Рішення № 39985258, 28.07.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 347/616/14-ц

Провадження № 22-ц/779/1710/2014

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Турянський І.Є. І. Є.

Суддя-доповідач Меленко О.Є.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Меленко О.Є.

суддів Васильковського В.М., Малєєва А.Ю.

секретаря Гавриляк Є.М.

з участю: апелянта ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3,

позивача ОСОБА_4, представника позивачів ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 - ОСОБА_8,

відповідача ОСОБА_9,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 до ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду від 18 червня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

В березні 2014 року ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 звернулися в суд з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно. В обгрунтування своїх вимог посилались на те, що на початку 2013 року придбали в приватного підприємця ОСОБА_9 меблі та залишили їх на зберігання продавцю в магазині. Коли вони звернулися до ОСОБА_9 з проханням доставити придбані меблі до їх домівок, їм було відмовлено.

В подальшому стало відомо, що на вказане майно було накладено арешт, оскільки між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 існує спір про поділ спільного майна подружжя. Як доказ придбання меблів, позивачі надали накладні, в яких зазначено кількість, асортимент і ціна придбаного у ОСОБА_9 майна.

У зв'язку з тим, що спірне майно, на думку позивачів, вже не належить відповідачам, а тому не може бути предметом поділу спільного майна подружжя, просили визнати за ними право власності на придбане рухоме майно.

Рішенням Косівського районного суду від 18 червня 2014 року позов ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 до ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно задоволено.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на спальню «Олімпія» вартістю 14300 грн., спальню «Елегант» вартістю 31600 грн., буфет-вітрину «Турол» вартістю 14400 грн., м'яку частину «Візові» вартістю 20400 грн., кут «Ромео» вартістю 6980 грн., годинник «Регал» вартістю 17600 грн.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на спальню «Лала» вартістю 11600 грн., диван «Ромео» вартістю 3950 грн., спальню «Еліганс» (без шафи) вартістю 20760 грн., стіл «Європа» вартістю 2950 грн., 12 крісел «Консул» вартістю 4200 грн., журнальний столик вартістю 2500 грн.

Визнано за ОСОБА_7 право власності на спальню «Венеція» вартістю 56355 грн. спальню «Мартіні» вартістю 11200 грн., м'яку частину «Луїджі» вартістю 20500 грн., бібліотеку «Верона» вартістю 30240 грн., стіл «Регал» вартістю 11200 грн., 12 крісел «Регал» вартістю 18000 грн., буфет кутовий «Регал» вартістю 11900 грн.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на спальню «Фотура» (купе) вартістю 13500 грн., стіл «Європа» вартістю 2950 грн., 6 крісел «Фараон» вартістю 2100 грн.

Зобов'язано ОСОБА_9 та ОСОБА_2 повернути належні ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 меблі з магазину, що в с. Смодна Косівського району Івано-Франківської області.

Стягнуто з ОСОБА_9 та ОСОБА_2 в солідарному порядку в спеціальний фонд державного бюджету 3456 грн. судового збору.

На дане рішення ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відхилив її клопотання про обов'язкову участь позивачів в судовому засідання, адже зі слів самих позивачів їй відомо, що жодних меблів у відповідача ОСОБА_9 вони не придбавали. Накладні, на які позивачі посилаються, як доказ купівлі ними товарів, не є документами строгої звітності, а тому не можуть бути належними доказами у справі. Будучи приватним підприємцем та здійснюючи підприємницьку діяльність, ОСОБА_9 зобов'язаний вести книгу обліку доходів, яка є єдиним документом, що може підтвердити фактичне здійснення господарської операції, однак клопотання про витребування вказаного документу, судом було безпідставно відхилено.

Також апелянт вказує на те, що залишаючи придбане майно на зберігання, позивачі не укладали жодного договору зберігання з ОСОБА_9, як то передбачено вимогами ст. 937, 208 ЦК України. Однак суд залишив поза увагою даний факт.

З цих підстав рішення суду першої інстанції, апелянт просила скасувати, та ухвалити нове рішення яким в задоволенні позову відмовити.

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 та її представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_4, представник ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7- ОСОБА_8, відповідач ОСОБА_9 доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, доводи представників, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов та визнаючи за позивачами право власності на рухоме майно, суд першої інстанції прийшов до висновку, про беззаперечність факту придбання ними товарів у приватного підприємця - відповідача ОСОБА_9, що підтверджується копіями накладних.

Однак погодитись з таким висновком суду колегія суддів Апеляційного суду не може виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи між сторонами виник спір, з приводу визнання права власності на майно (меблі), які були придбані позивачами у підприємця ОСОБА_9

Судом також встановлено, що на даний час в провадженні Косівського районного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про поділ майна подружжя, зокрема і майна на яке просили визнати право власності позивачі.

Згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до частити 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно п.1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

Виходячи з вимог ст. ст.10, 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ст.59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Крім того, враховуючи вищезазначені вимоги ст. 60 ЦПК та виходячи з принципу змагальності незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов'язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої, і підставу позову повинен довести саме позивач.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема позовної заяви, як доказ придбання товарів у підприємця-відповідача ОСОБА_9 позивачі посилались на накладні, які містять інформацію про кількість, асортимент, та ціну майна. Колегія суддів погоджується з твердженнями позивачів про інформацію яку містять накладні, разом з тим у вказаних документах відсутня будь яка відмітка чи штам про оплату вказаного товару. Таким чином докази на які посилалися позивачі не є вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (купівлі товару), а відтак накладні будуть мати силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Відповідно до п.11 ст.8 Закону України «Про захист прав споживачів» під час продажу товару продавець зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ встановленої форми, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу.

Згідно п.22 Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення, затвердженого постановою КМ України від 15.06.2006р. №833, розрахунки за продані товари та надані послуги можуть здійснюватися готівкою та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) відповідно до законодавства. Разом з товаром споживачеві в обов'язковому порядку видається розрахунковий документ установленої форми на повну суму проведеної операції, який засвідчує факт купівлі товару та/або надання послуги.

Доказів проведення оплати позивачі суду не надали.

Що ж стосується представленої відповідачем ОСОБА_9 в засіданні апеляційного суду книги доходів СПД, то облікові записи про продаж товару, який на даний час є спірним, зроблено останніми, у зв'язку з чим достовірно встановити час їх виконання неможливо. Крім цього, з слів самого ОСОБА_9, представлена книга обліку доходів СПД на даний час є недійсною, оскільки у жовтні 2013 року ним отримано нову книгу обліку доходів.

Вирішуючи питання щодо набуття права власності на придбане майно, судом першої інстанції також не враховано того, що для рухомих речей (якими є спірні меблі), цивільним законодавством України, зокрема ст.ст. 334, 336 ЦК визначено цей момент моментом передання (вручення, отримання) та заволодіння речі. При цьому, договору, яким могло бути встановлено інший момент такої передачі (наприклад, сплата покупної ціни, підписання передавального акта, настання іншої умови, передбаченої договором, тощо) сторони не укладали.

Що ж до доводів представника позивачів та відповідача ОСОБА_9 про залишення покупцями придбаних меблів продавцеві на зберігання, то слід зазначити наступне.

Виходячи з пункту 25 Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення, затвердженого постановою КМ України від 15.06.2006р. №833, придбані великогабаритні товари (меблі, будівельні матеріали, піаніно, холодильники, пральні машини тощо) споживач має право залишити на зберігання у суб'єкта господарювання на узгоджений строк шляхом укладення договору зберігання відповідного товару. До залишеного на зберігання товару додається копія розрахункового документа, на якій зазначається строк зберігання, а на самому товарі розміщується табличка з написом "Продано". Суб'єкт господарювання протягом зазначеного строку несе відповідальність за зберігання і якість товару.

Зважаючи на те, що визначені позивачами (і визнані відповідачем ОСОБА_9) правовідносини підпадають під ознаки договору зберігання, правовий режим якого визначено главою 66 Цивільного кодексу України, то такий договір згідно з частиною першою статті 937 ЦК України укладається у письмовій формі. У відповідності до ч. 1 ст. 937 ЦК України, письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Разом з тим, матеріали справи не містять, а сторони не надали жодних належних доказів, які б підтверджували як купівлю ними товару, так і залишення придбаного товару на зберігання у відповідача ОСОБА_9

За змістом ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів Апеляційного суду приходить до висновку, що рішення судом першої інстанції постановлене з порушенням вимог процесуального права із неправильним застосуванням матеріального права, а тому воно підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Зважаючи на те, що предметом спору було майно на загальну суму 319 185 грн., то судовий збір в сумі 3 191 грн. 85 коп., який позивачі не сплатили при зверненні до суду, підлягає стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 пропорційно до заявлених ними вимог.

На підставі наведеного та ст.ст. 334, 336, 937 ЦК України, ст.ст. 59, 60, 88 ЦПК України, керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316 , 317 ЦПК України, колегія судів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Косівського районного суду від 18 червня 2014 року скасувати та ухвалити нове.

В задоволенні позову ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 до ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_7 459 грн. 60 коп., з ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 по 1064 грн. 80 коп. судового збору в дохід держави з кожного.

Рішення набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили

Головуючий: О.Є. Меленко

Судді: В.М. Васильковський

А.Ю. Малєєв