Рішення № 39991159, 30.07.2014, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

30.07.2014 Справа № 920/964/14

Господарський суд Сумської області, у складі судді Зайцевої І.В. при секретарі судового засідання Кальченко А.М., розглянувши матеріали справи № 920/964/14:

за позовом: прокурора м. Суми в інтересах держави

до відповідачів: 1) Сумська міська рада, м. Суми

2) Фізична особа - підприємець ОСОБА_2, м. Суми

про визнання договору недійсним,

За участю представників сторін:

від позивача: прокурор А.Іващенко (посв. № 006023 від 26.09.2012 року);

від 1-го відповідача: представник Сумської міської ради Кузченко Т.М. (дов. № 273/02020217 від 10.02.2014 р.)

від 2-го відповідача: не з'явився

Суть спору: Прокурор подав позовну заяву в інтересах держави, в якій просить суд: 1) визнати недійсним договір № 082/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладений 21.05.2014 року між Сумською міською радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2; 2) зобов'язати фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 звільнити та повернути у комунальну власність земельну ділянку загальною площею 62 кв.м, розташовану в районі АДРЕСА_2.

Прокурор підтримує позовні вимоги в повному обсязі.

Представник 1-го відповідача Сумської міської ради в минулому судовому засіданні подав відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти позову і вважає, що порушення земельного законодавства при укладенні оспорюваного договору не відбулось.

2-й відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, вимог увал господарського суду від 05.06.2014 року та 26.06.2014 р. не виконав, відзив на позовну заяву не подав.

Враховуючи достатність часу, наданого позивачу та відповідачу для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 43 та ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представника 1-го відповідача та оцінивши надані докази, суд встановив:

Згідно ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а незаконна передача у користування спірної земельної ділянки порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.

У зв'язку з тим, що Державна інспекція сільського господарства у Сумській області позбавлена повноважень звернення до господарського суду з вказаними позовними вимогами вбачаються правові підстави для звернення прокурора з позовною заявою як позивача.

Рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради № 155 від 12.04.2012 р. ФОП ОСОБА_2 надано дозвіл на розміщення тимчасових споруд (літніх майданчиків) для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми. Пунктом 3 вказаного рішення зазначеного вище суб'єкта господарювання зобов'язано звернутися до Управління архітектури та містобудування Сумської міської ради для укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми.

У подальшому 21.05.2012 року міська рада з ФОП ОСОБА_2 уклала договір № 082/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми.

Відповідно до п. 1.1. договору Сумська міська рада (розпорядник території) та ФОП ОСОБА_2 (сервітуарій) домовляються на встановлення особистого строкового сервітуту за тимчасовою спорудою на території прибережної захисної смуги загальною площею 62 кв.м в районі АДРЕСА_2 для провадження підприємницької діяльності.

Пунктом 2.2 договору визначено, що сервітуарій має право на строкове користування територією міської ради терміном на 5 років.

Суд погоджується, що даний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства України.

Так, поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 Цивільного кодексу України (ст.ст. 401-406) та главою 16 Земельного кодексу України (ст.ст. 98-102).

Відповідно до ч. 1 ст. 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Таким чином, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним становищем.

Враховуючи викладене, суб'єкт господарювання, якому надано дозвіл на розміщення тимчасової споруди та встановлено особистий строковий сервітут не є суб'єктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту.

Сервітут, як право користування чужим майном, дозволяє суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут. Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникати за наявності двох суб'єктів, одним з яких є власник або володілець майна, яке має бути обтяжене сервітутом, іншим - особа, яка вимагає встановлення сервітуту.

Згідно ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 року, види права земельного сервітуту визначає ст. 99 Земельного кодексу України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок.

Порядок встановлення земельних сервітутів встановлений ст.. 100 Земельного кодексу України. Право земельного сервітуту по суті є можливістю обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок) в певних цілях.

Згідно ст.. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до положень ст.. з даного закону державна реєстрація є обов'язковою.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 Земельного кодексу України, прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

Пунктом «г» частини 2 ст. 61 Земельного кодексу України визначено, що будівництво будь - яких споруд (крім гідротехнічних навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів забороняється у прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.

Частиною 1 ст. 404 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено проведення державної реєстрації права користування (сервітуту) земельною ділянкою.

За приписами ч. 1 ст. 19 зазначеного вище Закону, державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Статтею 202 Земельного кодексу України встановлено, що державна реєстрація ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

У зв'язку з тим, що земельна ділянка як об'єкт реєстрації у відповідному порядку не створена, внесення відповідних відомостей органами Держкомзему до Поземельної книги не відбулося.

Доречним є посилання прокурора на постанову Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Так, відповідно до п. 2 вказаної постанови судам необхідно врахувати, що що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної

Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Отже, законодавець визначив в якості вимог до вчиненого правочину, зокрема, відповідність його змісту (що включає зазначення на права та обов'язки за правочином та осіб - учасників правочину), а також його відповідність дійсному волевиявленню учасника правочину. Невідповідність змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства є самостійною підставою для визнання договору недійсним.

Таким чином, з аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП ОСОБА_2 - не був власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.

Твердження 1-го відповідача, що оспорюваний договір не встановлює земельного сервітуту, оскільки його предметом є особистий строковий сервітут, - до уваги не приймається, оскільки в п. 1.2 даного договору зазначено, що об'єктом особистого строкового сервітуту за даним Договором є територія (об'єкт благоустрою) в м. Суми, прибережна захисна смуга в районі АДРЕСА_2, відповідно до проектної документації, площею 62 кв.м, розташування та межі якої зазначено в Додатку до цього Договору.

Взагалі ж правовідносини між відповідачами мають характер правовідносин щодо оренди земельної ділянки, отже в даному випадку вбачаються ознаки удаваного правочину, з огляду на ст. 235 Господарського кодексу України, п.1 якої визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

На підставі ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України з відповідачів стягується 2 436 грн. 00 коп. судового збору в доход державного бюджету, по 1 218 грн. 00 коп. з кожного.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 203, 215, 401, 402, 404 Цивільного кодексу України, статтями 5, 61, 98-100, 123, 126, 134, 135, 202 Земельного кодексу України, статтями 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір № 082/12 від 21.05.2012 року про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди, укладений між Сумською міською радою (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (40000, АДРЕСА_1, ід. номер НОМЕР_1 ).

3. Зобов'язати фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 (40000, АДРЕСА_1, ід. номер НОМЕР_1 ) звільнити та повернути у комунальну власність земельну ділянку загальною площею 62 кв.м, розташовану в районі АДРЕСА_2.

4. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (40000, АДРЕСА_1, ід. номер НОМЕР_1 ) в доход державного бюджету (рахунок 31218206783002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001) судовий збір в сумі 1 218 грн. 00 коп.

5. Стягнути з Сумської міської ради (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2) в доход державного бюджету (рахунок 31218206783002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001) судовий збір в сумі 1 218 грн. 00 коп.

6. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення підписано 01.08.2014 року.

Суддя І.В. Зайцева