Ухвала суду № 39816834, 21.05.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"21" травня 2014 р. м. Київ К/800/65592/13

Колегія Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - судді: Олексієнка М.М.,

суддів: Ємельянової В.І.,

Рецебуринського Ю.Й.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Апеляційного суду Хмельницької області, Державної судової адміністрації України (далі - ДСА), Міністерства фінансів України, Державного казначейства України (далі - ДК), територіального управління державної судової адміністрації в Хмельницькій області про стягнення заборгованості по заробітній платі і довічного грошового утримання за касаційною скаргою ДСА на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив стягнути з Міністерства фінансів України шляхом списання грошових коштів з розрахункового рахунку ДСА на його користь не нараховану і невиплачену заробітну плату.

Посилався на незаконність дій відповідачів по нарахуванню і виплаті грошового утримання.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2013 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ДСА на користь ОСОБА_2 100343,60 грн. заборгованості по заробітній платі і зобов'язано ДК провести видатки з державного бюджету, передбачені ДСА. У решті в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ДСА, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущених судами попередніх інстанцій, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Вказує на те, що асигнування, визначені для виплати судами попередніх інстанцій, не були передбачені в Державному бюджеті України на 2005 рік і, відповідно, не передбачені в кошторисі ДСА.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги частково з урахуванням наступного.

Як установлено судами, позивач у 2005-2006 роках працював суддею Апеляційного суду Хмельницької області. Не погоджуючись з розміром заробітної плати, яка йому виплачувалися у зазначений період, він звернувся до суду із вказаним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення недоотриманої заробітної плати, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з обґрунтованості позову, оскільки з 1 червня 2005 року оплата праці суддям має здійснюватися за правилами статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-XII «Про статус суддів» (далі - Закон №2862-XII).

Висновок судів в цій частині не в повній мірі відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального права.

Частиною четвертою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Визначальним актом, який регулював питання оплати праці суддів на момент виникнення спірних правовідносин був Закон №2862-XII, який встановлював гарантії незалежності суддів, включаючи їх матеріальне і соціальне забезпечення, у тому числі гарантії права щодо оплати праці. Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.

Частиною другою статті 44 Закону №2862-XII передбачалося, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. Тобто, згідно з цією нормою гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого статтею 44 цього Закону в співвідношенні до окладу Голови Верховного Суду України. Недодержання цього принципу є порушенням конституційного права суддів на отримання заробітної плати не нижче від визначеної законом та порушенням конституційних гарантій щодо незалежності та недоторканності суддів.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України» від 30.06.2005 року № 514 встановлено, що з 1 червня 2005 року посадовий оклад Голови Верховного Суду України становить 15 розмірів мінімальної заробітної плати, а тому посадовий оклад суддів не може бути нижче 7,5 розмірів мінімальної заробітної плати.

Водночас Кабінет Міністрів України не привів посадові оклади суддів у відповідність з вимогами статті 44 Закону №2862-XII. Лише 3 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 865 «Про оплату праці суддів», якою затверджено схеми посадових окладів інших керівників та суддів Конституційного Суду України, керівників та суддів інших судів загальної юрисдикції, якою привів оклади суддів у відповідність з встановленим частиною другою статті 44 Закону №2862-XII співвідношенням до посадових окладів Голови Верховного Суду України та голови суду, в якому працює суддя.

Однак Кабінет Міністрів України не усунув порушення вимог частини другої статті 44 Закону №2862-XII і не привів оклади суддів усіх судів України до встановленого цією нормою співвідношення, одночасно з окладами Голови Верховного Суду України та Голови Конституційного Суду України, а саме з 1 червня 2005 року, оскільки надав постанові «Про оплату праці суддів» від 3 вересня 2005 року № 865 чинності з 1 січня 2006 року (пункт 5 постанови).

Внаслідок цього з 1 червня 2005 року до 1 січня 2006 року оклади суддів не відповідали вимогам статті 44 Закону №2862-XII, тому суди попередніх інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку, що право позивача на отримання заборгованості по заробітній платі підлягає поновленню.

Проте судами допущено порушення норм процесуального права щодо визначення розміру заборгованості.

Відповідно до статті 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності.

Виходячи з положень зазначеної норми закону, всебічне дослідження доказів означає дослідження усіх належних і допустимих доказів, що є у справі. При цьому суд повинен порівняти докази із різних засобів доказування, виявляти спільну інформацію і суперечності, відхиляти неналежні та недопустимі докази.

Повне дослідження доказів - дослідження необхідної і достатньої кількості доказів, що дають можливість зробити однозначний висновок про обставини, які належало встановити у справі.

Неврахування належним чином положень згаданої норми закону призвело до неправильного вирішення спору в частині визначення розміру заборгованості по заробітній платі позивача та її стягнення.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, суди не перевірили надані експертом розрахунки та правильність застосування під час проведення експертизи нормативно-правових актів, які регулюють питання оплати праці суддів.

Крім того, окружним судом не обґрунтовано висновок про необхідність стягнення заробітної плати саме з ДСА.

Апеляційний суд зазначені порушення не виправив, усупереч вимогам статей 159, 161, 195, 198 КАС України не забезпечив з'ясування наведених доводів апеляційної скарги, обмежившись формальним посиланням на її безпідставність.

За правилами частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, тому попередні судові рішення підлягають скасуванню з підстав порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

З урахуванням зазначеного, попередні судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених часиною другою статті 227 КАС України (порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи), з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді врахувати виявлені порушення та на підставі зібраних і досліджених доказів вирішити спір. При цьому, при визначенні способу захисту прав позивача врахувати положення статті 162 КАС України та підстави і порядок стягнення з відповідача коштів.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу Державної судової адміністрації України задовольнити частково.

Постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2013 року скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: М.М. Олексієнко

В.І. Ємельянова

Ю.Й. Рецебуринський