Рішення № 40285340, 18.08.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/10724/14 18.08.14

за позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м.Київ в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м.Київ, ЄДРПОУ 00034022

до відповідача: Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс», м.Київ, ЄДРПОУ 13685821

про визнання договору недійсним

Представники сторін:

прокурор: Спорій І.Г. - по посв.

від позивача: Петрик Т.В. - гол.спец.; Мацюк О.О. - заст.нач.відділ.

від відповідача: не з'явився

У відповідності до приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 11.07.2014р. та 06.08.2014р. оголошувались перерви.

СУТЬ СПРАВИ:

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м.Київ в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м.Київ звернувся до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс», м.Київ про визнання договору №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів недійсним.

В обґрунтування своїх вимог прокурор посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України щодо порядку відчуження військового майна, зокрема, на думку заявника, Міністерство оборони України не є уповноваженим органом на реалізацію державного майна, що закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних сил України.

Позивачем у поясненнях б/н від 17.06.2014р. вимоги прокурора не підтримано та зазначено, що предметом спірного правочину є передача на переробку списаного військового майна, яке обліковується як металобрухт, що містить дорогоцінні метали. Отже, Міністерство оборони України може самостійно забезпечувати здавання на договірній основі таких об'єктів для переробки. При цьому, за твердженнями позивача, Мале підприємство у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» має відповідні дозвільні документи та промислові потужності для здійснення переробки металобрухту, що містить дорогоцінні метали.

Відповідач у відзиві б/н від 14.06.2014р. проти задоволення вимог прокурора також надав заперечення, з огляду на укладення оспорюваного правочину у відповідності до вимог чинного законодавства, а отже і відсутність підстав для визнання договору №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. недійсним.

Відповідач у судове засідання 18.08.2014р. не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені господарським процесуальним кодексом України під час розгляду справи у вказаному засіданні суду не скористався.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника відповідача у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 06.08.2014р. судового засідання, суд дійшов висновку, що вказані учасники судового процесу були обізнані про час та місце наступного слухання справи.

Наразі, з огляду на неявку відповідача в судове засідання, господарський суд враховує, що за змістом ст.22 Господарського процесуального кодексу України прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому, судом враховано, що відповідачем у минулих судових засіданнях та відзиві б/н від 14.06.2014р. вже було висловлено свою позицію по суті спору.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, незважаючи на те, що відповідач в процесі розгляду справи 18.08.2014р. не скористався правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників позивача, дослідивши всі представлені сторонами докази, господарський суд встановив:

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст.ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»

Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Відповідно до Рішення від 08.04.1999р. Конституційного Суду України у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

За приписами ст.17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі, закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, зокрема, у разі їх розформування (ст.2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство оборони України, яке затверджено Указом №406/2011 від 06.04.2011р. Президента України, Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, а також у формуванні державної політики у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, гідрометеорологічної діяльності. Міноборони України є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

У п.4 вказаного Положення зазначено, що Міноборони України відповідно до покладених на нього завдань здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до господарського суду з розглядуваним позовом відповідає функції представництва прокуратурою інтересів держави та направлено на їх захист.

За приписами ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Відповідно до ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 3 ст.640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Як вбачається з матеріалів справи, 11.04.2014р. між Міністерством оборони України (замовник) та Малим підприємством у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» (переробник) було укладено договір №274/ДГМ/2-14 про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів, відповідно до п.1.2 якого переробник зобов'язався в термін, що визначений угодою, на підставі ліцензії від 31.05.2012р. Державної пробірної служби України серії АД№036461 на вид господарської діяльності «Збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів», ліцензії від 22.02.2011р. Міністерства промислової політики України серії АВ №580657 на вид господарської діяльності «Заготівля, переробка металобрухту чорних металів», ліцензії від 22.02.2011р. Міністерства промислової політики України серії АВ №580676 на вид господарської діяльності «Заготівля, переробка металобрухту кольорових металів» відповідно до умов договору: прийняти від замовника сировину, за номенклатурою та обсягами, здійснити транспортування сировини до місця виконання робіт, виконати первинну обробку та переробку сировини та оплатити замовнику вартість дорогоцінних металів і супутніх матеріалів, які містяться в сировині.

Судом встановлено, що укладений між сторонами правочин було підписано повноважними представниками, зокрема, з боку Міністерства оборони України договір було підписано тимчасово виконуючим обов'язки директора Департаменту утилізації компонентів ракетного палива та ракет і боєприпасів Міноборони України Коротаєвим Олександром Миколаєвичем, що діяв на підставі довіреності №220/359/д від 09.04.2014р., а з боку Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» - генеральним директором Іськовим Петром Якимовичем.

Ціна договору складається з вартості дорогоцінних металів і супутніх матеріалів, які містяться у сировині, що передається за додатковими угодами, з відрахуванням вартості переробки і визначається як їх сума (додаткових угод). Підставою для розрахунків сторони визначили паспорт аналізу за дорогоцінні метали та акт переробки за супутні матеріали (п.п.4.1, 4.2 договору №274/ДГМ/2-14 від 22.02.2011р.).

Розрахунки за дорогоцінні метали, що містяться у сировині, здійснюються за цінами, які дорівнюють закупівельним цінам Національного банку України на банківські метали, що діють на день проведення розрахунків, з відрахуванням погодженої сторонами вартості переробки.

У розділі 9 договору сторони визначили, що останній набирає чинності з дня його підписання сторонами та діє до 31.12.2014р.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

За таких обставин, враховуючи, що прокурор звернувся до суду з позовом про визнання договору №274/ДГМ/2-14 від 22.02.2011р. про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного законодавства України, господарським судом було встановлено, що спірний правочин було вчинено 11.04.2014р. з моменту його підписання сторонами.

Як вказувалось вище, згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор посилався на те, що брухт із вмістом дорогоцінних металів є військовим майном, для відчуження якого передбачено спеціальний порядок. Зокрема, на думку заявника, до спірних правовідносин повинно бути застосовано приписи Постанови №1919 від 28.12.2000р. Кабінету Міністрів України «Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил», відповідно до яких відчуження військового майна - це вилучення останнього зі Збройних сил України в результаті його реалізації через уповноважені підприємства. При цьому, повноваження підприємствам, установам та організаціям на реалізацію військового майна, в тому числі, списаного, надає Кабінет Міністрів України за пропозицією Міноборони відповідно до результатів проведених конкурсів (тендерів) з визначенням серед суб'єктів тих, що реалізовуватимуть військове майно. Крім того, прокурор зазначив, що реалізація військового майна зазначеними підприємствами може здійснюватись лише на аукціонах. Таким чином, на думку прокурора, Міністерство оборони України не мало права безпосередньо укладати договори направлені на відчуження військового майна із вмістом дорогоцінних металів і сплавів, а отже оспорюваний правочин є недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління. З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (ст.3 вказаного вище Закону України).

Згідно зі ст.4 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. Списання військового майна за актами технічного стану та інспекторськими посвідченнями провадиться командирами військових частин і посадовими особами органів військового управління відповідно до їх компетенції в порядку, встановленому Міністерством оборони України.

Порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах України визначено у Постанові №1225 від 04.08.2000р. Кабінету Міністрів України.

Списання військового майна, закріпленого за військовими частинами, здійснюється у разі: набуття непридатного стану (за неможливості або економічної недоцільності його відновлення і використання); убутку в межах затверджених норм; втрати чи нестачі; використання на виробничі, господарські та експлуатаційні потреби в межах установлених норм, у тому числі, на підготовку зброї (боєприпасів) до зберігання або застосування, виготовлення сумішей, проведення аналізу, виконання будівельних та будівельно-монтажних робіт; знесення будівель і споруд через недоцільність їх використання та з метою будівництва на їх місці нових об'єктів (п.16 Постанови №1225 від 04.08.2000р. Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах»).

У п.27 вказаного Положення зазначено, що списане військове майно, яке непридатне для навчальних цілей, реалізації, розбирання з метою використання придатних агрегатів, вузлів, деталей та матеріалів, береться на облік як металобрухт, ганчір'я та інші вторинні ресурси, що реалізуються в установленому порядку.

Брухт із вмістом дорогоцінних металів - деталі, вузли, вироби та матеріали, що стали непридатними чи втратили експлуатаційну цінність і містять дорогоцінні метали у будь-якому вигляді; відходи із вмістом дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння - технологічні відходи виробництва або виробничий брак, які містять дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння (п.1.5 Наказу №374 від 06.03.2003р. Міністерства фінансів України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння та Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння»).

Наразі, порядок переробки брухту та відходів, які містять дорогоцінні метали, регулюється Постановою №383 від 15.03.1999р. Кабінету Міністрів України «Питання переробки брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали».

Пунктом 3 вказаної Постанови Кабінету Міністрів України зобов'язано, зокрема, Міністерство оборони України забезпечити здавання на договірних умовах підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, брухту і відходів, що містять дорогоцінні метали, державним підприємствам, визначеним у пункті 1 цієї постанови, та іншим підприємствам, які мають промислові технологічні можливості для такої діяльності і відповідні ліцензії.

Афінаж золота і срібла з виготовленням стандартизованих зливків здійснюється державним підприємством «Дніпро-ВДМ» (м.Дніпропетровськ), а платини та металів платинової групи - державним підприємством «Придніпровський завод кольорових металів» (м.Дніпродзержинськ), які повністю оснащені і мають промислові технологічні можливості для такої діяльності; отримання срібла з відходів кінофоторентгеноматеріалів здійснюється виробничим об'єднанням «Свема» (м. Шостка), дорогоцінних металів із токсичного брухту, шламів і шлаків та брухту і відходів, що містять менш як 0,03 відсотка дорогоцінних металів, - Донецьким державним інститутом кольорових металів, які мають необхідні технології та виробничу базу (п.1 Постанови №383 від 15.03.1999р. Кабінету Міністрів України «Питання переробки брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали»).

Одночасно, вказаним Положенням передбачено право передачі Міністерством оборони України на переробку металобрухту з вмістом дорогоцінних металів і іншим суб'єктам господарювання, які мають промислові технологічні можливості для такої діяльності і відповідні ліцензії.

Таким чином, з наведеного вище вбачається, що нормами чинного законодавства передбачено окремий порядок передачі на переробку брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали, відповідно до якого безпосередньо Міністерству оборони України дозволено здійснювати передачу таких об'єктів на переробку не тільки державним підприємствам, а і іншим суб'єктам господарювання. При цьому, головною умовою такої передачі є наявність у таких підприємств технологічних можливостей для зазначеної діяльності і відповідної ліцензії.

Відповідно до п.27 ч.3 ст.9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягає, зокрема, такий вид господарської діяльності, як збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння.

Наказом №82/350 від 26.12.2000р. Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва затверджено ліцензійні умови провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння та порядок контролю за додержанням ліцензійних умов провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння.

Відповідно до п.4 Положення про Державну пробірну службу України, яке затверджене Указом №461/2011 від 13.04.2011р. Президента України, Пробірна служба України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, видає ліцензії на провадження господарської діяльності зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, видає копії ліцензій, переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій та анулює їх.

Пунктом 2.2.1 Наказу №82/350 від 26.12.2000р. Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва передбачено, що збирання, первинна обробка брухту та відходів дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння здійснюються за умови наявності технічного та технологічного регламентів, розроблених відповідно до законів та інших нормативних актів, що діють у сфері, пов'язаній з обігом дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, та затверджених наказом керівника суб'єкта господарської діяльності (спеціальні вимоги до збирання, первинної обробки брухту і відходів дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння).

Судом встановлено, що Мале підприємство у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» є підприємством, яке має відповідні дозвільні документи на здійснення переробки брухту із вмістом дорогоцінних металів. Зокрема, відповідачем представлено до матеріалів справи, в тому числі, ліцензію №036461 на збирання, первинну обробку відходів і брухту дорогоцінних металів (термін дії необмежений).

Наразі, позивачем також представлено до матеріалів справи висновок №73 від 27.02.2014р. 637 військового представництва Міноборони України щодо перевірки можливостей Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» для виконання умов договору на переробку брухту з вмістом дорогоцінних металів, відповідно до якого відповідач має всі необхідні матеріально-технічні засоби для здійснення переробки брухту із вмістом дорогоцінних металів.

За таких обставин, враховуючи наведений вище порядок передачі Міністерством оборони України металобрухту та відходів із вмістом дорогоцінних металів для подальшої переробки, який передбачено Постановою №383 від 15.03.1999р. Кабінету Міністрів України «Питання переробки брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали», враховуючи наявність у Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» необхідних для здійснення переробки зазначеного майна дозвільних документів, господарський суд дійшов висновку, що передача Міноборони на первинну обробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів від списаних і демонтованих технічних матеріальних засобів, що зберігаються у Збройних силах України відповідачу на підставі договору №14/2014-бм від 11.04.2014р. не суперечить приписам чинного законодавства, а отже свідчить про відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним.

При цьому, господарський суд вважає безпідставними посилання прокурора на порушення порядку відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, який затверджено Постановою №1919 від 28.12.2000р. Кабінету Міністрів України з огляду на таке.

Згідно з цим Положенням установлюється порядок відчуження та реалізації військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать цілісні майнові комплекси, у тому числі, військові містечка, будинки, споруди та інше нерухоме майно, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Саме для вказаного майна передбачена можливість реалізації на аукціонах та окремими підприємствами, яким Кабінетом Мінінстрів України надано відповідні дозволи.

Одночасно, як вже зазначалось, списане військове майно, яке непридатне для навчальних цілей, реалізації, розбирання з метою використання придатних агрегатів, вузлів, деталей та матеріалів, береться на облік як металобрухт, ганчір'я та інші вторинні ресурси, що реалізуються в установленому порядку.

Наразі, порядок передачі на переробку металобрухту (що і є предметом оспорюваного правочину) із вмістом дорогоцінних металів регулюється окремим нормативним актом, а саме Постановою №383 від 15.03.1999р. Кабінету Міністрів України «Питання переробки брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали».

Тобто, норми Постанови №383 від 15.03.1999р. Кабінету Міністрів України по відношенню до спірних правовідносин є спеціальними, а Постанови №1919 від 28.12.2000р. Кабінету Міністрів України загальними.

Відповідно до п.45 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» за загальним правилом, якщо спеціальним законом встановлене регулювання інше, ніж передбачено загальним законом, то застосовуванню підлягають правила, встановлені спеціальним законом.

Таким чином, прокурор здійснюючи правову оцінку відносин з переробки брухту та відходів, що містять дорогоцінні метали, які склались між Міністерством оборони України та Малим підприємством у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» та оформлені договором №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів, посилався саме на загальні норми законодавства, всупереч тому, що є спеціальний нормативно-правовоий акт, який регулює спірні правовідносини.

Отже, враховуючи наведене вище, з огляду на приписи чинного законодавства та позицію Вищого господарського суду України, господарський суд дійшов висновку про безпідставність посилань заявника під час обґрунтування позовних вимог на порядок відчуження та реалізації військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил, який затверджено Постановою №1919 від 28.12.2000р. Кабінету Міністрів України.

Щодо тверджень прокурора про те, що оспорюваний правочин за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу господарський суд зазначає таке.

З аналізу норм чинного законодавства та практики його застосування вбачається, що правочини розмежовуються у відповідності до їх предмету.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 Цивільного кодексу України).

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наразі, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ч.1 ст.837 Цивільного кодексу України).

Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Наразі, з розділу 1 договору №274/ДГМ/2-14 від 11.04.2014р. вбачається, що його предметом є первинна обробка (сукупність процесів сортування, розділу, піротехнічного та радіаційного контролю) та переробка (здійснення комплексу підготовчих порометалургійних і гідрометалургійних операцій для отримання дорогоцінних металів і сплавів брухту та відходів) сировини. Переробка за вказаним правочином включає в себе первинну обробку та переробку сировини. Первинна обробка сировини - це сукупність процесів сортування, розділу, піротехнічного і радіаційного контролю. Переробкою сировини є здійснення комплексу підготовчих пірометалургійних і гідрометалургійних операцій для отримання дорогоцінних металів і сплавів із брухту та відходів (п.1.3 договору №274/ДГМ/2-14 від 11.04.2014р.).

Суд також зазначає, що в спірному договорі сторони іменуються як замовник та виконавець і вони наділені повноваженнями, що притаманні контрагентам за договором підряду, зокрема, замовник зобов'язаний у погоджені строки забезпечити передачу виконавцю сировину на переробку, прийняти виконані роботи з переробки сировини згідно з актом переробки, замовник має права відмовитись від договору, якщо переробник своєчасно не розпочав роботи або виконує їх настільки повільно, що закінчення їх у визначений термін стає явно неможливим (п.п.5.1.1, 5.1.3, 5.2.5 спірного договору). До обов'язків виконавця відносяться: забезпечення виконання переробки сировини у терміни, встановлені договором, забезпечення виконання переробки сировини за якістю, що відповідає умовам правочину, здійснення повної переробки сировини. Одночасно, вказана сторона наділена, зокрема, правом своєчасно отримувати сировину для виконання переробки (п.п., 5.3.2, 5.3.3,5.3.7 договору №274/ДГМ/2-14 від 11.04.2014р.).

При цьому, оспорюваним правочином не передбачено набуття відповідачем у власність брухту із вмістом дорогоцінних металів, що фактично виключає наявність між сторонами відносин купівлі-продажу, а дорогоцінні метали і сплави за умовами п.2.3 договору є продуктами переробки, а не предметом купівлі-продажу (товаром).

Виконавець отримує лише плату за переробку, а вартість дорогоцінних металів і супутних матеріалів, які містяться в сировині перераховує замовнику у відповідності до п.4.1, 4.3 договору.

Крім того, судом прийнято до уваги, що, з метою підтвердження правильності подальшого визначення вартості дорогоцінних металів у відповідно до п.4.3.1 договору №274/ДГМ/2-14 від 11.04.2014р., переробником надано також договір №14/2014-бм від 11.04.2014р. на поставку банківських металів, який укладено між відповідачем (продавець) та Національним банком України(покупець). Пунктом 1.1 наведеного правочину передбачено, що продавець продає, а покупець купує банківські метали на умовах угоди.

За поясненнями відповідача, дорогоцінні метали, які отримуються в результаті переробки металобрухту та відходів, що передаються за оспорюваним прокурором правочином, реалізовуються на підставі договору з Національним банком України.

Тобто, з наведеного вище вбачається, що за своєю правовою природою оспорюваний прокурором правочин є договором підряду, а отже, наведені вище твердження прокурора є безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Інших підстав для визнання договору №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. недійсним прокурором наведено не було, при цьому, відповідно до приписів чинного процесуального законодавства господарський суд розглядає позовні вимоги в межах визначених заявником предмету та підстав, клопотань про вихід судом за межі позовних вимог представлено не було.

Таким чином, враховуючи, що прокурором не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів, позов Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс» про визнання недійсним договору, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м.Київ в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м.Київ до Малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Соляріс», м.Київ про визнання договору №274/ДГМ/2 14 від 11.04.2014р. про передачу на переробку та переробку брухту і відходів із вмістом дорогоцінних металів і сплавів недійсним.

У судовому засіданні 18.08.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено та підписано 26.08.2014р.

Суддя М.О. Любченко