Ухвала суду № 39834315, 16.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" липня 2014 р. м. Київ К/800/6225/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І.В. Бухтіярової І.О. Костенка М.І.

розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Універсальна компанія»

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2013 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2013 р.

у справі № 826/11570/13-а

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Універсальна компанія»

до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Універсальна компанія» (далі - позивач, ТОВ «Універсальна компанія») звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (далі - відповідач, ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві), в якому просило суд визнати нечинними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 18.03.2013 р. № 0001992220 та № 0002002220.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2013 р., яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2013 р., у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2013 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2013 р. і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач заперечень на касаційну скаргу не надав, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 27.02.2013 р., на підставі наказу від 20.02.2013 р. № 407 та згідно із підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78, пункту 79.1 статті 79 Податкового кодексу України, посадовою особою ДПІ у Дніпровському районі м. Києва була проведена документальна позапланова невиїзна перевірка ТОВ «Універсальна компанія» з питань взаємовідносин з ТОВ «МВ Консалтінг» за період з 01.03.2012 р. по 31.03.2012 р., за результатами якої складено акт від 27.02.2013 р. № 758/22-221/37292724 та встановлено порушення позивачем вимог: - підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток за І квартал 2012 року на суму 74 953 грн.; - пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість у березні 2012 року на суму 71 383 грн.; - частин першої, п'ятої статті 203, частин першої, другої статті 215, частини першої статті 216, статей 228, 626, 629, 650, 655, 658, 662 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ТОВ «Універсальна компанія» з ТОВ «МВ Консалтінг» за період з 01.03.2012 р. по 31.03.2012 р.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем 18.03.2013 р. були винесені податкові повідомлення-рішення: № 0001992220, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у загальному розмірі 112 429 грн., з яких 74 953 грн. - за основним платежем та 37 476 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); № 0002002220, відповідно до якого позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 107 075 грн., з яких 71 383 грн. - за основним платежем та 35 692 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Як вбачається з акту перевірки № 758/22-221/37292724 від 27.02.2013 р. підставою для нарахування позивачу вказаних податкових зобов'язань слугували висновки перевіряючих про безпідставне формування позивачем складу валових витрат та податкового кредиту за результатами господарських операцій з ТОВ «МВ Консалтінг», оскільки, за твердженнями відповідача, правочин укладений позивачем з вказаним контрагентом не спричиняє реального настання правових наслідків обумовлених ним, а видані під час оформлення цих операцій документи бухгалтерського та податкового обліку не можуть слугувати підставою для формування податкового кредиту і валових витрат позивача.При цьому податковий орган посилався на акт ДПІ у Печерському районі м. Києва від 16.08.2012 р. № 3139/22-9/37318333 про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «МВ Консалтінг» за період з 01.01.2012 р. по 30.06.2012 р. та дані автоматизованих інформаційних систем ДПІ у Дніпровському районі м. Києва.

Суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін судом апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, що висновки податкового органу викладені в акті перевірки щодо порушення позивачем положень податкового законодавства в частині формування податкового кредиту з податку на додану вартість та віднесення відповідних сум витрат до складу валових витрат за період, що перевірявся по взаємовідносинах з ТОВ «МВ Консалтінг» є обґрунтованими, а тому оскаржувані податкові повідомлення-рішення не підлягають скасуванню.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може погодитись з такими висновками судів, вважаючи їх передчасними та такими, що винесені з неповним з'ясуванням всіх обставин справи, виходячи з наступного.

Відповідно до статі 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Предметом доказування у відповідній категорії спорів є реальність господарських операцій, що є підставою для виникнення права на податковий кредит та формування валових витрат; добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених ним дій господарській меті, а також реальність усіх даних, наведених у документах, що надають право на податковий кредит та на формування валових витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток.

Відповідно до вимог пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Таким чином, будь-які документи, у тому числі договори, накладні, рахунки тощо, мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Враховуючи викладене, для підтвердження даних податкового обліку необхідно брати до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Отже, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: - придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; - придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Тобто, необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Судам, при вирішенні даної справи, слід звернути увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку. При цьому приймати на підтвердження даних податкового обліку можна лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

З метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам необхідно з'ясувати, зокрема: - рух активів у процесі здійснення господарської операції; - установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції; - установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку. В обов'язковому порядку необхідно дослідити наявність господарської мети при вчиненні відповідних дій платника податку. Перевірці підлягають доводи податкового органу, що свідчать про відсутність ділової мети у діях платника податку, зокрема у разі подальшого продажу придбаного товару нижче за ціну придбання; придбання товарів (послуг) у посередників за наявності прямих контактів з їх виробниками; придбання послуг, використання яких не може мати позитивного впливу на результати господарської діяльності платника податку тощо.

Частиною п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Як встановлено судами, у перевіреному податковим органом періоді позивачем в межах своєї господарської діяльності було укладено правочин зі своїм контрагентом.

Вказаний правочин та первинні документи бухгалтерського та податкового обліку наявні в матеріалах справи.

Проте, ухвалюючи судові рішення по справі, суди попередніх інстанцій посилались на докази, які є обов'язковими, але не вичерпними.

Для цього судам слід було достеменно з'ясувати характер та зміст операцій у перевіреному періоді, дослідити наявність у підприємства основних засобів та трудових ресурсів, необхідних для вчинення дій, що становлять зміст відповідних операцій, наявність залишків невикористаної продукції та реалізацію використаної продукції.

Колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених ним дій господарській меті. Тобто не з'ясовано належним чином напрямок та цілі діяльності позивача та чи відповідають дії по укладенню та виконанню спірного договору господарській меті товариства.

Висновки про нереальність здійснених позивачем господарських операцій, за наслідками яких було сформовано спірний податковий кредит та показник валових витрат суди зробили без фактичного дослідження обставин, що стосуються такого питання.

Так, при дослідження характеру спірних господарських операцій суди обмежилися дослідженням їх реальності без ретельного дослідження обставин виконання цих операцій, пославшись лише на інформацію акта перевірки та неналежне оформлення товарно-транспортних накладних.

Таким чином, для правильного вирішення даного спору необхідним є дослідження самого договору укладеного між позивачем та контрагентом, всіх первинних документів, пов'язаних з його виконанням, обставин, які б підтверджували рух активів у процесі здійснення господарських операцій позивача з контрагентом, а також встановлення наявності зв'язку між фактом придбання товарів (послуг) з понесенням інших витрат із господарською діяльністю платника податку та використання цих товарів у господарській діяльності.

Варто також зазначити, що поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентами податкових зобов'язань. А відтак платник не може зазнавати негативних наслідків (зокрема, у вигляді позбавлення його права на податковий кредит) внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Однак у разі якщо податковий орган доведе узгодженість дій між платником та його контрагентом, які свідчать про здійснення операцій без наміру створити відповідні цим операціям правові наслідки з метою отримати податкову вигоду, або що платник податку діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускав його контрагент, або що діяльність платника податку спрямована на здійснення операцій, пов'язаних з наданням податкової вигоди, переважно з контрагентами, які не виконують своїх податкових зобов'язань, то право платника на податковий кредит не можна вважати законним.

Відповідні обставини попередніми судовими інстанціями не досліджувалися взагалі.

Крім того, викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки Податковий кодекс України та Закон України «Про державну податкову службу в Україні» не надають податковим органам повноважень на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. Зазначені нормативно-правові акти не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам положень Цивільного кодексу України. Повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті перевірки, належать виключно до компетенції суду.

Отже, колегія суду приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не розглянули належним чином докази, що містяться в матеріалах справи, не надали належну оцінку обставинам справи, порушили та невірно застосували норми матеріального права, та, як наслідок, прийняли незаконні рішення.

Касаційна ж інстанція згідно з частини другої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може досліджувати докази, встановлювати або визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи викладене, касаційна інстанція на підставі статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам у справі, порушень норм процесуального права, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з'ясування та правильного вирішення спору по суті.

Під час нового судового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, повно та об'єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Відповідно до вищевикладеного, касаційна скарга ТОВ «Універсальна компанія» підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Універсальна компанія» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2013 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2013 р. у справі № 826/11570/13-а - скасувати.

Справу № 826/11570/13-а направити на новий судовий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя підпис І.В. Приходько Судді підпис І.М. Бухтіярова підпис М.І. Костенко