Ухвала суду № 40246027, 14.08.2014, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2014 року Справа № 9104/72933/12

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Яворського І.О.,

суддів: Кухтея Р.В., Сеника Р.П.

за участі секретаря судового засідання Сідельник Г.М.

з участю осіб:

позивача по справі: представника Попович Н.Є.

відповідача по справі: представника Хмура Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Шевченківському районі м. Львова на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2012 року у справі за позовом приватного підприємства «Бурштин-Львів» до Державної податкової інспекції в Шевченківському районі м. Львова про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 16.03.2011 року №0000442300/0/6333, №0000452300/0/6336, №0000472300/0/6334, від 15.06.2011 року №0001732300/14986, №0001622300/14985, №0001672300/14984,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, приватне підприємство «Бурштин-Львів» в серпні 2011 року звернулося з позовом в суд до Державної податкової інспекції в Шевченківському районі м. Львова про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 16.03.2011 року №0000442300/0/6333, №0000452300/0/6336, №0000472300/0/6334, від 15.06.2011 року №0001732300/14986, №0001622300/14985, №0001672300/14984.

В судовому засіданні суду першої інстанції представник позивача надав уточнені пояснення, згідно яких просить скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі м. Львова № 0000472300/0/6334 від 16.03.2011 року, яким позивачу визначено суму збору за використання місцевої символіки в розмірі 2 619,36 грн., № 0001672300/14984 від 15.06.2011 року, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції в сумі 5 440 грн., №0001622300/14985 від 15.06.2011 року, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем податок на прибуток в сумі 548 757,81 грн. в тому числі 439 006,25 грн. за основним платежем та 109 751,56 грн. за штрафними санкціями, №0001732300/14986 від 15.06.2011 року, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем податок на додану вартість в сумі 432 691,75 грн. в тому числі 346 153,00 грн. за основним платежем та 86 538,75 грн. за штрафними санкціями.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує на те, що висновки посадових осіб в акті перевірки ґрунтуються на припущеннях та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Крім того, позивач вважає, що відсутні будь-які правові підстави вважати договори, укладені між ним та вказаними в акті контрагентами нікчемними. Також, в позовній заяві, зазначається про відсутність порушень позивачем п.п.5.3.9 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2012 року в справі №2а-9287/11/1370 адміністративний позов було задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення винесені Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Львова від 16.03.2011 року № 0000442300/0/6333, № 0000452300/0/6336. Визнано протиправними та скасувано податкові повідомлення-рішення винесені Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Львова від 15.06.2011 року № 0001732300/14986, № 0001622300/14985. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням Державною податковою інспекцією в Шевченківському районі м. Львова подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2012 року в справі №2а-9287/11/1370 та в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що не могли бути здійснені господарські операції з ТОВ «Новотехпроектбуд», ТОВ «НТБ», ПП «Укрторгсервіс», ТОВ «Світ промислових товарів», ТОВ «Славір», ПП «Західпромінвестбуд», ПП «Вілмат електрик», ПП «Львівпроектбудреставрація», ПП «Торгівельна компанія Бізнесхолдинг», ПП «Загата», ПП «Будівельна фірма Віалекс», ПП «Львівкомфортгруп К», ПП «Універсалбуд», ТОВ «Іртас», ТОВ «Віктор Ко», так як проведеними дослідженнями фінансово-господарської діяльності вказаних підприємств встановлено відсутність основних фондів та виробничих потужностей, трудових ресурсів, транспортних засобів, складських приміщень, що вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності такими підприємствами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Шевченківському районі м. Львова необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін. При цьому колегія суддів виходить з наступних міркувань.

Судом встановлено, що ДПІ у Шевченківському районі м. Львова проведено планову виїзну перевірку ПП «Бурштин-Львів» з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів), дотримання вимог валютного законодавства за період з 01.01.2008 року по 31.12.2010 року, за результатами якої складено акт №162/33/23-1/33252300 від 01.03.2011 року.

На підставі Акта перевірки, ДПІ у Шевченківському районі м. Львова винесені податкові повідомлення-рішення №0000472300/0/6334 від 16.03.2011 року, яким позивачу визначено суму збору за використання місцевої символіки в розмірі 2 619,36 грн., №0001672300/14984 від 15.06.2011 року, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції в сумі 5 440 грн., №0001622300/14985 від 15.06.2011 року, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем податок на прибуток в сумі 548 757,81 грн. в тому числі 439 006,25 грн. за основним платежем та 109 751,56 грн. за штрафними санкціями, №0001732300/14986 від 15.06.2011 року, яким позивачу визначено грошове зобов'язання за платежем податок на додану вартість в сумі 432 691,75 грн. в тому числі 346 153,00 грн. за основним платежем та 86 538,75 грн. за штрафними санкціями.

Як вбачається із Акта перевірки та податкових повідомлень-рішень, підставою для визначення сум грошових зобов'язань стали висновки відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства, а саме: пп.4.1.6 п.4.1 ст.4, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», які полягають у незаконному віднесенні до валових витрат сум з вартості безтоварних нікчемних операцій, що призвело до заниження податку на прибуток на суму 439 006,25 грн.; пп.7.2.1, пп.7.2.6 п.7.2, п.п.7.4.1, пп.7.4.4, п.7.4, пп.7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до заниження податку на додану вартість на суму 346 153,00 грн.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Необхідно зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Однак судом встановлено, що обвинувальний вирок стосовно керівника позивача відсутній.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судом першої інстанції фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та контрагентом правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судом не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Таким чином вважати правочини нікчемними у суду апеляційної інстанції немає підстав.

Так, відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 цього ж Закону передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 названого Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

В силу вимог абзацу четвертого підпункту 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Наведені законодавчі положення дають підстави для висновку про те, що визначальною умовою виникнення у платника права на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат, окрім належного документального оформлення господарської операції та наявності податкової накладної, є реальність здійснення цієї операції в рамках провадження економічної діяльності платника.

У справі, що переглядається, суди встановили, що з матеріалів справи вбачається, що позивачем укладено ряд договорів про виконання підрядних робіт із ПП «Вілмат Електрик», ПП «Львівпроектбудреставрація», ПП «Торгівельна компанія Бізнесхолдинг», ПП «Львівкомфортгруп К», ПП «Універсалбуд», ТОВ «Іртас», ТОВ «Віктор Ко», ПП «Будівельна фірма Віалекс», ТОВ «Світ промислових товарів», ТОВ «Славір».

На підтвердження факту виконання даних робіт позивачем до матеріалів справи долучено акти приймання виконаних будівельних робіт форми КБ-2в, довідки про вартість виконаних підрядних робіт форми КБ-3, акти здачі-приймання робіт.

Від тих же контрагентів позивачем отримано товари, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями видаткових накладних та податкових накладних, виписаних позивачу зазначеними контрагентами.

Як вбачається із доводів позивача та змісту наданих до справи актів виконаних робіт, зазначені послуги використані позивачем при виконанні ним підрядних робіт за договорами з ТОВ «Кроно-Україна», ТОВ «Кроноспан-УА», ДП «Львівський радіоремонтний завод», ВАТ «ЛЛРЗ»ДП «Львівенергорембуд», ВАТ «Стрийський вагоноремонтний завод», ДП «Львівенергорембуд» ВАТ «Львівобленерго». На підтвердження факту виконання даних робіт позивачем до матеріалів справи долучено акти приймання виконаних будівельних робіт форм КБ-2, КБ-2в, КБ-3.

Наведені документи, за висновком суду, містять необхідні для цілей оподаткування відомості про спірні господарські операції та підтверджують факт їх здійснення.

ДПІ в Шевченківському районі м. Львова, в свою чергу, не наведено достатньо переконливих доводів про те, що зазначені відомості є неповними, недостовірними або суперечливими.

Фактично в основу заперечень проти права позивача на формування податкового кредиту та витрат за розглядуваними операціями податковою інспекцією покладено аналіз господарських правовідносин позивача з іншими суб'єктами господарювання.

Втім правовідносини учасників попередніх поставок не можуть впливати на оцінку реальності операції, вчиненої останнім у ланцюгу постачання платником (позивачем у справі) та його безпосереднім контрагентом.

За умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників по ланцюгу для одержання ТзОВ «Бурштин-Україна» незаконної податкової вигоди, останній не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Так, Верховний Суд України вже неодноразово висловлював правову позицію щодо правомірності зменшення податковими органами сум бюджетного відшкодування (невідшкодування бюджетної заборгованості), формування податкового кредиту, валових витрат з визначених податковим органом вказаних вище підстав.

Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі за позовом ЗАТ «Мукачівський лісокомбінат» до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції в Закарпатській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення у подібних правовідносинах Верховний Суд України дійшов висновку про те, що чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту. Вимога пункту 1.8 статті 1 Закону №168/97-ВР щодо надмірної сплати ПДВ як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові стосується саме цього платника і сплати ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Верховний Суд України вказав, що така правова позиція узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії. Так, у постановах Верховного Суду України від 09.09.2008 у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 у справі № 21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Відповідно до частини першої статті 2442 Кодексу адміністративного судочинства України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

ДПІ в Шевченківському районі м. Львова не представлено доказів недобросовісності дій з боку позивача, його наміру отримати необґрунтовану податкову вигоду шляхом змови та здійснення узгоджених дій з контрагентами.

Узагальнюючи викладене, колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, прийнята з дотриманням норм матеріального права, доводи апеляційної скарги її спростовують.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.195, ст.196, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.206, ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Шевченківському районі м. Львова залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2012 року в справі №2а-9287/11/1370 - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили, а у разі складення ухвали в повному обсязі, відповідно до ч.3 ст. 160 КАС України - з дня складення ухвали в повному обсязі.

Головуючий І.О. Яворський

Судді Р.В. Кухтей

Р.П. Сеник