Рішення № 39859959, 17.07.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/7941/14 17.07.14

За позовом Державного агентства резерву України

До Публічного акціонерного товариства «Завод КІНАП»

Про зобов'язання вчинити дії та стягнення 221 571,00 грн.

За участю Київської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Центрального регіону України

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

Від позивача: Сущук Т.І. представник за довіреністю № 1832/0/4-14 від 16.05.14.

Від відповідача: не з'явився

Від прокуратури: Пантюхов О.В. посвідчення № 011863 від 28.10.13.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Державного агентства резерву України (далі - позивач) до Відкритого акціонерного товариства «Завод КІНАП» (далі - відповідач) про:

- зобов'язання відповідача повернути до державного резерву матеріальні цінності, щодо яких встановлено факти незабезпечення збереження, а саме: латунь ливарна (вторинна) у кількості 3,5 тонни;

- стягнення з відповідача 221 571,00 грн., а саме: 105 000,00 грн. - штрафу, 116 571,00 грн. - пені.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що на відповідальне зберігання відповідача були закладені матеріальні цінності мобілізаційного резерву, зокрема, латунь ливарна (вторинна) у кількості 3,5 тонни, проте, відповідачем не було забезпечено збереження цих матеріальних цінностей, в зв'язку з чим вказані матеріальні цінності підлягають поверненню позивачу зі стягненням з Відкритого акціонерного товариства «Завод КІНАП» пені та штрафу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.04.14. порушено провадження у справі № 910/7941/14 та призначено її до розгляду на 20.05.14.

В зв'язку з неявкою в судове засідання 20.05.14. представника відповідача та з огляду на невиконання сторонами вимог ухвали суду про порушення провадження в даній справі, на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено на 05.06.14., про що судом було прийнято відповідну ухвалу.

05.06.14. Київська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Центрального регіону України через відділ діловодства суду подала заяву про вступ у справу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.14., в зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача, невиконання ним та часткове невиконання позивачем вимог попередніх ухвал суду, розгляд справи на підставі ст. 77 ГПК України було відкладено на 26.06.14.

В зв'язку з перебуванням суддів Ващенко Т.М. у відпустці, справу № 910/7941/14 було призначено до розгляду на 17.07.14.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.14. здійснено процесуальне правонаступництво відповідача Відкритого акціонерного товариства «Завод КІНАП» та замінено його правонаступником - Публічним акціонерним товариством «Завод КІНАП».

В судовому засіданні 17.07.14. представником позивача було підтримано свої позовні вимоги.

Представником прокуратури в судовому засіданні 17.07.14. було підтримано позовні вимоги позивача.

Представник відповідача в судове засідання 17.07.14. вкотре не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду не виконав, письмового відзиву на позов та контррозрахунку ціни позову не надав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, враховуючи предмет спору, а також доказове наповнення матеріалів справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд у нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ухвалив рішення у справі № 910/7941/14.

В судовому засіданні 17.07.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та прокуратури, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв" відповідальним зберіганням матеріальних цінностей є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

За приписами частин 1, 2 ст. 11 вказаного Закону запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві та мобілізаційних завдань у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей (відповідно до п. 5 "Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 р. № 1129).

За приписами п. 10 «Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 р. № 1129, матеріальні цінності вважаються закладеними до державного резерву після підписання акта про їх приймання, розміщення на місці постійного зберігання та оформлення відповідних бухгалтерських документів складського обліку.

Абзацами 2, 3 п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 17.10.2012 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про державний матеріальний резерв" роз'яснено, що відповідні правовідносини підпадають під ознаки договору зберігання, правовий режим якого визначено главою 66 ЦК України. Такий договір згідно з частиною першою статті 937 ЦК України укладається у письмовій формі. Водночас законом не встановлено наслідків у вигляді недійсності договору відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву через недодержання форми його укладення, а тому господарські суди повинні у кожному конкретному випадку з'ясовувати дійсний зміст правовідносин сторін на предмет наявності між ними договірних відносин щодо зберігання відповідних матеріальних цінностей. Доказами такої наявності можуть бути, зокрема, документи, зазначені у пункті 10 названого Порядку, а саме акт про приймання матеріальних цінностей та належно оформлені бухгалтерські документи складського обліку.

З'ясовуючи зміст правовідносин сторін щодо зберігання відповідних матеріальних цінностей, судом на підставі матеріалів справи встановлено, що відповідач є зберігачем матеріальних цінностей державного резерву на підставі номенклатури затвердженою Держпланом СРСР від 26.06.88. № В-2814сс. Йому було доведене мобілізаційне завдання щодо закладення до резерву, зокрема, латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни, що в указаній кількості була накопичена.

Вказаний висновок суду ґрунтуються на наявних у матеріалах справи документах, у тому числі актом інвентаризації матеріальних цінностей мобілізаційного резерву станом на 01.07.06., 09.01.08., довідки № 1 від 09.01.08., звірювальною відомістю від червня 2006 року, актом відповідача від червня 2006 року, актом ревізії відповідача від 12.01.08.

Позов мотивовано тим, що всупереч вимогам Закону України "Про державний матеріальний резерв" відповідач не забезпечив збереження латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни, що знаходилась у нього на зберіганні.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідач своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, обґрунтування своєї правової позиції у справі не надав.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 151 ЦК УРСР, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно з ст. 4 ЦК УРСР, цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень ЦК України, що набрав чинності 01.01.04., Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Враховуючи те, що цивільні права та обов'язки сторін продовжують існувати, то між сторонами виникли правовідносини по зберіганню матеріальних цінностей державного матеріального резерву, врегульовані главою 36 ЦК УРСР, главою 66 ЦК України та ЗУ «Про державний матеріальний резерв».

Далі, враховуючи встановлення обставини того, що відповідач є зберігачем закладених матеріальних цінностей державного резерву, суд дійшов висновку про те, що в силу приписів ст. 4, ч. 3 ст. 154 Цивільного кодексу Української РСР шляхом прийняття Публічним акціонерним товариством «Завод КІНАП» майна державного резерву на зберігання між сторонами по справі виникли відносини з договору відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву, врегульовані Законом України "Про державний матеріальний резерв".

За правилами ст. 954 ЦК України, положення глави 66 ЦК України застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. ст. 950,951 ЦК України, За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.

За приписами ч. 4 ст. 11, ч. 1 ст. 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов'язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно з зазначеними завданнями власними силами. Державний резерв матеріальних цінностей є недоторканним і може використовуватися лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Таким чином, відповідач був зобов'язаний зберігати матеріальні цінності мобілізаційного резерву до моменту зняття з нього в установленому порядку мобілізаційного завдання.

Разом з тим, відповідач збереження зазначених матеріальних цінностей не забезпечив, що підтверджується актом ревізії відповідача від 12.01.08., відомістю до акта перевірки наявності та якісного стану матеріальних цінностей мобілізаційного резерву станом на 01.07.06. ВАТ «Завод «КІНАП», звіт затверджу вальними зобов'язаннями за 2002 рік, актами на закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву в порядку поповнення (повернення нестачі) за 20052 рік, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.10.04. № 689-р.

Доказів наявності у відповідача або ж реалізації останнім в установленому порядку вказаних цінностей державного матеріального резерву суду не надано.

При цьому, судом встановлено, що латунь ливарну (вторинну) у кількості 3,5 тонни, що знаходилась на зберіганні у відповідача розброньовано не було.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що в даному випадку у позивача є право ставити питання про повернення матеріальних цінностей державного резерву.

В силу ст. 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З огляду на наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено факт не забезпечення відповідачем переданих йому на зберігання матеріальних цінностей державного резерву - латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни, а тому зазначені матеріальні цінності мобілізаційного резерву підлягають поверненню позивачу, а позовні вимоги в цій частині є такими, що підлягають задоволенню.

Факт незабезпечення збереження матеріальних цінностей державного резерву є порушенням операцій з матеріальними цінностями державного резерву, що в свою чергу свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань.

Згідно з ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

За неналежне виконання зобов'язань ст. 230 Господарського кодексу України передбачає відповідальність у вигляді стягнення штрафних санкцій.

Оскільки відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України сплата неустойки регулюється законом, то відповідно до п. 10 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" у разі незабезпечення збереження матеріальних цінностей державного резерву, в тому числі самовільного відчуження, з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких перебувають ці цінності, стягується штраф у розмірі 100 відсотків вартості виходячи з їх ринкової ціни на день виявлення факту відсутності (самовільного відчуження), а також пеня з вартості відсутнього їх обсягу за кожний день до повного повернення матеріальних цінностей.

Згідно службової записки № 0,62/167 від 18.12.13. вартість вищевказаних матеріальних цінностей станом на день виявлення факту їх відсутності (за актом ревізії від 12.01.08.) становила 30 000,00 грн. за тонну.

Відповідно до п. 16 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" розмір пені, передбачений п. 10 цієї статті, обчислюється з вартості матеріальних цінностей виходячи з подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Здійснивши перерахунок пред'явлених до стягнення позивачем з відповідача штрафу та пені, судом встановлено, що їх розмір становить 105 000,00 грн. (штраф) та 116 571,00 грн. (пеня).

Таким чином, відповідно до положень ст. 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Завод КІНАП» (04073, м. Київ, вул. Фрунзе, б. 160; ідентифікаційний код 14311850) повернути до державного резерву матеріальні цінності: латунь ливарну (вторинну) у кількості 3,5 (три з половиною) тонни.

3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Завод КІНАП» (04073, м. Київ, вул. Фрунзе, б. 160; ідентифікаційний код 14311850) на користь Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Пушкінська, 28; ідентифікаційний код 37472392) 105 000,00 грн. (сто п'ять тисяч) грн. 00 коп. - штрафу та 116 571 (сто шістнадцять тисяч п'ятсот сімдесят одну) грн. 00 коп. - пені.

4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Завод КІНАП» (04073, м. Київ, вул. Фрунзе, б. 160; ідентифікаційний код 14311850) в доход Державного бюджету України 6 531 (шість тисяч п'ятсот тридцять одну) грн. 42 коп. - витрат по сплаті судового збору.

5. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.07.14.

Суддя Т.М. Ващенко