій частині нове рішення, визнавши за ним в цілому право власності на дане нерухоме майно.

Апелянт свої вимоги обґрунтовує тим, що земельна ділянка та житловий будинок в с. Яблуниця не є майном подружжя, так як придбані повністю за його кошти до одруження з ОСОБА_3, а оформленні на його ім'я після фактичного припинення сімейних та подружніх відносин, а тому суд мав застосувати норми ч.1 ст.57 СК України, яка встановлює, що особистою власністю дружини, чоловіка є майно набуте під час шлюбу, але за кошти які належали особисто одному з подружжя.

Земельна ділянка, житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями і спорудами, які знаходяться в АДРЕСА_3 з 1999 року перебувають у його користуванні та володінні. В 1999 році він придбав дерев'яний будинок, а в 2000 році - земельну ділянку на якій він розміщений. Оскільки попередній власник нерухомого майна ОСОБА_5 не бажав оформляти договір купівлі-продажу, він домовився з хресною матір'ю сина ОСОБА_6 - ОСОБА_7 про оформлення договорів на її ім'я. В судовому засіданні ОСОБА_7 підтвердила дані обставини, зокрема вказала, що земельна ділянка та будинок повністю придбані за кошти ОСОБА_2, а вона ніколи не проживала в будинку та не мала ключів від нього. Такі самі покази надав ОСОБА_5, який являється родичем попереднього власника майна.

11 липня 2007 року житловий будинок та частина земельної ділянки площею 0,25 га були переоформлені на нього при фактичному припиненні на той час спільного проживання з ОСОБА_3 Між сторонами в установленому порядку не був встановлений режим окремого проживання, однак з початку 2007 року подружжя припинило будь-які сімейні та подружні відносини, що підтверджується поясненнями ОСОБА_3 та її представника. ОСОБА_3 з кінця 2006 року проживала в м. Києві і спільного господарства вони з того часу не вели, що також підтверджується рішенням суду про розірвання шлюбу від 20.11.2007 року, в якому вказано, що сторони тривалий час не підтримують подружніх відносин, не ведуть спільного господарства, а шлюб носить формальний характер.

Також, суд не дав жодної оцінки, що право власності (державний акт) на земельну ділянку ним оформлений та зареєстрований 14.08.2008 року, тобто після розірвання шлюбу.

Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 також подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції в якій посилається на часткову незаконність та необґрунтованість судового рішення, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неналежному дослідженні судом доказів по справі та невідповідності висновків суду обставинам справи в частині поділу квартири.

Представник апелянта свої вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 не міг придбати спірну квартиру за власні кошти через їх фізичну відсутність у нього у вказаний період, в тому числі і після розірвання шлюбу, а суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16.07.2013 року, яке є єдиним доказом, що обґрунтовує наявність грошових коштів для придбання квартири у вказаний період у сторін спору, а саме у ОСОБА_3 Визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя суперечить доказам наявним в матеріалах справи.

Зокрема, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 за договором позики набула до укладення шлюбу грошові кошти в розмірі 65000 євро, які використала на придбання квартири та інші потреби родини. Вказані кошти були повернуті позикодавцеві апелянтом після розірвання шлюбу.

Також, суд всупереч ст.ст. 57, 58 59 ЦПК України, ч.1 ст.9 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні",обґрунтовуючи рішення, взяв до уваги неналежні докази з явно неправдивою інформацією (довідка ТзОВ "К.Г.Д." №27/1 від 14.06.2013 року про погашення боргу в розмірі 25759 грн. 32 коп.; акт звірки взаємних розрахунків між ОСОБА_2 та ТзОВ "К.Г.Д."; ксерокопія договору купівлі-продажу квартири від 26.12.2006 року), на підставі яких невірно встановив строки здійснення оплат, особу платників за договором та посилаючись на неправдиві відомості незаконно визначив частку в праві власності кожного з подружжя.

ОСОБА_2 не надав суду у якості доказу заяви про повний розрахунок, передбаченої п.4 договору купівлі-продажу квартири від 26.12.2006 року, що свідчить про невиконання покупцем умов договору у частині розрахунку сторін, а відповідно і робить незаконним посилання суду, як на доказ, на будь-які обставини, встановлені згідно договору купівлі-продажу квартири. На копіях розписок, завірених печаткою ТзОВ "К.Г.Д." міститься підпис невідомої особи без зазначення її прізвища, посади, датою якою копії були завірені та документу, яким підтверджено повноваження такої особи на завірення таких копій. При цьому, існування розписок не підтверджує жодним чином виникнення за ними зобов'язань у ОСОБА_2 та ТзОВ "К.Г.Д." за договором, який між сторонами ніколи не укладався.

Під час шлюбу, в 2005-2006 роках, ОСОБА_3 надавала ОСОБА_2 власні кошти, позичені нею на купівлю квартири у матері по оплаті за договором №92 Уд2005ГЛ, в тому числі і на витрати, пов'язані з оформленням за нею права власності на квартиру (в загальному розмірі 260000 грн.). У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 була зайнята дворічною дитиною, а відповідач мав дружні стосунки з керівництвом ТзОВ "К.Г.Д.", вона вважала за можливе та нормальним те, що ОСОБА_2 вносить від її імені грошові кошти. ОСОБА_3 мала з відповідачем за зустрічним позовом довірливі стосунки та вважала, що квартира була повністю нею оплачена ще до отримання свідоцтва про право власності на квартиру - в жовтні 2006 році.

А тому, просить рішення суду першої інстанції змінити в частині розподілу квартири, ухваливши в цій частині нове рішення про задоволення її позовних вимог, а саме визнати за нею право власності на спірну квартиру, а в іншій частині рішення залишити без змін.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до задоволення, а апеляційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає цим вимогам процесуального права.

Відповідно до вимог ст.10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами та іншими учасниками процесу доказів.

Згідно ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як встановив суд першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21.08.2003 року, в якому в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_9. Шлюб між сторонами було розірвано, згідно рішення Івано-Франківського міського суду від 20.11.2007 року.

За час шлюбу сторони фактично придбали чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка була придбана шляхом участі у будівництві ТзОВ "К.Г.Д.".

Проводячи розподіл спірної квартири з відступленням від права рівності часток кожного з подружжя, а саме виділивши ОСОБА_2 - ? часток квартири, а ОСОБА_3 - ? частку, суд першої інстанції виходив із того, що з врахуванням внесених коштів кожним з подружжям, доводи ОСОБА_2 про внесення ним більшої частини цих коштів в придбання спірної квартири, в т.ч. 27.11.2007 року (шлюб розірвано 20.11.2007 року) в сумі 85429 грн. (з продажу власного майна) та 16.10.2008 року (після розірвання шлюбу) - 34000 грн., станом на 14.06.2013 року (після розірвання шлюбу) - 25 759 грн. 32 коп., є обґрунтованими в частині відступлення від рівності часток у майні.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Встановлено, що 16.03.2005 року було укладено договір №92УД2005ГЛ на пайову участь у частковому будівництві між ТзОВ "К.Г.Д." та ОСОБА_3 Даним договором обумовлено прийняття ОСОБА_3 на пайову участь у будівництві чотирьохкімнатної АДРЕСА_1, вартістю 257 500 грн. (50 000 грн. з оплатою протягом 3-х місяців з часу укладення договору та 207 500 грн. до завершення будівництва - 30.05.2006 року). Згідно Акту взаємних розрахунків, за період з часу укладення договору по 31.12.2012 року, були здійснені такі внески: 20.09.2006 року - 38765 грн., 28.12.2006 року - 80000 грн., 29.11.2007 року - 85429 грн. та 16.10.2008 року - 34 000 грн. на загальну суму 257 500 грн.. Отже, дві останні суми внесені після розірвання шлюбу між колишнім подружжям, і оригінали цих квитанцій, які зберігаються у ОСОБА_2, підтверджують їх внесення саме ним.

Згідно Акту прийому-передачі спірної квартири від 04.10.2006 року, квартиру передано стороні договору ОСОБА_3, при цьому як встановлено судом підписав даний Акт ОСОБА_2, оскільки саме ним було надано розписку ТзОВ "К.Г.Д." 04.10.2006 року, що погашення боргу за дану квартиру буде здійснено ним до 30.12.2007 року в розмірі 138 735 грн. В подальшому таку розписку було подано ОСОБА_2 14.02.2008 року ТзОВ "К.Г.Д." про відстрочку частини не сплаченої ще суми до 30.12.2008 року в розмірі 53 306 грн.

Розпорядженням міського голови від 27.11.2006 року №654-р за ОСОБА_3 було оформлено право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 113 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м. та зареєстровано за нею право власності на дану квартиру - 24.07.2007 року.

В матеріалах справи наявні копії квитанцій по оплаті коштів пайової участі (чеки видані з касового апарату товариства), які надавалась в судовому засіданні в оригіналах: представником ОСОБА_3 на суму - 80 000 грн. та ОСОБА_2 - на суму 34 000 грн. і на суму 85 429 грн. Окрім того, заборгованість в сумі 25 759.32 грн. (нарахована пеня за несвоєчасні платежі) була погашена ОСОБА_2

Також встановлено, що згідно договору дарування в 2002 році (до укладення шлюбу) ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 та відчужив її за договором купівлі-продажу 26.12.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_10 за №Д0909 в сумі 85850 грн. Ці кошти в подальшому було внесено ним за договором пайової участі по спірній квартирі в сумі 85429 грн. (оригінал даної квитанції зберігається саме в нього), які є особистою власністю ОСОБА_2 у зв'язку з продажем власного майна.

Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України та ч.1 ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Згідно ч.1 ст.69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до п.23 постанови Пленуму ВСУ №11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Враховуючи все вищенаведене та як вбачається з наданих сторонами доказів, більшу частину пайових внесків за спірну квартиру було внесено саме ОСОБА_2 з власних коштів, які він отримав після продажу АДРЕСА_2, а частину вже після того, як шлюб між сторонами був розірваний. А тому, суд вірно вирішив, що за ОСОБА_2 слід визнати право власності на ? частин квартири, а за ОСОБА_3 відповідно на ? частину.

Не заслуговують на увагу доводи представника апелянта ОСОБА_3 з приводу того, що вона за договором позики набула до укладення шлюбу грошові кошти в розмірі 65000 євро, які використала на придбання квартири та інші потреби родини, оскільки неможливо встановити мету з якою такі гроші нею позичались та для чого в подальшому використовувались, ніяких доказів з цього приводу нею надано не було. В той час, як згідно ч.4 ст.60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Що стосується рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16.07.2013 року, згідно якого ОСОБА_3 має повернути грошові кошти ОСОБА_11 в розмірі 679900 грн., то на думку колегії суддів, це не має значення для правильного вирішення даної справи, оскільки вищезазначене судове рішення підтверджує тільки факт наявності грошових зобов'язань ОСОБА_3, однак не дає можливості встановити причини за яких вони виникли. Тобто, відсутній безпосередній зв'язок між тим, що ОСОБА_3 позичила грошові кошти та тим, що вона могла використовувати ці кошти в дольовому будівництві.

Крім того, колегія суддів взагалі ставить під сумнів сам факт достовірності договору позики від 18.06.2003 року, згідно якого ОСОБА_3 отримала кошти в розмірі 379900 грн. у своєї матері ОСОБА_11

Як вбачається з матеріалів справи, шлюб між сторонами зареєстрований 21.08.2003 року, в той час як договір позики укладений 18.06.2003 року, тобто більше як за 2 місяці до одруження. Однак, в договорі зазначено прізвище саме "ОСОБА_3", а не "ОСОБА_3", як було насправді на той час. Тобто, на час укладення договору позики позивач за зустрічним позовом не носила і не могла носити прізвище "ОСОБА_3", оскільки паспорт громадянина України у зв'язку з одруженням та відповідно зміною прізвища нею був замінений 02.12.2003 року. Такі самі неправдиві дані щодо прізвища позичальника наведені в рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 16.07.2013 року.

Так само викликає сумніви розписка ОСОБА_3 від 27.08.2013 року про повернення грошових коштів ОСОБА_11 Місцем повернення коштів в розписці зазначено о. Кіпр, м. Лімасол. ОСОБА_3, згідно відміток у закордонному паспорті, у вказаний день ніяк не могла перебувати у вказаному місці, тому що 23.08.2013 року залишила територію республіки Кіпр та повернулась в Україну.

А тому, всі докази, що стосуються отримання та повернення коштів в сумі 65000 євро ОСОБА_3, свідчать про їх недостовірність та викликають розумний сумнів у їх правдивості, що має наслідком неврахування їх, як належних та допустимих доказів.

В той же час, в колегії суддів не викликають сумніви документи, які стосуються оплати за спірну квартиру (акт звірки взаємних розрахунків, розписки щодо зобов'язань, тощо), з якими не погоджується представник апелянта, оскільки дані документи були надані згідно вимоги суду, мають необхідні реквізити та завірені печаткою останнього.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись з рішенням суду першої інстанції в частині поділу між подружжям земельної ділянки та будинку в рівних долях.

11 липня 2007 року між ОСОБА_7, як продавцем, та ОСОБА_2, як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки за №1696-Д, площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України), відповідно до частин 2,3 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").

Відповідно до ч.1 ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно з вимогами ч.6 ст.57 СК України, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч.6 ст.57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за зазначених обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин (п.30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11).

Частиною 3 ст.61 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21.08.2003 року, який між ними було розірвано, згідно рішення Івано-Франківського міського суду від 20.11.2007 року.

Під час розгляду справи про розірвання шлюбу, Івано-Франківський міський суд встановив, що сторони подружніх відносин не підтримують тривалий час, спільного господарства не ведуть, шлюб носить формальний характер. Тобто, шлюбні відносини між сторонами припинились фактично значно раніше.

Факт того, що подружжя тривалий час не проживало разом, а саме орієнтовно з кінця 2006 року - січня 2007 року та не вело спільного господарства встановлено під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Причиною цього стала подружня зрада ОСОБА_2, після чого ОСОБА_3 переїхала з дитиною на постійне місце проживання до міста Києва, де проживає її мати ОСОБА_11 Таким чином, практично весь цей час ОСОБА_3 проживала за межами Івано-Франківської області.

Факт фактичного припинення сторонами шлюбних відносин з кінця 2006 року - початку 2007 року ОСОБА_3 не спростувала жодними належними та допустимими доказами.

Колегія суддів також звертає увагу, що в заяві про збільшення позовних вимог від 18.02.2014 року, представник ОСОБА_3 зазначає, що про укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки та будинку їй стало відомо тільки 13.02.2014 року після ознайомлення представника з матеріалами справи (а.с.223,т.2).

Матеріалами справи стверджується, що ОСОБА_2 11 липня 2007 року набув у власність спірну земельну ділянку та будинок в АДРЕСА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу за власні кошти після січня 2007 року, тобто після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що ці об'єкти нерухомості, не можуть бути визнані предметами спільного майна подружжя і відповідно не підлягають поділу між сторонами.

Оскільки суд першої інстанції прийшов до висновків, які не відповідають обставинам справи, а також допустив порушення норм матеріального і процесуального права в частині розподілу земельної ділянки та будинку, які призвели до неправильного вирішення справи, відповідно до п.3 та п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалення нового рішення про задоволення позову ОСОБА_2

У решті рішення суду є законним, а доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 його обґрунтованості не спростовують.

Керуючись ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 травня 2014 року скасувати в частині: визнання за ОСОБА_2 права власності на ? частину земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3;

Визнання за ОСОБА_2 права власності на ? частину будинку АДРЕСА_3;

Визнання за ОСОБА_3 права власності на ? частину земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3;

Визнання за ОСОБА_3 права власності на ? частину будинку АДРЕСА_3.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на будинок АДРЕСА_3.

У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає чинності з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий А.І. Шишко

Судді: Я.Ю. Ковалюк

Г.І. Шалаута