Ухвала суду № 39795335, 09.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"09" липня 2014 р. м. Київ К/9991/67992/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П.,за участю представників позивача:не з'явився, відповідача:Книгиницької М.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби

на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2012

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012

у справі № 2а-2191/11/0970 (106777/12/9104)

за позовом Приватного акціонерного товариства «Солід»

до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2012, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012, задоволено позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Солід» (надалі - позивач, ПАТ «Солід») до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби (надалі - відповідач, ДПІ у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області ДПС) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 29.06.2011 № 0001512302, № 0000522303, № 0001552302 та № 0001151703.

Приймаючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що висновок податкового органу щодо фіктивності укладених правочинів є неправомірним, оскільки первинними документами підтверджено настання реальних правових наслідків для ПАТ «Солід». Суди спростували доводи суб'єкта владних повноважень стосовно формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість та валових витрат із порушенням норм податкового законодавства. Крім того, суди встановили, що акціонерами питання про розподіл прибутку позивача не розглядалось і, відповідно, рішення про виплату дивідендів не приймалось, тому вони не нараховувались та не виплачувались.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 і постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Позивач не надав письмових заперечень на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 19.04.2011 по 10.06.2011 ДПІ в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області ДПС проведено планову виїзну перевірку ПАТ «Солід» з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, а також дотримання вимог, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2008 по 31.12.2010.

За результатами проведеної перевірки відповідачем складено акт № 4394/23-2/32360621 від 10.06.2011, згідно висновків якого констатовано порушення позивачем вимог:

1) ст. 3, ст.4, п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (надалі - Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»), ст. 203, 215, 216, 228, 664, 658 Цивільного кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток на суму 273 536 грн., в тому числі: за 9 місяців 2009 року - 2010 рік;

2) п.7.8 ст.7, п.10.1 ст. 10 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ст. 15 Закону України від 19.09.1991 № 1576-XII «Про господарські товариства» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та Законом України від 03.12.2010 № 2774-VI «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році», частини 2 ст.30 Закону України від 17.09.2008 № 514-VI «Про акціонерні товариства» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та Законом України «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році», в результаті чого позивачем не нараховано та не сплачено до 30.06.2010 до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі 30 відсотків чистого прибутку в сумі 331 350 грн.;

3) п.1.8 ст. 1, пп. 7.4.1, пп.7.4.4, пп.7.4.5 п.7.4, пп.7.5.1 п.7.5, пп.7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (надалі - Закон України «Про податок на додану вартість»), що призвело до завищення податкового кредиту, завищення від'ємного значення на суму 157 890 грн. та до завищення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість в розмірі 334 534 грн. за період грудень 2008 р. - листопад 2010 р.;

4) п.7.1 ст.7, пп.9.3.2, пп.9.3.3 п.9.3 ст.9 Закону України від 22.05.2003 № 889-ІV «Про податок на доходи фізичних осіб», внаслідок чого донараховано податок з доходів фізичних осіб в сумі 198 790,12 грн.

За наслідками проведеної перевірки відповідачем винесено податкові повідомлення-рішення від 29.06.2011 № 0001512302, № 0000522303, № 0001552302 та № 0001151703.

Переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно абзацу 4 пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 вищезгаданого Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до визначення частини першої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Отже, виходячи з наведених нормативних положень, до складу валових витрат включаються будь-які витрати, які пов'язані з господарською діяльністю платника податку та підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Нормою пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону визначено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведеного вбачається, що наявність у платника податку (позивача у справі) виданих йому продавцями товару (робіт, послуг) податкових накладних, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, і сплата податку на додану вартість продавцю у складі вартості товару є достатніми підставами для визначення податкового кредиту при реальному проведенні господарських операцій.

Підставою для збільшення позивачем розміру валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість за оспорюваний період стали правовідносини, що склалися з контрагентами: ТОВ «Іртас», ПП «Рем-Будінвест Експрес», ТОВ «Віктор і Ко», ПП фірма «Юкос», ПП «Компанія «Галторгсервіс», ПП «Техпром-Інвест», ТОВ «Втордеревпром», ТОВ «Славір», ПП НКВ «Декорт-Інвест», ПП «Телекомунікаційні системи «Експрес», ТОВ «Бук-Львів», ЗАТ НВП «Укзахіденерго», ПП «Екоенергобуд», ПП «ТК «Бізнес холдинг».

10.07.2009, 16.11.2009, 27.09.2010, 18.09.2009, 16.11.2009, 10.03.2009, 22.07.2010, 25.10.2010 позивачем із вказаними контрагентами укладено договори купівлі-продажу букового бруска, пиломатеріалів обрізних букових, запасних частин до обладнання (шурупи, односекційний паливний насос, полотно пили, шліфувальні круги, дрелі, лазери, шліфувальний папір, спіральні сверла, лаки, ножі, опорна плита) тощо.

Поставка продукції здійснювалась відповідно до укладених договорів, що підтверджено видатковими накладними на одержану продукцію, податковими накладними, даними бухгалтерського обліку тощо.

Придбаний товар повністю оплачено згідно виписок з банківських рахунків, які містяться в матеріалах справи.

На момент укладання договорів та видачу податкових накладних позивач та його контрагенти були платниками ПДВ, а також були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.

Отже, досліджені судами попередніх інстанцій первинні документи розкривають зміст господарських операцій, підтверджують рух активів позивача та отримання ним результату в процесі господарської діяльності, тому колегія суддів вважає, що ПАТ «Солід» правильно сформувало податковий кредит з податку на додану вартість та валові витрати відповідних періодів за результатом проведення господарських операцій із вказаними контрагентами з дотриманням вимог Закону України «Про податок на додану вартість» та Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Неможливість підтвердити відображення контрагентами сум податку на додану вартість у складі податкових зобов'язань, порушення кримінальної справи щодо посадової особи контрагента без винесення обвинувального вироку суду, висновки податкового органу про відсутність у контрагентів можливості здійснювати господарську діяльність, неможливість проведення зустрічної звірки не є підставами для позбавлення позивача права на формування податкового кредиту з податку на додану вартість, оскільки невиконання свого зобов'язання однією із сторін господарських відносин не може вважатись підтвердженням наявності мети ухилення від сплати податків та отримання податкової вигоди іншою стороною у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 у справі № 21-573во10, постанові від 31.01.2011 у справі 21-47а10, а також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України також не може погодитись із посиланнями відповідача на нікчемність укладених позивачем договорів, оскільки, надаючи оцінку господарським правовідносинам і безапеляційно вказуючи в акті перевірки на нікчемність правочинів, податковий орган виходить за межі своєї компетенції. Висновки про наявність мети укладання правочину, що порушує публічний порядок, може зробити лише суд в межах кримінально-процесуального провадження, що має наслідком винесення вироку суду щодо конкретних суб'єктів та набуття чинності таким вироком. Оскільки укладені між ПАТ «Солід» та зазначеними суб'єктами господарювання договори не віднесено законом до нікчемних та відсутні судові рішення про визнання їх недійсними, наведене свідчить про передчасність висновків органу владних повноважень про наявність в діях позивача при укладанні господарських договорів ознак порушення публічного порядку, удаваності з метою приховання сплати податків третіх осіб, отримання податкової вигоди, порушення конституційних прав, невідповідність інтересам держави та суспільства.

Враховуючи викладене, а також зважаючи на положення част. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України про обов'язковість судових рішень Верховного Суду України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення податкового законодавства з боку позивача при формуванні податкового кредиту з податку на додану вартість та валових витрат, а також про протиправність спірних податкових повідомлень-рішень, які підлягають скасуванню в повному обсязі.

На переконання податкового органу, позивач, отримавши прибуток за результатами 2009 року, мав до 30.06.2010 нарахувати і сплатити акціонерам дивіденди грошовими коштами у розмірі не менше 30 відсотків чистого прибутку та сплатити до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток в сумі 331,35 тис. грн. за I півріччя 2010 року.

Колегія суддів погоджується із задоволенням позовних вимог в цій частині, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1.9 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, дивідендом є платіж, який здійснюється юридичною особою-емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Відповідно до пп.7.8.1 п.7.8 ст.7 вказаного Закону у разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав пропорційно частці його в статутному капіталі підприємства - емітента таких корпоративних прав незалежно від того, чи була діяльність такого підприємства-емітента прибутковою протягом звітного періоду при наявності інших власних джерел для виплати дивідендів, а також від того, чи є наявним прибуток, розрахований за правилами податкового обліку, чи ні.

Підпунктом 7.8.2 п. 7.8 ст. 7 зазначеного Закону визначено, що крім випадків, передбачених підпунктом 7.8.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки, встановленої п. 10.1 ст.10 цього Закону, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.

При цьому, вказані норми Закону покладають обов'язок щодо нарахування та внесення до бюджету авансового внеску з податку на прибуток лише на того емітента корпоративних прав, який прийняв рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам).

Дивіденди не є податком або обов'язковим платежем і питання про їх виплату або невиплату не може бути вирішене в інший спосіб, ніж передбачено статутом товариства та законом, який не обмежує акціонерне товариство у виборі питань, що можуть бути віднесені до виключної компетенції загальних зборів (абз. 2 част. 2 ст. 159 Цивільного кодексу України).

За змістом ч.2 ст.30 Закону України «Про акціонерні товариства» в редакції до 30.04.2010 (надалі - Закон України «Про акціонерні товариства») виплата дивідендів здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку в обсязі, встановленому рішенням загальних зборів акціонерного товариства, у строк не пізніше шести місяців після закінчення звітного року.

12.04.2010 відбулись загальні збори акціонерів ЗАТ «Солід» (правонаступником якого є ПАТ «Солід»), на якому затверджувались результати діяльності товариства за 2009 рік і на якому питання розподілу прибутку та виплати дивідендів не розглядалось.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» від 27.04.2010 № 2154-VI було суттєво змінено порядок виплати дивідендів, зокрема, виключено норму, яка надавала право акціонерним товариствам виплачувати лише обсяг дивідендів, який встановлено рішенням загальних зборів.

Згідно п. 1 розділу VII Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» цей закон набирає чинності з дня його опублікування та застосовується з 01 січня 2010 року, крім п. 47 ст. 6, ст. 9, п. 62 і 64 ст. 33, ст. 62 і 82, п. 8-13 розділу VII «Прикінцеві положення», які застосовуються з дня його опублікування, тобто з 30 квітня 2010 року.

Враховуючи викладене, підприємства-емітенти, які за результатами роботи за 2009 рік отримали прибуток, розрахований за правилами бухгалтерського обліку, або мають нерозподілений прибуток минулих років, були зобов'язані до 30.06.2010 нарахувати і виплатити дивіденди коштами у розмірі не менше 30 % чистого прибутку, отриманого у 2009 році, та/або його прибутку минулих років.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 30.11.2010 № 22-рп/2010 положення статей 14, 24, 64, пунктів 7-13 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» визнано такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними).

Крім того, рішеннями Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007 та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 встановлено, що вимоги щодо змісту Закону про Державний бюджет України містяться в частині другій ст.95 Конституції України, положення якої конкретизовано у ст.38 Бюджетного Кодексу України. Визначений цими статтями перелік правовідносин, які регулюються законом про Державний бюджет України, є вичерпним. Із змісту положень Конституції України та Бюджетного Кодексу України вбачається, що Закон про Державний бюджет України як правовий акт, зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів, і стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що посилання відповідача на ч.2 ст.30 Закону України «Про акціонерні товариства» (зі змінами, внесеними Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік»), як на норму, що зобов'язувала позивача нарахувати і виплатити до 30.06.2010 дивіденди коштами у розмірі не менше 30 % чистого прибутку, отриманого у 2009 році, та/або його прибутку минулих років, є необґрунтованими.

Пункт 7.8 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» зобов'язує емітента корпоративних прав нарахувати та внести до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у разі прийняття рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам) та передбачає внесення вказаного авансового внеску до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.

Оскільки позивачем жодного рішення про виплату дивідендів не приймалося, то в даному випадку відсутній об'єкт оподаткування.

Крім того, згідно положень ч.1, 2 розд. XVII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про акціонерні товариства» цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування, крім другого речення частини другої статті 20, яке набирає чинності через тридцять місяців з дня опублікування цього Закону. Через два роки з дня набрання чинності цим Законом втрачають чинність статті 1-49 Закону України від 19.09.1991 № 1576-XII «Про господарські товариства» у частині, що стосується акціонерних товариств.

В силу вимог ч.5 розд. XVII Закону України «Про акціонерні товариства» статути та внутрішні положення акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із нормами цього Закону не пізніше ніж протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом.

Приведенням діяльності акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим Законом, у відповідність із цим Законом є здійснення таких дій:

1) внесення змін до статуту товариства, які, в тому числі, передбачають зміну найменування акціонерного товариства з відкритого або закритого акціонерного товариства на публічне акціонерне товариство чи з відкритого або закритого акціонерного товариства на приватне акціонерне товариство за умови, що кількість акціонерів на дату внесення таких змін не перевищує 100 осіб, а також виконання всіх інших вимог цього Закону у статуті товариства;

2) приведення внутрішніх положень товариства у відповідність із вимогами цього Закону.

Таким чином, до акціонерних товариств, створених до набрання чинності Закону України «Про акціонерні товариства», застосовуються положення статей 1-49 Закону України «Про господарські товариства» до втрати ними чинності або до моменту приведення статутів акціонерних товариств у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства».

Закон України «Про акціонерні товариства» набрав чинності 30.04.2009, тобто з 30.04.2009 по 30.04.2011 акціонерні товариства до приведення у відповідність статуту та інших внутрішніх положень з нормами Закону України «Про акціонерні товариства» повинні керуватися у своїй діяльності Законом України «Про господарські товариства» та відповідними підзаконними нормативно-правовими актами. Цими ж актами законодавства регулюються взаємовідносини товариства з акціонерами, інвесторами, органами державної влади та іншими особами.

Згідно норм ст.37 Закону України «Про господарські товариства» статут акціонерного товариства, крім відомостей, вказаних у статті 4 цього Закону, повинен містити відомості, зокрема, про строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

Частиною 1 статті 41 Закону України «Про господарські товариства» вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства.

В силу вимог ч.5 ст.41 вказаного Закону до компетенції загальних зборів належить, зокрема: затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків.

З огляду на наведене та враховуючи те, що станом на 12.04.2010 статут та інші внутрішні положення ЗАТ «Солід» не були приведені у відповідність до вимог Закону України «Про акціонерні товариства», позивач мав нараховувати та виплачувати дивіденди за результатами діяльності 2009 року виключно за рішенням загальних зборів акціонерів. Відтак, у відповідача відсутні законні підстави для визначення позивачеві суми грошового зобов'язання з податку на прибуток та штрафних санкцій за порушення порядку нарахування авансового внеску.

Відповідач також посилається на те, що оскільки акціонерами ПАТ «Солід» є фізичні особи (99,99 % акцій) і частка прибутку повинна бути розподілена між ними, ПАТ «Солід», як податковий агент при виплаті дивідендів, повинно було нарахувати податок з доходів фізичних осіб при нарахуванні дивідендів за ставкою, визначеною п.7.1 ст.7 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», та подати до податкового органу у строки, встановлені для місячного податкового періоду, податковий розрахунок про нараховані дивіденди.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки рішення про розподіл прибутку та виплату дивідендів загальними зборами позивача не приймалось, а, відповідно, дивіденди акціонерам не нараховувались, об'єкта оподаткування податком з доходів фізичних осіб з дивідендів не виникло, що вказує на неправомірність винесення податковим органом податкового повідомлення-рішення про донарахування податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.03.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 у справі № 2а-2191/11/0970 (106777/12/9104) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна