Ухвала суду № 39833982, 02.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 липня 2014 року м. Київ К/9991/8018/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Зміївському районі Харківської області (далі - ДПІ)

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.10.2011

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.01.2012

у справі № 2а-10356/11/2070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кронекс-Україна» (далі - Товариство)

до ДПІ

про скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ від 27.05.2011 № 0000201801.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 04.10.2011, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.01.2012, позов задоволено.

Судові рішення по справі мотивовано тим, що Товариством дотримано законодавчо встановлені умови формування податкового кредиту, тоді як податковою інспекцією не доведено існування обставин, з якими чинне законодавство пов'язує необґрунтованість податкової вигоди.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти попередніх інстанцій та відмовити у позові.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для її задоволення виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну невиїзну позапланову перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинам з товариством з обмеженою відповідальністю «Ерітаж» (далі - ТОВ «Ерітаж») за лютий 2011 року.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 16.05.2011 №468/18-012/30192967 та прийнято податкове повідомлення рішення від 27.05.2011 № 0000201801, згідно з яким позивачеві донараховано податкове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 315 834 грн. (у тому числі 315 833 грн. за основним платежем та 1 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що операції з придбання позивачем товарно-матеріальних цінностей (відходів паперу та картону) у ТОВ «Ерітаж» в рамках виконання договору поставки від 01.02.2011 № М-0102/11 мали фіктивний характер. При цьому ДПІ посилається на те, що: у названого контрагента відсутня матеріально-технічна база (виробничі та складські приміщення, транспортні засоби тощо) та трудові ресурси, необхідні для вчинення дій, що становлять зміст спірних операцій з поставки; зазначене підприємство не знаходиться за юридичною адресою; позивачем не представлено належним чином оформленої під час транспортування товару товарно-транспортної документації, адже товарно-транспортні накладні взагалі не були подані Товариством, а зміст поданих позивачем шляхових листів не відповідає законодавчим вимогам та іншим первинним документам.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочину з ТОВ «Ерітаж» без мети настання відповідних цьому правочину правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Втім суди цілком об'єктивно не погодилися із зазначеними висновками податкового органу.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Необґрунтована ж податкова вигода характеризується відсутністю фактичного виконання господарських операцій, здійсненням операцій без ділової мети та обліком операцій безвідносно до їх реального економічного змісту, узгодженістю дій покупця та постачальника для штучного створення сприятливих наслідків у податковому обліку платника.

Суди встановили, що реальність розглядуваних господарських операцій підтверджується наявними в матеріалах справи первинними документами, а саме - договором поставки, видатковими накладними, податковими накладними, виписками з банківського рахунку позивача, які містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про зміст розглядуваних господарських операцій та підтверджують факт їх виконання.

Податковим органом, в свою чергу, не наведено переконливих доводів та не подано належних доказів на підтвердження того, що відомості, які містяться у цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі.

Так, твердження податкової інспекції про відсутність у спірного постачальника об'єктивної можливості виконати розглядувані поставки в силу відсутності необхідних матеріально-технічних та трудових ресурсів у даному разі не спростовують реальності зазначених операцій.

Адже у комерційній діяльності виконання поставок товарів не завжди вимагає наявності власних основних та транспортних засобів, значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо); податковою інспекцією не доведено належними засобами доказування неможливості виконання спірним постачальником розглядуваних поставок наявними у нього силами та засобами з огляду на специфіку товару, що поставляється, його габарити та обсяги тощо. До того ж, як встановлено судами, придбаний товар, відповідно до умов укладеного договору поставки, було доставлено транспортом позивача, що підтверджується копіями подорожних листів.

Відсутність належним чином оформлених товарно-транспортних накладних за даних обставин також не є свідченням безтоварності розглядуваних операцій. Адже товарно-транспортні накладні є обов'язковими для застосування відправниками та одержувачами вантажів, позаяк слугують підставою для проведення розрахунків за договором перевезення. У даному ж спорі не оцінюється правомірність формування Товариством даних податкового обліку за операцією з перевезення товарів.

Також суди об'єктивно відхилили як неспроможні і доводи ДПІ про відсутність контрагента за місцезнаходженням. Адже чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит із знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою. У свою чергу, платник податків не зобов'язаний перевіряти наявність його контрагента за місцем реєстрації під час здійснення підприємницької діяльності, на нього не може бути покладено надмірний тягар доказування своєї добросовісності. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України погоджується з наданою судами правовою оцінкою обставин справи щодо обґрунтованості позовних вимог та незаконності оспорюваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті, цим доводами було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Зміївському районі Харківської області відхилити, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.10.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.01.2012 у справі № 2а-10356/11/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько