Постанова № 39812467, 25.06.2014, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2014 р. Справа № 804/5436/14 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О. при секретарі судового засіданняФросіну С.Ю. за участю представників сторін: від позивача Анреєва В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «МД ІСТЕЙТ» до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0000472206 від 24.01.2014 року, -

ВСТАНОВИВ:

16.04.2014р. Товариство з обмеженою відповідальністю «МД ІСТЕЙТ» звернулося з позовом до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області та просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 24.01.2014р. за №0000472206, яким позивачеві збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток у загальній сумі 1989050 грн. ( 1766619 грн. - основний платіж, 222431 грн. - штрафна санкція).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що вважає висновки податкової інспекції щодо збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток помилковими та безпідставними з огляду на те, що основним видом діяльності позивача є оптова торгівля металами та металевими рудами. При здійсненні своєї господарської діяльності у перевіряємому періоді основними постачальниками металопрокату були - ТОВ «МД Холдінг», ВАТ «Запоріжсталь», ТОВ «Юфком», поставка металопрокату відбувалась на умовах «FCA» (франко-перевізник) ст. Запоріжжя-Ліве» згідно Міжнародних правил «Інкотермс» у редакції 2000р. Для відшкодування можливих витрат від псування, знищення майна під час його транспортування до складу покупця, а також під час зберігання на складі позивача, між позивачем та ПАТ «СК «Прогрес-Фонд» були укладені договір добровільного страхування майна та Генеральний договір добровільного страхування фінансових ризиків, при цьому, вартість страхових послуг (розмір страхового платежу) розраховувалась відповідно до вартості та обсягу товару, який був застрахований. Сплата страхових платежів підтверджується платіжними документами, а факт надання страхових послуг відповідними актами. З огляду на наведене, позивач вважає, що ним правомірно було враховано витрати із страхування майна (ризиків, що пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням майна) у складі валових витрат з податку на прибуток підприємств та ці витрати підтверджені платіжними дорученнями та первинними бухгалтерськими документами, оформленими відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Окрім того, позивач зазначає, що посилання податкового органу на не встановлення фактів настання страхових випадків за договором страхування, частину ризиків за якими передано перестрахувальникам, не доводить фіктивність господарських операцій, оскільки настання чи не настання страхового випадку є особливістю діяльності у сфері страхування і не настання страхового випадку не свідчить про заборону віднесення до витрат сплачених позивачем страхових платежів.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання 25.06.2014р. не з'явився без поважної причини, про дату, час і місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 05.06.2014р., що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою представника відповідача (а.с.38 том 14).

В той же час, представник відповідача, який приймав участь у судовому засіданні 19.05.2014р. проти позову заперечував, у письмових запереченнях просив відмовити у задоволенні позову повністю посилаючись на те, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення є правомірним так як не настання страхових випадків, не надання пояснень щодо доцільності проведення страхування майна (металопродукції), яке розташоване на майданчику відкритого складу, беручи до уваги перелік ризиків, визначених договором страхування, що є страховими випадками, та настання яких практично неможливе. Крім того, відкритий майданчик не містить водопровідної, каналізаційної або опалювальної системи згідно даних технічної документації, згідно з умовами генерального договору відсутній ризик настання страхового випадку, а також відсутній зв'язок між проведеним страхуванням майна позивача з його господарською діяльністю.

Згідно до вимог ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Враховуючи наведене, належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи, участі представника відповідача в судовому засіданні 19.05.2014р., який висловив свою правову позицію з приводу даного позову та надав письмові заперечення на позов, строки вирішення і розгляду справи, встановлені ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути дану справу за відсутності представника відповідача за наявними у справі доказами у відповідності до вимог ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

У судовому засіданні оголошувалася перерва до 25.06.2014р.

У ході судового розгляду справи, судом встановлено наступні обставини у справі.

Товариство з обмеженою відповідальністю «МД ІСТЕЙТ» 26.06.2007р. зареєстровано як юридична особа за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпропетровськ, вул. Байкальська, буд.1, перебуває на обліку у Лівобережній ОДПІ м. Дніпропетровська, що підтверджується копією виписки з ЄДРПОУ від 19.03.2014р. (а.с.36 том 2).

У період з 16.12.2013р. по 27.12.2013р. податковою інспекцією на підставі наказу від 10.12.2013р. №679, згідно п.п.75.1.2 п.75.1 ст.75, п.п.78.1.1 п.78.1 ст.78 ПК України проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питання документального підтвердження господарських відносин з отримання страхових послуг від ПАТ «Страхова компанія «Прогрес-Фонд» за період з 01.07.2010р. по 31.12.2012р. за результатами якої складено акт №34/22-02/32040840 від 10.01.2014р. за висновками якого встановлено порушення п.п.5.4.6 п.5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.138.10.2 п.138.10 ст.138, п.п.140.1.6 п.140.1 ст.140 Податкового кодексу України в результаті чого встановлено заниження податку на прибуток на загальну суму 2034 288 грн. у періоді з 4 кварталу 2010р. по 2 квартал 2012р. (а.с.16-30 том 1).

На підставі вищевказаного акту перевірки податковою інспекцією 24.01.2014р. було прийнято податкове повідомлення-рішення форми «Р» №0000472206 за яким позивачеві збільшено суму грошового зобов'язання за платежем з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 1989050,00 грн., в т.ч. за основним платежем - 1766619 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 222431 грн. (а.с.81 том 1).

В подальшому позивачем здійснювалося адміністративне оскарження вищевказаного податкового повідомлення-рішення шляхом подання відповідної скарги до Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області за результатами розгляду якої було прийнято рішення за яким скарга позивача залишена без задоволення, а оспорюване податкове повідомлення-рішення від 24.01.2014р. без змін (а.с.83-87 том 1).

Позивач не погоджується з вищевказаним податковим повідомленням-рішенням, вважає, що вказане рішення прийнято на підставі помилкових висновків, посилається на правомірність віднесення позивачем до складу витрат 1989050 грн. згідно до вимог п.п.140.1.6 Податкового кодексу України у зв'язку з чим просить визнати оспорюване податкове повідомлення-рішення протиправним та скасувати його.

Заслухавши представників позивача та відповідача, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Зі змісту акту перевірки від 10.01.2014р. судом встановлено, що підставами для висновків про порушення позивачем норм п.п.5.4.6 п.5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п.138.10.2 п.138.10 ст. 138, п.п.140.1.6 п.140.1 ст.140 ПК України внаслідок чого відбулося заниження податку на прибуток в сумі 2034288 грн. слугували ті обставини, що у період співробітництва позивача з ПАТ «СК «Прогрес-Фонд» страхові випадки не виникали; позивачем не були надані пояснення щодо доцільності проведення страхування майна (металопродукції), яке розташоване за адресою: м. Запоріжжя, вул. Софіївська, 240а на майданчику відкритого складу; перелік страхових ризиків, визначених договором страхування, що є страховими випадками, настання яких практично є неможливим ( місцевість на якій розташований склад металопродукції не підтверджена виникненню стихійних лих, які визначені договором страхування), крім того, майданчик не містить водопровідної, каналізаційної або опалювальної систем згідно даних технічної документації; згідно із умовами Генерального договору добровільного страхування майна №0802/03-320 від 02.08.2010р. відсутній ризик настання страхового випадку, а також зв'язок між проведеним страхуванням майна позивача з його господарською діяльністю; проведеною перевіркою не виявлено факту надання послуг страхування ПАТ «СК «Прогрес-Фонд; проведеною перевіркою не підтверджено реальність здійснення позивачем фінансово-господарських операцій з придбання у ПАТ «СК «Прогрес-Фонд» послуг із страхування; при цьому, також в основу встановленого порушення покладено і висновки акту перевірки ДПІ у Шевченківському районі м. Києва від 19.07.2013р. щодо питань дотримання вимог податкового законодавства ПАТ «СК «Прогрес-Фонд» за висновком якого встановлено, що правочини укладені вказаною вище страховою компанією є нікчемними та такими, що суперечать інтересам держави і суспільства згідно п.п.1,2 ст. 215, п.п.5 ст.203, ст. 216 ЦК України (а.с.22,27, 29 том 1).

Однак такі висновки податкового органу не ґрунтуються на нормах чинного податкового законодавства України та суперечать первинним бухгалтерським документам, які були досліджені податковим органом у ході проведення перевірки позивача та відображені в акті від 10.01.2014р. з огляду на наступне.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Якщо є фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. Господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни у структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства, тобто, господарська операція повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

У відповідності до п.2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Правила податкового обліку визначаються відповідними нормативними документами, що регламентують порядок оподаткування в Україні.

Згідно ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкуванням оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95р. № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.95р. за №168/704, первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Пунктом 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку № 88, який наведено вище, встановлено, що первинні документи ( на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про страхування» страхування» - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Відповідно до ст.16 вказаного Закону, страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплатити страхові платежі у визначені строки та виконати інші умови договору.

Також, пунктом 5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного станом на 4 квартал 2010р.) було встановлено, що валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт,послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Не належить до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку - п.5.3.9 пункту 5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

З 01.01.2011р. набрав чинності Податковий кодекс України.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій формі, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно підпункту 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України, витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податків.

Згідно п.138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Згідно підпункту 139.1.1, 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПКУ не включаються до складу витрат витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

За приписами п.п.140.1.6 п.140.1 ст. 140 ПК України встановлено, що при визначенні об'єкта оподаткування, враховуються будь-які витрати із страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних засобів платника податку; будь-які витрати зі страхування ризиків, пов'язаних з виробництвом національних фільмів ( у розмірі не більше 10 відсотків вартості виробництва національного фільму); екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; об'єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором; фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоровя або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-яких витрат із страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб.

З аналізу наведених норм видно, що при визначенні об'єкта оподаткування враховуються витрати платника податку із страхування фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору.

Так, як вбачається із наявних в матеріалах справи первинних бухгалтерських документів, які також були досліджені і податковою інспекцією під час перевірки, між ТОВ «МД ІСТЕЙТ» (Страхувальником) та ПАТ «СК «Прогрес-Фонд» були укладені:

- Генеральний договір добровільного страхування фінансових ризиків № ПФ 1001/17-317 від 01.10.2007р. ( а.с.94-99 том 1);

- генеральний договір добровільного страхування майна №0802/03-320 від 02.08.2010р.(а.с.88-92 том 1).

Окрім того, до вищевказаних договорів сторонами були укладені додаткові угоди №1-13 за умовами якими продовжувалися строки дії вказаних договорів страхування (а.с.93,100-118 том 1).

При цьому, згідно п.1.2 договору від 01.10.2007р. предметом договору визначено майнові інтереси Страхувальника (позивача), що не суперечать закону і пов'язані з фінансовим ризиком в його підприємницькій (господарській) діяльності, а саме: збитки внаслідок порушення своїх зобов'язань контрагентами страхувальника, встановлених договорами №1104.12.10.2101 від 12.09.2007р. та №ЗСПМД-000358 від 28.09.2007р., укладеними між Страхувальником і контрагентами (Додаток №1 до цього договору).

Згідно розділу 2 вказаного вище договору, страховим випадком за цим договором є збитки Страхувальника внаслідок невиконання (неналежного виконання) контрагентом Страхувальника зобов'язань по договору (контракту, угоді), зазначеному в п.1.2 договору страхування, укладеному між Страхувальником і контрагентом, що сталися внаслідок надзвичайних та непереборних при даних умовах обставин, зокрема6 дія стихійних лих під час та на місця виконання зобов'язань; банкрутство контрагента Страхувальника, підтвердженого судовим рішенням; банкрутство банку, який обслуговує страхувальника (а.с.94 том 1).

Також, за п. 1.2 договору від 02.08.2010р. визначено, що предметом договору страхування є майнові інтереси Страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а саме: товарами на складі, згідно Переліку застрахованого майна, складеного на підставі первинних документів Страхувальника, що знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Софіївська,240А.

Згідно розділу 2 вказаного договору, страховими випадками за цим договором є по І групі ризиків: пошкодження або загибель застрахованого майна внаслідок пожежі; пошкодження або загибель застрахованого майна внаслідок стихійних лих, а саме: бурі, виходу, землетрусу, удару блискавки, виверження вулкану, обвалу, зсуву, паводку, повені, селю, просідання грунту, дії грунтових вод, надзвичайних для даної місцевості морозів та снігопадів, граду, зливи; по ІІ групі ризиків: пошкодження або загибель застрахованого майна внаслідок вибуху парових котлів, газосховищ, газопроводів, машин; збитки, пов'язані з завданням шкоди застрахованому майну внаслідок аварії водопровідної, каналізаційної або опалювальної системи, а також системи пожежогасіння, за винятком пошкодження водою з автоматичних спринклерних систем пожежогасіння (а.с.88 том 1).

Факт реальності здійснення господарської операції за вищевказаними договорами підтверджується дослідженими як судом у ході судового розгляду справи, так і податковим органом під час перевірки та відображеними в акті перевірки первинними бухгалтерськими документами, а саме: копіями договорів страхування, копіями актів виконаних робіт про надання страхових послуг, копіями платіжних доручень, що підтверджують факт сплати позивачем страхових платежів на користь ПАТ «СК «Прогрес-Фонд»(а.с. 88-251 том 1, а.с.1-35, 37 том 2, а.с.202 том 7, а.с.119 том 8, а.с.108 том 9, а.с.79,191 том 10, а.с.116,162, 217 том 11, а.с. 53,135,189 том 12, а.с.19 том 13).

Зазначені вище обставини та досліджені первинні бухгалтерські документи не були враховані податковою інспекцією, що призвело до необґрунтованих висновків про відсутність факту надання послуг страхування з боку страхової компанії, що суперечить як встановленим обставинам, підтвердженими належними доказами, які свідчать про реальність господарських операцій позивача за вищевказаними договорами страхування майна та фінансових ризиків позивача з урахуванням того, що позивачем були здійснено перерахування страхових платежів за вказаними договорами страхування на користь страхової компанії, що є свідченням понесення позивачем відповідних витрат у відповідності до вимог ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного станом на 2010р.), ст.138, п.п.140.1.6 п.140.1 ст.140 ПК України,

Також, є безпідставними посилання податкового органу як на підставу пр порушення норм податкового законодавства позивачем, а саме: не настання страхових випадків з огляду на те, що норми ні Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ні норми Податкового кодексу не ставлять в залежність віднесення до витрат сум від настання чи не настання страхового випадку з урахуванням ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», та ст.ст. 138, 140 ПК України.

Є також безпідставними та такими, що вчинені з перевищенням повноважень висновки податкової інспекції, викладені в акті від 10.01.2014р., про нереальність та нікчемність правочинів, укладених позивачем з ПАТ «СК «Прогрес-Фонд», які визнані актом перевірки ДПІ у Шевченківському районі м. Києва від 19.07.2013р. з огляду на наступне.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 20 Податкового кодексу України податковим органам надано право, зокрема, для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності) про фінансово-господарську діяльність, отримувані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснення контролю за яким покладено на органи державної податкової служби, а також фінансову та статистичну звітність, в порядку та на підставах, визначених цим Кодексом; під час проведення перевірок вимагати виготовлення і надання копій первинних документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою), які свідчать про порушення податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, та отримувати їх у платників податків у порядку, встановленому цим Кодексом; під час проведення перевірок вивчати та перевіряти первинні документи, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України вбачається, що відповідачу відповідно до покладених на нього функцій та повноважень не надано повноважень та права щодо встановлення висновків в актах перевірки нереальності правочинів, нікчемності правочинів, укладених суб'єктами господарювання при перевірці їх господарської діяльності.

Отже, податковою інспекцією, з перевищенням своїх повноважень, у акті перевірки від 10.01.2014р. зроблено висновок про те, що укладені між позивачем та вищевказаним контрагентом правочини згідно до ч.1,2 ст.215, ч.5 ст.203 ЦК України є нереальними, укладеними без мети настання реальних наслідків (нікчемними) (а.с.29 том 1).

Частинами 1 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Разом з тим, висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній частині судового рішення.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені ст. 228 ЦК України, є:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо.

Отже, договори страхування не віднесені до переліку тих правочинів, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, тобто такі, що порушують публічний порядок.

Акт перевірки від 10.01.2014р. не тільки не містить посилань на вину позивача, яка виразилася в намірі позивача порушити публічний порядок, а й не доводить умислу позивача на порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання, що відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочини ухвалюється судове рішення.

Отже, відповідач, зробивши висновок у акті перевірки від 10.01.2014р. про нереальність господарських операцій на підставі акту перевірки контрагента позивача не міг керуватися лише припущеннями щодо нереальності укладених договорів, його позиція про ймовірність нереальності господарських операцій не підкріплена належними доказами, а саме: рішеннями суду про визнання правочинів недійсними (нікчемними) або вироком суду про визнання вини позивача від ухилення від сплати податків.

При цьому, відповідачем не надано відповідних доказів, що податковий орган після проведення відповідної перевірки, та маючи сумнів у реальності виконання сторонами вищевказаних договорів, посадовою особою відповідача були вчинені дії щодо звернення з відповідними службовими документами до податкової міліції та відносно позивача відкрито кримінальне провадження з приводу ухилення від сплати податків.

Також, слід зазначити, що акт перевірки фактично не містить посилань на відсутність документів бухгалтерського обліку та порушення саме позивачем будь-яких норм чинного податкового законодавства України.

Отже, актом перевірки не встановлено жодного фактичного порушення вимог наведених норм законодавства, яке б позбавляло позивача права на формування ним витрат за договорами страхування у перевіряємий період.

Посилання ж податкової інспекції на акт перевірки ПАТ «СК «Прогрес-Фонд», яким встановлені порушення даним підприємством норм податкового законодавства, не може бути підставами для покладення відповідальності за такі порушення на позивача, оскільки Податковий кодекс України не ставить право позивача на формування витрат в залежність від факту підтвердження реальності здійснення своїх зобовязань його контрагентами.

Статтями 61,67 Конституції України встановлено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Юридична відповідальністю особи має індивідуальний характер.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення позивача права на формування витрат у своєму податковому обліку, якщо останній виконав усі передбачені законом умови та має всі документально підтвердження розміру понесених витрат у перевіряємому періоді.

Відповідної правової позиції дотримується і Вищий адміністративний Суд України у своїх ухвалах від 09.11.2011р. № К-1837/10, від 15.09.2011р. № К-24505/10, від 08.11.2011р. № К-46076/09, а також у постанові від 14.11.2012р.

Частина 1 статті 71 КАС України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а ч. 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідачем не надано жодних доказів та не наведено жодних підстав, які б свідчили про обґрунтованість прийнятого податковою інспекцією оспорюваного податкового повідомлення-рішення або спростовували надані докази та твердження позивача.

Не можуть бути прийняті судом до уваги і висновки податкової інспекції про не надання позивачем пояснень щодо доцільності проведення страхування майна, на відсутність ризиків настання страхового випадку, а також відсутність зв'язку між проведеним страхуванням майна позивача з його господарською діяльністю з огляду на те, що вказані висновки не можуть бути підставами для позбавлення позивача права на формування витрат у спосіб та у порядку, визначеному чинним податковим законодавством України та вказані висновки не підтверджені жодними доказами, суперечать вищенаведеним встановленим обставинам, зокрема, і з тим, що страхування майна пов'язано з господарською діяльністю позивача, яка зазначена навіть в акті перевірки від 10.01.2014р. - це оптова торгівля металами та металевими рудами (а.с.18 том 1).

Згідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За викладеного, суд приходить до висновку, що відповідачем прийнято оспорюване податкове повідомлення-рішення не у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України та без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а тому зазначене вище податкове повідомлення-рішення підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

З огляду на наведене, підлягають стягненню з Державного бюджету України на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 487,20 грн., сплачені позивачем згідно платіжного доручення №928 від 14.04.2014р.(а.с.2 том 1 ).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 128, 160, 161, 162, 163,167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «МД ІСТЕЙТ» до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0000472206 від 24.01.2014 року - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області №0000472206 від 24.01.2014 року.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МД ІСТЕЙТ» (49051, Дніпропетровська область, м. Дніпропетровськ, вул. Байкальська, буд. 1, код ЄДРПОУ 32040840) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 487 грн. 20 коп. (чотириста вісімдесят сім гривень 20 коп.).

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений 01.07.2014р.

Суддя С.О. Конєва