Ухвала суду № 39732124, 14.07.2014, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Волгіна Н.П.

Суддя-доповідач - Ханова Р.Ф.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2014 року справа №805/5536/14

приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі:

Головуючого судді: Ханової Р.Ф.

суддів: Гайдара А.В.

Яковенко М.М.

розглянувши у порядку

письмового провадження

апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве

Донецької області

на постанову Донецького окружного адміністративного суду

від 4 червня 2014 року

по адміністративній справі № 805/5536/14 (суддя Волгіна Н.П.)

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3

до Управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве

Донецької області

про скасування рішення від 3 лютого 2014 року №160, №161, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (надалі позивач у справі) звернулась до суду з адміністративним позовом до управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве донецької області (надалі управління, відповідач) про скасування рішення від 3 лютого 2014 року №160, №161 про застосування штрафних санкцій (арк. справи 3-4).

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 4 червня 2014 року задоволені позовні вимоги фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, внаслідок чого скасовані рішення управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве Донецької області від 3 лютого 2014 року № 160 про застосування фінансових санкцій за неподання до органів Пенсійного фонду України за встановленою формою звітності у розмірі 170 грн. та № 161 про застосування фінансових санкцій у розмірі 170 грн. за неподання за встановленою формою звітності до органів Пенсійного фонду України (арк. справи 103-106).

Ухвалюючи постанову суд першої інстанції виходив з протиправного застосування управлінням положень пункту 5 частини 9 статті 106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який втратив чинність.

В апеляційній скарзі управління посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Доводить правомірність застосування штрафних (фінансових) санкцій за порушення вчиненні до 1 січня 2011 року за нормою закону, що діяла на момент вчинення порушення (арк. справи 111-112).

Сторони у судове засідання не з'явились, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, встановила наступне.

ОСОБА_3, є фізичною особою-підприємцем з 10 вересня 2009 року, включений до ЄДРПОУ за номером НОМЕР_1, що підтверджується Свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серія НОМЕР_2 (арк. справи 5). Позивач є платником єдиного податку, перебуває на спрощеній системі оподаткування.

Відповідачем 3 лютого 2014 року прийняті спірні рішення які є правовим актом індивідуальної дії, визнання недійсними яких здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України відповідно до пункту першого частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішенням від 3 лютого 2014 року № 160 до позивача застосовано штраф в розмірі по 170 грн., рішенням від 3 лютого 2014 року № 161 до позивача застосовано штраф в розмірі по 170 грн.

Вказані рішення прийнятті на підставі пункту 5 частини дев'ятої статті 106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за неподання, несвоєчасне подання звіту щодо сум страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування органам Пенсійного фонду України за 2006-2007 роки у строки, визначені законодавством (арк. справи 6-7).

Зазначені рішення, як спосіб реалізації владних управлінських функцій прийняті начальником управління на підставі пункту 5 частини 9 статті 106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV. Наведену частину дев'яту статті 106 виключено Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2464-17 від 8 липня 2010 року, з 1 січня 2011 року (розділ 8 «Прикінцеві та Перехідні положення»).

Таким чином, відповідачем в основу застосування фінансових санкцій покладена неіснуюча норма Закону, що доводить безпідставність прийняття спірних рішень відповідно до пункту першого частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Даючи оцінку спірним відносинам у цій частині, необхідно виходити з позиції Конституційного Суду України наведеній у пункті 2 мотивувальної частини рішення у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року № 1-7/99, викладеної стосовно дії загально - правового принципу норми права у часі. Позиція Конституційного Суду України за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним, чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Як зазначено абзацом першим даного Рішення в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Виходячи з аналізу норми покладеної в основу застосування санкцій вона діяла з 1 січня 2004 року до 1 січня 2011 року, саме цей проміжок часу норма визначала склад правопорушень, вид та розмір санкцій, тобто поняття правопорушення і відповідальність за нього.

Як зазначено абзацом четвертим вказаного Рішення, відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

Відповідно до пункту 22 статті 99 Конституції України виключно законами України визначаються зокрема діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них. Зазначені норми найшли своє відображення щодо їх офіційного тлумачення у Рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001, у справі №1-22/2001(справа про відповідальність юридичних осіб). Абзацом сьомим мотивувальної частини даного Рішення передбачено, що системний аналіз викладених конституційних положень дає підстави дійти висновку, що за своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності, ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності - діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що утворюють їх склад), та відповідальність за них. Пунктом п'ятим мотивувальної частини зазначеного Рішення передбачено, що закони України, які встановлюють відповідальність юридичних осіб у публічних сферах, процесуальні норми стали органічною частиною законодавства про юридичну відповідальність.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зокрема органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Обов'язок суду вирішувати спори на підставі Конституції України закріплений положеннями принципу законності викладених пунктом першим частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на зазначене, відповідач помилково застосував норми матеріального закону, що були чинними на момент вчинення позивачем, як страхувальником правопорушення, без врахування того, що ця сама норма передбачає не тільки засади юридичної (адміністративної) відповідальності, але й саму відповідальність за правопорушення. На момент притягнення до відповідальності норм, тобто підстав для відповідальності не існувало, що доводить протиправність (незаконність) спірних рішень.

Колегія суддів позбавлена можливості прийняти доводи відповідача стосовно можливості застосування норм права які втратили чинність відповідно до абзацу 6 пункту 7 розділу 8 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», якими за фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування збережені повноваження застосування фінансових санкцій, якими вони були наділенні до набрання чинності даного Закону. Збережені функції застосування санкцій слід розуміти виключно тих які існують на момент їх застосування, а не тих які існували раніше. Тобто відповідачем безпідставно право на застосування санкцій (компетенція) прирівняні до підстав відповідальності.

Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2012 року, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містять зазначені норми права, та для всіх судів України, відповідно до статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи постанову Верховний Суд України виходив з того, що за період до 1 січня 2011 року відносини, що виникали між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, регулювалися Законом № 1058-IV. Зазначеним Законом визначалися платники страхових внесків, порядок їх нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, стягнення заборгованості за цими внесками.

Згідно з пунктом 5 частини дев'ятої статті 106 Закону № 1058-IV за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою або подання недостовірних відомостей, що використовуються в системі персоніфікованого обліку та іншої звітності, передбаченої законодавством, до територіальних органів ПФУ накладається штраф у розмірі 10 відсотків суми страхових внесків, які були сплачені або підлягали сплаті за відповідний звітний період, за кожний повний або неповний місяць затримки подання відомостей, звітності, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі повторного протягом року такого порушення - у розмірі 20 відсотків зазначених сум та не менше 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до абзацу п'ятого пункту 7 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 2464-VI, що набрав чинності з 1 січня 2011 року, стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі страхових внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, здійснюється фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення такої заборгованості або застосування штрафних санкцій.

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Постановою Верховного Суду України від 20 листопада 2012 року зазначено, що аналіз наведених норм законодавства дає підстави вважати, що управління Пенсійного фонду України протиправно винесло рішення від 15 серпня 2011 року про застосування до позивача фінансових санкцій за несвоєчасне подання звітності до органів Пенсійного фонду України за 2008-2009 та 2010 роки на підставі пункту 5 частини дев'ятої статті 106 Закону № 1058-IV, оскільки зазначена норма Закону втратила чинність з 1 січня 2011 року згідно із Законом № 2464-VI і не діяла на дату прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. Постанова Верховного Суду України від 20 листопада 2012 року долучається судом апеляційної інстанції до матеріалів справи.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції постанова прийнята у відповідності до норм матеріального та процесуального права, з урахуванням правової позиції Верховного Суду України.

Керуючись статтями 24, 94, 184, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 244-2, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Єнакієве Донецької області на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 4 червня 2014 року у справі № 805/5536/14 - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 4 червня 2014 року у справі № 805/5536/14 - залишити без змін.

Ухвала постановлена та підписана 14 липня 2014 року.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, які беруть участь у справі.

Ухвала може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: Р.Ф. Ханова

Судді: А.В. Гайдар

М.М. Яковенко