Рішення № 39789063, 03.07.2014, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" липня 2014 р. Справа № 911/1902/14

Господарський суд Київської області у складі судді Саванчук С.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України",

04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1

до Комунального підприємства "Васильківтепломережа",

08600, Київська область, м. Васильків, вул. Декабристів, 60-А

про стягнення 47 360,64 грн.

за участю представників:

позивача - Жигадло І.Б. (довіреність від 30.12.2013 № 42/10);

відповідача - Кашуб Л.Г. (довіреність від 06.01.2014 № 10).

Обставини справи:

До господарського суду Київської області надійшла позовна заява Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - позивач) до Комунального підприємства "Васильківтепломережа" (далі - відповідач) про стягнення 47 388,52 грн., з яких: 17 351,52 грн. - 3 % річних та 30 037,00 грн. - інфляційні втрати.

Позовні вимоги обґрунтовані частковим невиконанням відповідачем рішення господарського суду Київської області від 19.05.2014 у справі № 23/067-12 за позовом Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» до Комунального підприємства "Васильківтепломережа" про стягнення 2 688 335,49 грн., а саме: несплатою 172 350,73 грн. пені, 118 147,87 грн. інфляційних втрат, 104 047,79 грн. 3% річних та 53 767,00 грн. судового збору, що стягнуті зазначеним рішенням суду.

Ухвалою господарського суду Київської області від 23.05.2014 порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 10.06.2014.

Через канцелярію господарського суду Київської області (вх. № 10887/14 від 06.06.2014) відповідачем подано до матеріалів справи документи на виконання вимог ухвали суду від 23.05.2014 та відзив на позовну заяву, відповідно до якого позов заперечено повністю, з підстав, що викладені у ньому.

У судовому засіданні 10.06.2014 оголошено перерву до 24.06.2014, відповідно до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Через канцелярію господарського суду Київської області (вх. № 12172/14 від 24.06.2014) позивачем подано до матеріалів справи документи на виконання вимог ухвали суду від 23.05.2014.

Через канцелярію господарського суду Київської області (вх. № 12209/14 від 24.06.2014) відповідачем подано до матеріалів справи додаткові докази.

У судовому засіданні 24.06.2014 оголошено перерву до 03.07.2014, відповідно до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Через канцелярію господарського суду Київської області (вх. № 12826/14 від 03.07.2014) позивачем подано до матеріалів справи письмові пояснення, в яких зазначено про неврахування позивачем при складанні позову часткової сплати відповідача у розмірі 20 000,00 грн., згідно з платіжним дорученням від 29.04.2014 № 2676 та, у зв'язку з цим, позивач уточнює позовні вимоги.

Судом враховано, що Господарським процесуальним кодексом України не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про уточнення позовних вимог, тому, відповідно до правової позиції пленуму Вищого господарського кодексу України, що викладена у підпункті 3.11. пункту 3. постанови «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18, в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв, останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

За результатами розгляду поданих уточнень позовних вимог, змісту позовної заяви та обставин справи, суд дійшов висновку, що це зменшення розміру позовних вимог, відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частин 4, 6 статті 22 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням того, що заяву підписано уповноваженою на це особою, зменшення розміру позовних вимог не суперечить чинному законодавству та не порушує нічиїх прав і охоронюваних законом інтересів, зменшення розміру позовних вимог прийнято господарським судом.

У зв'язку з прийняттям зменшення розміру позовних вимог господарським судом, у справі має місце нова ціна позову - 47 360,64 грн., відповідно до розміру якої буде вирішуватися спір.

Підстави для припинення провадження у справі в частині зменшення позовних вимог у господарського суду відсутні, з урахуванням абзацу 2 пункту 7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення".

У судовому засіданні 03.07.2014 представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, представник відповідача позов заперечив повністю.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 03.07.2014 оголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд -

встановив:

Між Дочірньою компанією "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - позивач) та Комунальним підприємством "Васильківтепломережа" (далі - відповідач) укладено договір про закупівлю природного газу за державні кошти від 20.12.2010 № 06/10-2518БО-17 (далі - Договір).

У зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язання з оплати вартості природного газу, що отриманий за Договором, позивач звернувся до господарського суду Київської області з позовом про стягнення з відповідача суми основної заборгованості, пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду Київської області від 19.09.2012 у справі № 23/067-12 позов задоволено повністю та стягнуто з відповідача на користь позивача 2 293 789,10 грн. основної заборгованості, 172 350,73 грн. пені, 118 147,87 грн. інфляційних втрат, 104 047,79 грн. 3% річних та 53 767,00 грн. судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2013 у справі № 23/067-12 рішення господарського суду Київської області від 19.09.2012 залишено без змін.

На виконання рішення господарського суду Київської області від 19.09.2012 видано наказ про примусове виконання рішення від 08.02.2014.

Згідно з частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Відповідно до статті 115 Господарського процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.

Згідно з матеріалами справи, на момент подання даного позову, рішення господарського суду Київської області від 19.09.2012 у справі № 23/067-12 виконано частково, за твердженнями, що викладені у позовній заяві: 2 293 789,10 грн. основного боргу сплачено відповідачем 21.12.2012, що підтверджується банківською випискою з рахунку позивача та платіжним доручення від 11.12.2012 № 9 (копії банківської виписки та платіжного доручення додано до матеріалів справи) та за твердженнями відзиву відповідачем здійснено також оплати частини заборгованості у розмірі 32 500,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями від 29.04.2014 № 2676 на суму 20 000,00 грн. та від 23.05.2014 № 2857 на суму 12 500,00 грн., з зазначенням у них призначення платежу - штрафні санкції у справі № 23/067-12 виконавче провадження № 37363776 (копії платіжних доручень додано до матеріалів справи).

У судовому засіданні 24.06.2014 представником позивача підтверджено надходження вказаних коштів на банківський рахунок позивача та зарахування їх в оплату заборгованості за рішенням господарського суду Київської області від 19.09.2012 у справі № 23/067-12.

Зазначені суми часткових оплат визнаються обома сторонами, інших доказів сплати заборгованості матеріали справи не містять, відповідачем несплата решти сум, що стягнуті за рішенням суду, не заперечена.

Зважаючи на вказане, у даному провадженні, позивач звернувся з позовом про стягнення 17 351,52 грн. 3 % річних та 30 037,00 грн. інфляційних втрат на суму заборгованості у розмірі 448 313,39 грн., до якої входить: 172 350,73 грн. пені, 118 147,87 грн. інфляційних втрат, 104 047,79 грн. 3% річних та 53 767,00 грн. судового збору, що стягнуті за рішенням господарського суду Київської області від 19.09.2014 та не сплачені відповідачем, за період з дати набрання рішення суду законної сили - 28.01.2013 до 16.05.2014.

У ході судового розгляду справи позивачем подано уточнення розміру позовних вимог, що за своєю правовою природою є зменшенням розміру позовних вимог.

Відповідно до частин 4, 6 статті 22 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням того, що заяву підписано уповноваженою на це особою, зменшення розміру позовних вимог не суперечить чинному законодавству та не порушує нічиїх прав і охоронюваних законом інтересів, зменшення розміру позовних вимог прийнято господарським судом.

Підстави для припинення провадження у справі в частині зменшення позовних вимог у господарського суду відсутні, з урахуванням абзацу 2 пункту 7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення".

Враховуючи викладене, у даному провадженні розглядаються остаточні позовні вимоги про стягнення з відповідача 47 360,64 грн., з яких: 17 323,64 грн. 3 % річних та 30 037,00 грн. інфляційних втрат.

Відповідач позов заперечив повністю у зв'язку з тим, що застосування статті 625 Цивільного кодексу України можливе лише щодо грошових зобов'язань, тоді як стягнення пені, інфляційних втрат, 3 % річних та відшкодування судового збору не є зобов'язанням у розумінні частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України. Відтак, нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на вказані суми, обов'язок сплати яких виник на підставі рішення суду, не відповідає вимогам законодавства.

Суд, за результатами дослідження доказів, що подані сторонами, аналізу чинного законодавства та заслухавши присутніх у судових засіданнях представників сторін, дійшов наступного висновку.

Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Рішенням господарського суду Київської області від 19.09.2012 встановлено порушення відповідачем зобов'язання з оплати поставки природного газу за Договором та, у зв'язку з цим, стягнуто з відповідача суму основної заборгованості, нараховано на неї пеню, 3 % річних та інфляційні втрати.

21.12.2012 відповідачем, згідно з платіжним дорученням від 11.12.2012 № 9, сплачено позивачу основну заборгованість за Договором.

Судом враховано, що загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб у національній валюті на території України, що здійснюються за участю банків, визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена Постановою Національного банку України від 21.01.2004 № 22.

Згідно з пунктом 3.8. вказаної Інструкції, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

З огляду на те, що відповідач у призначенні платежу вказав «природний газ 2011 рік згідно Договору від 20.12.2012 № 06/10-2518БО-17», суд дійшов висновку, що відповідачем сплачено саме основний борг за Договором.

Крім того, позивач, згідно з твердженнями позову, враховує часткову сплату відповідача в рахунок погашення основної заборгованості за Договором.

Відтак, відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання відповідача перед позивачем за Договором припинено у зв'язку з його виконанням.

Таким чином, на момент подання позовної заяви до суду у відповідача наявна заборгованість зі сплати пені, 3 % річних, інфляційних втрат та судового збору.

Відповідно до частин 1, 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

З огляду на те, що згадану статтю 625 Цивільного кодексу України вміщено в розділі 1 книги 5 цього Кодексу - "Загальні положення про зобов'язання", ця стаття застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язань.

Вказану правову позицію викладено у підпункті 1.3. пункту 1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань».

Відтак, для застосування статті 625 Цивільного кодексу України суду необхідно правильно визначити характер спірних правовідносин сторін та встановити існування між сторонами саме грошового зобов'язання.

Визначаючи правову природу грошового зобов'язання, необхідно, перш за все, виходити з правил частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, відповідно до яких зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Крім того, у даній справі, суду, для застосування статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно правильно визначити характер спірних правовідносин сторін щодо яких прийнято рішення суду та правомірність поширення на них дії частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки стягувати кошти на підставі статті 625 Цивільного кодексу України правомірно виключно за невиконання відповідачем рішення, ухваленого із зобов'язальних відносин.

Стаття 625 Цивільного кодексу України регулює зобов'язальні правовідносини, тобто поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому, частина 5 статті 11 Цивільного кодексу України, в якій йдеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України у разі наявності між сторонами інших, а не зобов'язальних, правовідносин. З рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено у статті 11 Цивільного кодексу України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність.

У зв'язку з необхідністю встановлення правових підстав для застосування статті 625 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, судом враховано правові позиції Верховного Суду України, що викладені в Аналізі практики застосування статті 625 Цивільного кодексу України (надіслано Вищим господарським судом України листом від 03.03.2014 № 01-20/146/341/14).

Щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на суму пені, що стягнута за рішенням суду, судом, крім того, встановлено наступне.

Відповідно до частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України, пеня - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

Пеня, відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, це один із видів забезпечення виконання зобов'язання.

Згідно з приписами частини 1 статті 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Тобто, штрафні санкції носять допоміжний (акцесорний) до основного зобов'язання характер.

Викладене підтверджується положеннями статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої грошове зобов'язання - зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов'язань боржника не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду.

Таким чином, системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що обов'язок сплатити пеню за невиконання зобов'язання не є зобов'язанням в розумінні положень частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, тому що пеня є одним із видів забезпечення виконання основного зобов'язання, в тому числі й грошового.

Отже, оскільки позивач заявляє до стягнення 3 % річних та інфляційні втрати, що нараховані ним на несплачену суму пені, що стягнута рішенням господарського суду Київської області від 19.09.2012 у справі № 23/067-12, правова природа цього боргу як штрафної санкції з прийняттям рішення не змінилася, пеня у грошове зобов'язання не перетворилася, а тому відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України.

Відтак, положення частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані в цій частині до спірних правовідносин, оскільки штрафні санкції не є грошовим зобов'язанням у розумінні статей 509, 625 Цивільного кодексу України, а рішення суду про стягнення пені не породжує зобов'язальних правовідносин.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 18.02.2014 у справі № 905/909/13-г.

Протилежну правову позицію викладено в абзаці 4 підпункту 7.1. пункту 7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», зокрема, вказано, що у разі, коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 Цивільного кодексу України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини 2 статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Проте, згідно з частинами 1, 2 статті 11128 Господарського процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх судів України, суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на суми інфляційних втрат, 3 % річних та судового збору, що стягнуті з відповідача рішенням суду, судом, крім того, встановлено наступне.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Вказану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 23.01.2012 у справі № 37/64.

Відповідно до пункту 10.1. Договору від 20.12.2010 № 06/10-2518БО-17, Договір діє в частині поставки газу з 01.01.2011 до 31.12.2011 включно, а у частині розрахунків за газ - до їх повного здійснення.

Відтак, зобов'язальні відносини за Договором між сторонами припинено у зв'язку зі сплатою відповідачем 21.12.2012, тобто, до набрання рішенням суду законної сили, заборгованості у повному обсязі.

Позивач заявляє до стягнення 3 % річних та інфляційні втрати за період з набрання рішенням суду законної сили - 28.01.2013 до 16.05.2014. Станом на 28.01.2014 у відповідача відсутнє грошове зобов'язання перед позивачем, крім того, позивачем визначено предмет позову і заявлено до стягнення 3 % річних і інфляційні втрати саме на суми 3 % річних, інфляційних втрат, пені, судового збору, а не на суму основного боргу.

Інфляційні втрати та 3 % річних є особливою мірою відповідальності (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання. Вони не являються грошовими зобов'язаннями в розумінні статті 509, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та не стають такими з рішення суду.

Крім того, судом враховано підпункт 3.3. пункту 3. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», відповідно до якого, на суму інфляційних нарахувань не нараховуються проценти.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про судовий збір», судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

У зв'язку з задоволенням позову про стягнення заборгованості у повному обсязі, рішенням суду від 19.09.2012 покладено відшкодування судового збору, що сплачений позивачем у розмірі 53 767,00 грн., на відповідача, відповідно до частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Відшкодування відповідачем суми судового збору позивачу не тягне за собою виникнення зобов'язальних відносин між сторонами.

Таким чином, судом враховано, що частина 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, а не на невиконання будь-якого судового рішення, яким стягнуто кошти. Прийняття судового рішення про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат, пені, відшкодування судового збору не змінює їх правову природу. Обов'язок сплатити зазначені вище вимоги, що не виконані відповідачем за рішенням суду - не є зобов'язанням в розумінні положень частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України.

Підсумовуючи викладене, суд відзначає, що принциповим при розгляді даної справи стало визначення питання чи виникають грошові зобов'язання з рішення суду.

Судом враховано існування протилежних позицій, проте, відповідно до статті 11128 Господарського процесуального кодексу України обов'язковим для суду при застосуванні нормативно-правового акту, що містить ту чи іншу норму права, в даному випадку - статтю 625 Цивільного кодексу України, є позиція Верховного Суду України.

Як у вказаних вище постановах Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, так і в Аналізі практики застосування статті 625 Цивільного кодексу України Верховним Судом України, визначено, що при застосуванні до правовідносин статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно виходити з їх правової природи, що існувала до прийняття рішення суду.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору на підставі доказів у справі. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 32 Господарського процесуального кодексу України - на підставі письмових доказів та пояснень представників сторін. Згідно із частиною 1 статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З урахуванням вище зазначеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат, що нараховані позивачем на суми пені, 3 % річних, інфляційних втрат та судового збору, що стягнуті за рішенням суду та несплачені відповідачем, безпідставні та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ціни позову у розмірі 47 360,64 грн., з урахуванням зменшення розміру позовних вимог, судовий збір мав бути сплачений позивачем у розмірі 1 827,00 грн., оскільки згідно з Законом України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі, що виражається у відсотковому співвідношенні до ціни позову та не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати.

Проте, з наявних у матеріалах справи оригіналу платіжного доручення від 15.05.2014 № 387 вбачається, що судовий збір сплачено позивачем у розмірі 1 828,00 грн., тобто, більшому, ніж передбачено законом.

Згідно з пунктом 1 частини 1, частиною 2 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається, зокрема, в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (у розмірі переплаченої суми).

Питання про повернення сплаченої суми судового збору вирішується господарським судом за результатами розгляду відповідних матеріалів, у тому числі й за відсутності заяви (клопотання) сторони чи іншого учасника судового процесу про повернення суми судового збору. Про таке повернення зазначається, зокрема, в резолютивній частині судового рішення, яким закінчується розгляд справи по суті.

Вказану правову позицію викладено у підпункті 5.2. пункту 5. постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013 № 7.

З огляду на зазначене, судовий збір, що сплачений позивачем при поданні позову згідно з платіжним дорученням від 15.05.2014 № 387 підлягає частковому поверненню позивачу з державного бюджету у розмірі 1,00 грн.

Судовий збір, що сплачений позивачем при поданні позову у розмірі 1 827,00 грн., відповідно до частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись статтями 4, 22, 32, 33, 36, 43, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

вирішив:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Повернути Дочірній компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 31301827) з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1,00 грн., що зайво сплачений за платіжним дорученням від 15.05.2014 № 387.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Повне рішення складено 08.07.2014.

Суддя С.О. Саванчук