Рішення № 40249529, 18.08.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №784/4395/13 18.08.2014 18.08.2014 18.08.2014

Провадження № 22ц/784/28/14 Головуючий у першій інстанції Тішко Д.А.

Категорія - 20 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

18 серпня 2014 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Кушнірової Т.Б. та Шолох З.Л.,

із секретарем судового засідання - Романенко Ю.О.,

з участю:

представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_6 рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2013 року, ухваленого в цивільній справі за позовом ОСОБА_5, яка діє через свого представника ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нерухомого майна у добросовісного набувача, -

В С Т А Н О В И Л А:

06 грудня 2012 року ОСОБА_5 пред'явила до ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_3 зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

18 жовтня 1986 року вона та ОСОБА_8 уклали шлюб, а 23 серпня 2005 року його розірвали.

За час шлюбу ними, за спільні кошти, було побудовано житловий будинок АДРЕСА_1 у м. Миколаєві.

25 жовтня 1989 року Тернівська селищна рада видала на ім'я ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на цей будинок.

У зв'язку з цим і відповідно до ст. 22, 28 КпШС України, які діяли на той час, зазначений будинок став їх спільним з колишнім чоловіком майном і кожний з них мав рівне з іншим право на володіння, користування та розпорядження ним.

ОСОБА_8 це право визнавав за нею і не чинив їй перешкод в користуванні спільним будинком.

Проте, в березні 2010 року його поведінка змінилося, він став чинити їй перешкоди у користуванні будинком, а потім, взагалі, став заперечувати її право на нього.

Більше того, як вона дізналася пізніше, 31 жовтня 2008 року він змінив адресу будинку, отримавши про це від селищної ради нове свідоцтво про право власності, де номер будинку вже значився 25б, а не 25а, як раніше.

Крім того, вона дізналася, що за рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2009 року, рішення селищної ради про реєстрацію будинку за ОСОБА_8 було визнано недійсними у частині зазначення його власника. Одночасно суд визнав право власності на спірний будинок за матір'ю ОСОБА_8 - ОСОБА_7, яка в період розгляду апеляційної скарги на назване рішення Центрального районного суду м. Миколаєва у суді апеляційної інстанції, продала його ОСОБА_3

Посилаючись на виписані обставини та на те, що належна їй частка в будинку вибула з її власності поза її волею, просила позов задовольнити.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав.

Представник відповідача позов заперечив, вважає що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем будинку і від неї за законом його не можливо витребувати, а тому у позові слід відмовити.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2013 року у позові відмовлено.

Представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати й ухвалити нове рішення - яким позов задовольнити у повному обсязі.

Скаргу обгрунтовував невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та нормам чинного цивільного законодавства.

Апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення суду 1 інстанції скасувати і, оскільки воно ухвалене без додержанням норм матеріального й процесуального права, ухвалити у справі нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено в оскарженому рішенні, місцевий суд виходив з того, що законних підстав для задоволення позову немає. Позивач достовірно знала про порушене право, проте звернулася за його захистом за спливом позовної давності.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області не у повній мірі погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, а його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає помилковими, необґрунтованими й незаконними.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦПК України, недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

У разі, коли:

- зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- він вчинений особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності або волевиявлення якої не є вільним і не відповідає його внутрішній волі;

- сторонами недотримано встановленої законом форми правочину;

- правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, то, якщо це прямо встановлено законом, він є нікчемним, а у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, то він може бути визнаний недійсним за судовим рішенням.

Правові наслідки визнання правочину недійсним, у зв'язку із недодержанням сторонами при його вчинені виписаних вище вимог закону, передбачені статтями 218 - 235 ЦК України.

Відповідно до пунктів 5,7-8,10,26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК України.

Необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

При цьому, вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК України - що регулюють питання набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

У разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358, 361 та 362 ЦК України відповідно до частини другої статті 35 ЦПК України залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.

Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до частини другої статті 369 ЦК України до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України можуть пред'явити позов про визнання такого правочину недійсним.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного о до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Вирішуючи спори даної категорії, суди повинні беззастережно дотримуватися вимог чинного цивільного законодавства.

Так, відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із загальних засад цивільного судочинства про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета та підстав спору на власний розсуд.

Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу ст. ст. 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК України, і повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду не у повній мірі відповідає виписаному вище, а тому не може залишатися в силі.

Як вбачається з матеріалів справи, 18 жовтня 1986 року ОСОБА_5 та ОСОБА_8 уклали шлюб, який розірвали за судовим рішенням лише 23 серпня 2005 року.

За час шлюбу ними, за спільні кошти, було побудовано житловий будинок АДРЕСА_1 у м. Миколаєві.

25 жовтня 1989 року Тернівська селищна рада видала на ім'я ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на цей будинок.

31 жовтня 2008 року ОСОБА_8 змінив адресу будинку, отримавши про це від селищної ради нове свідоцтво про право власності, де номер будинку вже значився 25б, а не 25а, як раніше.

Відповідно до положень статей 22, 28 КпШС України, а саме вони діяли на момент виникнення у сторін права на спірний будинок, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен з них має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними (такі ж положення збережено і Сімейним Кодексом, а саме, статтями 60, 70).

За такого, позивач має право на ? частину спірного будинку.

Оскільки відповідач не визнає за нею такого права, то її право на частку в будинку підлягало підтвердженню за судовим рішенням.

Оскільки районний суд був іншої думки і відмовив позивачу у задоволені такої його вимоги, то її право на частку у спільній власності підлягає судовому захисту, шляхом визнання його за рішенням суду апеляційної інстанції.

Помилковим є рішення районного суду і щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного будинку і витребування його від ОСОБА_3

Так, за ст. 41 Конституції України, ст. ст. 386-388, 655, 658 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди, а також витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без від повідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його від чужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Як вбачається з матеріалів справи, спірний будинок був об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_5, а потім, за допомогою ряду сумнівних правозмінюючих дій ОСОБА_8 та його матері ОСОБА_7, за судовим рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2009 року, перейшов у власність останньої.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області від 10 червня 2010 року назване рішення було скасовано і будинок повернувся до попередніх власників.

Проте, до ухвалення такого рішення апеляційною інстанцією і, достовірно знаючи про наявність у справі заяви ОСОБА_5 про накладення арешту на будинок, ОСОБА_7 продала його ОСОБА_3, підстав вважати яку недобросовісним набувачем немає.

За такого, колегія вважає, що будинок вибув із власності ОСОБА_5 поза її волею, а тому договір слід визнати недійсним і повернути тій її частку в ньому, решту часток в будинку слід віднести до спадкового майна ОСОБА_8, який помер після ухвалення рішення судом 1 інстанції.

Крім того, колегія вважає за необхідне без заяви сторони договору застосувати реституцію й стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3, сплачені тою за будинок гроші у розмірі 84 773 гривні.

В порядку ст. 88 ЦПК України, з ОСОБА_7 та ОСОБА_9, з кожної, слід стягнути на користь ОСОБА_5 по 1 078 гривень 21 копійці на відшкодування судових витрат тої.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України,

в и р і ш и л а

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2013 року скасувати і ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 і ОСОБА_9.

Визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку у житловому будинку АДРЕСА_1

Визнати недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 у м. Миколаєві від 30 квітня 2010 року, який укладено між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_10 і зареєстровано в реєстрі за № 438.

Зобов'язати ОСОБА_3 повернути у власність ОСОБА_5 ? частку в будинку АДРЕСА_1 у м. Миколаєві, іншу ? частку включити до складу спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_8, що сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

В порядку реституції, стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 84 773 гривні, що передані як ціна набутого будинку за визнаним недійсним договором купівлі продажу.

Стягути з ОСОБА_7 та ОСОБА_9 з кожної на користь ОСОБА_5 по 1 078 гривень 21 копійці на відшкодування судових витрат в обох судових інстанціях.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: