Рішення № 40209383, 19.08.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/12122/14 19.08.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ"

до Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання правочинів недійсним

Суддя: Домнічева І.О.

Представники сторін:

від позивача: Прокопенко Т.Ю. - за дов.

від відповідача: Матвіяк Л.В. - за дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсними правочинів. Позовні вимоги мотивовані невідповідністю правочинів нормам законодавства України, чинного на момент укладення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.06.2014 р. порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 05.08.2014 р.

05.08.2014 р. через відділ діловодства суду відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечив, мотивуючи свої заперечення тим, що на момент прийняття рішення Київської міської ради № 638-7/798 від 10.07.2003 р. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності не був прийнятий».

14.08.2014 р. через відділ діловодства суду відповідачем подано клопотання про застосування позовної давності.

У судових засіданнях 05.08.2014 р. та 14.08.2014 р. оголошувались перерви в порядку 77 Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні 19.08.2014 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, заслухавши представників сторін, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

10.07.2003 року Київською міською радою прийнято рішення № 638-7/798 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», яким затверджено проект відведення земельної ділянки Святошинській районній у місті Києві раді для будівництва та експлуатації житлових будинків на бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва; надано Святошинській районній у місті Києві раді в постійне користування земельну ділянку площею 7, 12 га.

Пунктом 3.7. рішення на землекористувача покладено обов'язок передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 5 % загальної площі будинку (крім службової) на підставі пункту 50 рішення Київської міської ради від 28.12.2002 р. № 232/393 «Про бюджет міста Києва на 2003 рік».

Відповідно до п. 50 рішення Київської міської ради від 28.12.2002 р. № 232/393 «Про бюджет міста Києва на 2003 рік» при відведенні земельних ділянок для будівництва жилих будинків слід передбачати передачу виконавчому органу Київради - Київській міській державній адміністрації (Головному управлінню житлового забезпечення) 5 % загальної площі цих жилих будинків (крім службового), а по земельних ділянках у центральній частині міста Києва, яка визначається Генеральним планом розвитку міста - 10 % загальної площі цих жилих будинків (крім службового) або грошовими коштами, всіма забудовниками, незалежно від джерел фінансування, для забезпечення житлом громадян, що перебувають на квартобліку в районних у місті Києві державних адміністраціях, відселення з ділянок забудови, старих та непридатних для проживання будинків.

Рішенням Київської міської ради № 738/2148 від 18.11.2004 р. внесено зміни до рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» та замінено землекористувача зі Святошинської районної у місті Києві ради на Товариство з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ".

За змістом рішення Київської міської ради № 738/2148 від 18.11.2004 р. Товариству з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" передано в короткострокову оренду на п'ять років земельну ділянку на бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва для будівництва житлових будинків з комплексом соціально-побутового обслуговування.

12.11.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" (надалі - Позивач) та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), яке перейменовано у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (надалі - Відповідач) укладено договір про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва № 7.

Відповідно до п. 1.1. договору, враховуючи зобов'язання, які виникли відповідно до п. 3.7. рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 зі змінами, внесеними рішенням від 18.11.2004 р. та відповідно до п. 5. ст. 3 Закону України «Про запобігання впливу світової кризи на розвиток будівельної галузі та жилого будівництва» позивач домовився провести розрахунки з позивачем по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир з технічним облаштуванням та внутрішнім оздобленням у розмірі 1 684, 98 кв.м. за житлові будинки на бульв. Кольцова, 14 з урахуванням раніше переданої площі з урахуванням раніше переданої площі та з урахуванням вимог діючого законодавства у сфері містобудування.

Пунктом 1.2. договору передбачено, що земельна ділянка на бульв. Кольцова, 14 відведена позивачу згідно з рішенням Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням від 18.11.2004 р. № 738/2148 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею». Згідно з проектом будівництва загальна площа квартир у житлових будинках складає 53 429, 60 кв.м.; термін введення в експлуатацію - 2014 рік; встановлені відрахування в розмірі 5 % загальної площі квартир складають 2 671, 48 кв.м. з урахуванням фактично переданої площі до передачі підлягає 1 684, 98 кв.м.

Відповідно до п.п. 6.1., 6.4. договору він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами зобов'язань, передбачених договором.

03.11.2011 р. між сторонами підписано акт прийому-передачі майнових прав № 47-МП, за яким позивач передав, а відповідач - прийняв майнові права на квартири, що будуються за адресою: бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва, а саме: 8 квартир загальною проектною площею 986, 5 кв.м.з оздобленням на виконання рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням від 18.11.2004 р. № 738/2148.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначає, що чинне на момент укладення договору № 7 від 12.11.2011 р. законодавство України містило пряму заборону вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі замовника.

Також позивач зазначає, що умови договору про передачу 5 % площі квартир, що будуються за адресою: бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва містить ознаки наміру одержання неправомірної вигоди у вигляді передачі майна без законних на те підстав, що врегульовано нормами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Нормативно обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач посилається на приписи ст. 27 Закону України «Про планування і забудову територій», ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також ст. 17 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст. 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст. 142, 143 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст. 12 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент прийняття рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 116 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент прийняття рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу положень ст. 124 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент прийняття рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до п. 10 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16.09.2008 р. № 509-VІ Закон України "Про планування і забудову територій" доповнено ст. 27-1 згідно з частиною 8 якої органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» № 800-VІ від 25.12.2008 р. внесено зміни до ч. 8 ст. 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" та встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема, житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

12.03.2011 р. набрав чинності Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» частиною 7 статті 40 якого встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

З наведеного випливає, що норми Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в частині заборони органам місцевого самоврядування вимагати передачі площі у новозбудованих об'єктах, розповсюджується і на відносини, що виникли до набрання вказаним законом чинності.

За приписами ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

За приписами ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, повноваження органу місцевого самоврядування мають бути визначені на рівні Конституції України та законів України.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

У постанові Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 17/241, яка в силу ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх судів України, касаційна інстанція дійшла висновку, що необґрунтованим є надання судами зворотної дії у часі Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» № 800-VІ від 25.12.2008 р., згідно з розділом III "Прикінцеві та перехідні положення" якого пункт 5 статті 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» № 401-XIV утратив чинність, а до статті 27 Закону України «Про планування і забудову територій» № 1699-Ш внесено зміни відносно відрахування пайових внесків замовником після прийняття об'єкта в експлуатацію, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України роз'яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. А положення частини першої статті 58 Конституції України (про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи) треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Таким чином, внесення змін до ст. 27 Закону України «Про планування і забудову територій» не має наслідком незаконність рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого до набрання чинності таких змін та відповідно не може бути підставою для його скасування з таких підстав.

В той же час, п. 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» містить припис про необхідність приведення у відповідність із цим Законом будь-яких рішень органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі, прийнятих до набрання чинності цим Законом.

Виходячи з вищенаведеного, рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням Київської міської ради від 18.11.2004 р. № 738/2148, мало бути приведено у відповідність до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в силу імперативного припису останнього.

Однак, сторонами не надано суду доказів виконання вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та матеріали справи не містять документально підтвердження відомостей щодо внесення змін до акту органу місцевого самоврядування - рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням Київської міської ради від 18.11.2004 р. № 738/2148, в частині надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі.

В обґрунтування своїх заперечень, відповідач посилається на відсутність Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» на момент прийняття Київською міською радою рішення № 638-7/798 від 10.07.2003 р. та зазначає, що на оспорюваний договір не поширюються вимоги Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо приведення його у відповідність до вимог цього закону, оскільки він не є актом органу місцевого самоврядування.

Крім того, відповідач наголошує, що рішення Київської міської ради № 638-7/798 від 10.07.2003 р. відповідає вимогам чинного на момент його прийняття законодавства України та прийнято в межах компетенції органу місцевого самоврядування.

З приводу наведеного суд відзначає, що за приписами ст. 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зазначення доказів, що підтверджують позов, законодавство, на підставі якого подається позов.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тож, вирішуючи спір по суті, суд виходить і заявлених вимог, а також наведених позивачем обґрунтувань позову та наданих ним доказів, здійснюючи їх оцінку за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України на предмет їх доказовості та процесуальної належності.

У рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16.04.2009 р. у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти.

Тож, з огляду на вищенаведене, вирішуючи даний спір по суті, суд на підставі ст. 4 Господарського процесуального кодексу України не застосовує рішення Київської міської ради від 10.07.2003 р. № 638-7/798 зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням Київської міської ради від 18.11.2004 р. № 738/2148 в частині, що стосується обов'язку Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль-Блюз» передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 5 % загальної площі будинку, як таке, що не відповідає чинному законодавству України.

Слід відзначити, що Цивільним кодексом України закріплені основні засади цивільного законодавства, до яких, зокрема, віднесено справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договором, відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За правилами статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Статтею 648 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства.

В той же час, відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За приписами ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Тож, виходячи за аналізу вищенаведених норм законодавства, слідує, що правомірність договору визначається, виходячи з його відповідності безпосередньо вимогам законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як зазначалось вище, на момент укладення договору про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва № 7 від 12.11.2011 р. нормами чинного законодавства України було встановлено пряму заборону вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, що закріплено у ст. 27 Закону України «Про планування і забудову територій», ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» а також у Законі України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва».

Відповідно до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» правила, встановлені нормами ст. 215 Цивільного кодексу України повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог ст. 203 Цивільного кодексу України. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з п. 2.5.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину.

За приписами п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» при цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Аналогічні вказівки містяться також і у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р., у якій зазначається, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

У відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Тож, здійснивши оцінку наявних у справі доказів, в тому числі, пояснень представників сторін, враховуючи заявлені позивачем вимоги та наведені ним обґрунтування, приймаючи до увагу необґрунтованість заперечень відповідача, суд дійшов висновку про наявність у даному випадку обставин, з якими цивільне законодавство України пов'язує визнання недійсність правочинів, у зв'язку з чим задовольняє позов в цій частині.

В той же час, суд вважає за необхідне звернути увагу, що за змістом ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» корупційне правопорушення - умисне діяння, що містить ознаки корупції, за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність. Корупція - використання особою, наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди або на вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей.

При цьому, статтею 62 Конституції України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Однак у матеріалах справи відступні будь-які докази вчинення посадовими особами діянь, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», що кваліфікуються як корупційне правопорушення та за які передбачена кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.

Таким чином, суд вважає безпідставними та необґрунтованими посилання позивача на порушення норм Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» при укладенні оспорюваного правочину.

Стосовно клопотання відповідача про застосування позовної давності до вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ", суд відзначає, що відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до п. 2.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність. Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тож, приймаючи до уваги, що оспорюваний правочин укладено 12.11.2011 р., суд вважає що перебіг трирічного строку на звернення до суду почався безпосередньо з моменту укладення такого договору та, відповідно, на момент звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" до суду з даним позовом не сплив.

Що ж до вимоги позивача про визнання недійсним акту приймання-передачі майнових прав № 47-МП від 03.11.2011 р., суд відзначає, що останній посвідчує факт виконання позивачем зобов'язань за договором про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва № 7 від 12.11.2011 р. та підтверджує передачу відповідачу 8 квартир загальною проектною площею 986, 5 кв.м. по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва.

Варто також відзначити, що акт приймання-передачі майнових прав № 47-МП від 03.11.2011 р. складений на виконання вищевказаного договору № 7 від 12.11.2011 р.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про недійсність договору про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва № 7 від 12.11.2011 р., а вимога про визнання недійсним акту № 47-МП від 03.11.2011 р. є похідною, суд, приймаючи до уваги встановлені у процесі розгляду даної справи обставини, вважає обґрунтованими доводи позивача про недійсність вказаного акту.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог, наявних у справі доказів та встановлених судом обставин, суд дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі.

Витрати по сплаті судового бору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір № 7 від 12.11.2011 р. про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" (03680, м. Київ, вул. Сім'ї Сосніних,9, код ЄДРПОУ 32210286) та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), яке перейменовано у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01030, м. Київ, вул. Володимирська, 42, код ЄДРПОУ 24378016).

3. Визнати недійсним акт № 47-МП від 03.11.2011 р. приймання-передачі майнових прав, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" (03680, м. Київ, вул. Сім'ї Сосніних,9, код ЄДРПОУ 32210286) та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), яке перейменовано у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01030, м. Київ, вул. Володимирська, 42, код ЄДРПОУ 24378016).

4. Стягнути з Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01030, м. Київ, вул. Володимирська, 42, код ЄДРПОУ 24378016), з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" (03680, м. Київ, вул. Сім'ї Сосніних, 9, код ЄДРПОУ 32210286) судовий збір у розмірі 2 436, 00 (дві тисячі чотириста тридцять шість) грн. 00 коп. - судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено: 21.08.2014 р.

Суддя Домнічева І.О.