Ухвала суду № 39742647, 01.07.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/11809/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Каракашьян К.С. Суддя-доповідач: Собків Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

01 липня 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді : Собківа Я.М.,

суддів: Борисюк Л.П., Кобаля М.І.,

при секретарі: Присяжній Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання дій протиправними,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив суд визнати протиправним дії відповідача.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Позивач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.12.2006 №469 відповідно до Положення про проходження служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України звільнено з військової служби у запас за п.67, пп. «в» (у зв'язку зі скороченням штатів), з правом носіння військової форми одягу підполковника ОСОБА_2, начальника служби безпеки зв'язку - помічника начальника військ зв'язку управління зв'язку штабу Південного оперативного командування.

Згідно Наказу начальника штабу ордера Червоного Прапора Південного оперативного командування №12 від 17.01.2007 підполковника ОСОБА_2, колишнього начальника служби безпеки зв'язку - помічника начальника військ зв'язку управління зв'язку штабу Південного оперативного командування, звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗС України від 27.12.2006 №469 у запас за п.67 «в» (у зв'язку зі скороченням штатів), з правом носіння військової форми одягу (звільняється у зв'язку з реформуванням ЗС України), виключено зі списків особового складу управління, всіх видів забезпечення та направлено на облік до Приморського районного військового комісаріату м.Одеси з виплатою 33,3% премії по 29.12.2006. Постійним або службовим житлом не забезпечено.

Одеським обласним військовим комісаріатом позивачу було видано посвідчення ветерана військової служби №257750 від 02.02.2007р.

Звертаючись з позовом до суду позивач, зокрема, вказує на протиправність дій Кабінету Міністрів України в частині ненадання йому гарантованої Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» допомоги з поліпшення житлових умов, що на думку позивача є порушенням вимог ст.3, ст.4, п.7 ст.6 вказаного Закону та п.8 ст.1 Закону України «Про державні гарантії військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та їх членів сімей».

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи колегія суддів зважає на наступне.

За змістом ст.15 Житлового кодексу Української РСР (далі по тексту - ЖК Української РСР), здійснення обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, прийняття рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої Ради належить до компетенції виконавчих комітетів районних, міських, районних у містах Рад.

Згідно із ст.31 ЖК Української РСР, громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР), як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю.

У відповідності до ч.1 ст.36 ЖК Української РСР, облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, здійснюється, як правило, за місцем проживання у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.

Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень затверджуються Радою Міністрів Української РСР і Українською республіканською радою професійних спілок (ст.60 ЖК Української РСР).

Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання, врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року №470 (із змінами і доповненнями).

Згідно п.15 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, на квартирний облік беруться потребуючі поліпшення житлових умов громадяни, які постійно проживають, а також прописані у даному населеному пункті. Виконавчі комітети обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів разом з радами профспілок можуть установлювати тривалість часу постійного проживання громадян у даному населеному пункті, необхідну для взяття на квартирний облік. При визначенні потреби громадян у поліпшенні житлових умов беруться до розрахунку члени їх сімей, які прожили і прописані у відповідному населеному пункті не менше встановленого строку (крім подружжя, неповнолітніх дітей і непрацездатних батьків). Громадяни, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, беруться на квартирний облік при наявності передбачених Правилами підстав, незалежно від тривалості проживання у даному населеному пункті.

Основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, та членів їх сімей, визначаються Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24 березня 1998 року203/98-ВР (із змінами і доповненнями).

Відповідно до п.7 ст.6 вказаного Закону (у редакції від 23 березня 1998 року), ветеранам військової служби надаються пільги, зокрема, першочергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, або одноразове надання безвідсоткового кредиту на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво чи придбання житла з урахуванням встановленої законодавством норми жилої площі на сім'ю і погашенням його в повному розмірі за рахунок Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 року №2166 затверджено «Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей», згідно п.3 якої передбачено, що фінансове забезпечення Програми здійснюється за рахунок і в межах видатків, визначених її виконавцям - міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, та інших джерел.

Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 року №322 затверджено «Основні напрямки посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей на період до 2010 року», пунктом 3 якої Міністерство фінансів та центральні органи виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, зобов'язано щороку під час розроблення проекту Державного бюджету України передбачати фінансування заходів щодо реалізації Основних напрямів з урахуванням прогнозних показників соціально-економічного розвитку України. Крім того, в постанові зафіксовано виконання не в повному обсязі показників Комплексної програми протягом 1999-2002 років, у зв'язку з цим продовжено строк виконання Комплексної програми до 1 січня 2010 року.

Відповідно до ст.116 Конституції України, Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Згідно із п.2 ч.1 ст.20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України у сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, зокрема, забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; забезпечує розроблення та виконаний державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту інвалідів, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення.

З аналізу наведених вище норм вбачається, що визначення в проекті закону України про Державний бюджет України на відповідний рік розміру асигнувань призначених для забезпечення ветеранів військової служби житлом згідно Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» здійснюється виключно Кабінетом Міністрів України з урахуванням відповідних бюджетних запитів центральних органів виконавчої влади, на яких згідно з «Комплексною програмою забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей» покладено обов'язок забезпечення виконання Програми, а також з урахуванням принципів справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами, що є виключними дискреційними повноваженнями Кабінету Міністрів України, а тому відсутність достатнього фінансування на соціальні програми, в тому числі забезпечення житлом ветеранів військової служби, в даному випадку не є свідченням протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України.

Так в своєму позові позивач серед іншого посилається на протиправність дій відповідача, які на його думку полягають у невиконанні ним взятих на себе зобов'язань в частині надання пільг, гарантій, компенсації та допомоги з поліпшення житлових умов, а також у не забезпеченні житлом ветеранів військової служби.

Проте зазначені доводи позивача колегія суддів знаходить необгрунтованими, оскільки відповідач в особі Кабінету Міністрів України безпосередньо не виконує розподіл житлових приміщень, а тому не наділений повноваженнями щодо вирішення питань надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов.

Крім того, колегія суддів не погоджується з твердженнями позивача в частині протиправності дій Кабінету Міністрів України по не передбаченню Державному бюджету України коштів для фінансування програм забезпечення військовослужбовців житлом.

Так унктами 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 №2166 «Про Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей» затверджено Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей (надалі - Програма) та доручено Міністерству економічного розвитку і торгівлі і Міністерству фінансів враховувати основні завдання Програми під час розроблення проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України та законів про Державний бюджет України на відповідні роки.

Пунктом 3 зазначеної постанови КМУ встановлено, що фінансове забезпечення Програми здійснюється за рахунок і в межах видатків, визначених її виконавцям - міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, джерел, а пунктом 5 визначено, що моніторинг виконання завдань та координацію нормативно-правового супроводження Програми покладено на Міністерство економічного розвитку і торгівлі.

Згідно абз.8 Розділу «Загальні положення» Програми, державними замовниками і виконавцями Програми є Міноборони, МВС, ДСНС, Адміністрація Держприкордонслужби, Адміністрація Держспецзв'язку, СБУ, Служба розвідки, Держмитслужба, Держспецтрансслужба тощо.

У зв'язку з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що створення умов для забезпечення військовослужбовців житлом, зокрема, будівництво або придбання житла, визначення обсягу фінансування належить насамперед державним замовникам та виконавцям Програми, якими, зокрема, є Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України, а не Кабінет Міністрів України.

Що стосується позову в частині безоплатної передачі у власність позивача земельної ділянки під забудову житлового будинку, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до п. 7 ст. 6 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», ветерани органів внутрішніх справ, до числа яких відноситься позивач, забезпечуються земельними ділянками під забудову і мають право на їх безоплатне отримання у власність у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України від 28.03.2002 року № 377.

Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Відповідно до ст.116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно п. 1. ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», земля належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста, а згідно ст. 12 Земельного кодексу України розпорядження землями територіальної громади і вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону входить у компетенцію лише міської ради.

Відповідно до положень статті 12, п.34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Зважаючи на норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вирішення питання щодо безоплатної передачі громадянам у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва житлового будинку, відноситься безпосередньо до компетенції органів місцевого самоврядування - сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, а не до компетенції Кабінету Міністрів України.

Крім того, не підлягає задоволенню вимога позивача про зобов'язання відповідача надати безготівковий кредит на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво, оскільки відповідно до п.11 Порядку кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2004 року №88, порядок відбору військовослужбовців, яким надаються кредити, визначається Міністерством оборони України за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, однак до матеріалів справи позивачем не надано доказів його звернення для отримання такого кредиту чи відмови йому в отриманні кредиту саме відповідачем.

Що стосується позову в частині визнання протиправними дій Кабінету Міністрів України щодо невиплати позивачу грошової компенсації за порушення гарантованого законом права на отримання житла, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до абзацу 4 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ним не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

Однак, як було вірно зазначено судом першої інстанції, норми Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальним захист» не передбачають виплату ветеранам війни грошової компенсації за належне для отримання житло, а також виплати грошової компенсації ветеранам військової служби за піднайом (найом) ними жилих приміщень.

У зв'язку з цим, вимоги позивача в цій частині колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Що стосується позову в частині відшкодування моральної шкоди, яку позивач оцінює в розмірі 1000,00 грн., колегія суддів зважає на наступне.

Статтями 23 та 1167 Цивільного кодексу України визначено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка відшкодовується незалежно від майнової шкоди.

Так, виходячи з положень ст. 23 Цивільного кодексу України слід зазначити, що моральна шкода полягає: - у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; - у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; - у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; - у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Позивачем не було обґрунтовано, в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань і психологічного розладу та не надано доказів, якими це підтверджується.

Таким чином, доводи позивача про те, що відповідачем було завдано йому моральної шкоди є необґрунтованими, а тому позов в цій частині слід залишити без задоволення.

За таких обставин, заявлені позивачем вимоги колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя суддя суддя Я.М. Собків Л.П. Борисюк М.І. Кобаль

Повний текст ухвали виготовлено - 04.07.14 р.

.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Борисюк Л.П.

Кобаль М.І.