Рішення № 39721926, 12.07.2014, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

№22-ц/778/3029/14 Головуючий у 1 інстанції Кулик В.Б.

Суддя-доповідач Сапун О.А.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2014 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Пільщик Л.В.,

Суддів: Кочеткової І.В.,

Сапун О.А.,

При секретарі Буримі В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, витребування житлового будинку, усунення перешкод у користуванні житловим будинком, -

В С Т А Н О В И Л А:

13 грудня 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, витребування житлового будинку, усунення перешкод у користуванні житловим будинком.

В обґрунтування позову посилалась на те, що їй на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 вересня 2000 року на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1.

У вказаному будинку вона зареєстрована з 26 жовтня 2004 року і по теперішній час.

18 грудня 2004 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 посвідчила договір дарування, за змістом якого вона будинок АДРЕСА_1 подарувала ОСОБА_3

Перед укладанням договору ОСОБА_3, яка доводиться їй племінницею, ввела її в оману стосовно істотних умов договору, обіцяла доглядати за нею та матеріально підтримувати, однак обіцянки не дотрималась.

Також відповідачка запевняла, що власником будинку після оформлення спірної угоди буде залишатися не ОСОБА_3, а вона. Між тим, після оформлення договору дарування право власності на спірний будинок було зареєстроване за ОСОБА_3

Таким чином, вона при укладанні угоди помилялася стосовно прав та обов'язків, вважала, що буде укладено договір довічного утримання, а фактично оформлено було договір дарування. Вважає, що такий договір на підставі статті 229 ЦІК України необхідно визнати недійсним.

Помилці сприяло те, що на момент укладання угоди вона перебувала у депресивному стані через смерть сина ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Через розлади у стані здоров*я, самотність, похилий вік вона у момент укладання договору не здатна була у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними. До того ж вона уклала договір під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

На підставі викладеного, просила позов задовольнити, визнати недійсним договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5, за яким ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1. Витребувати будинок з незаконного володіння ОСОБА_3, ОСОБА_4 і передати житловий будинок ОСОБА_2 Усунути перешкоди у здійсненні права на володіння та користування житловим будинком, виселити з житлового будинку ОСОБА_3, ОСОБА_4, вселити в житловий будинок ОСОБА_2 Скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3, який вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18.12.2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5, скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_4, який вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 15.11.2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_7

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року позов ОСОБА_2 залишено без задоволення

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, допущені судом порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

За статтею 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналогічним чином питання обов'язків доказування і подання доказів регулює ст. 60 ЦПК, за якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статей 717, 719, 722 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунку.

Згідно статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Згідно роз'яснень, викладених у п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

За статтею 230 ЦК України передбачено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Статтею 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 вересня 2000 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1.

18 грудня 2004 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 посвідчила договір дарування, за яким ОСОБА_2 подарувала будинок АДРЕСА_1 племінниці ОСОБА_3 ( а. с. 7З ).

Позивачка, просила визнати недійсним договір дарування на підставі статей 229,230,233 ЦК України. Стверджувала, що перед укладанням договору ОСОБА_3, яка доводиться їй племінницею, ввела її в оману стосовно істотних умов договору, обіцяла доглядати за нею та матеріально підтримувати, однак обіцянки не дотрималась.

Також відповідачка запевняла, що власником будинку після оформлення спірної угоди буде залишатися не ОСОБА_3, а вона. Між тим, після оформлення договору дарування право власності на спірний будинок було зареєстроване за ОСОБА_3

Таким чином, вона при укладанні угоди помилялася стосовно прав та обов'язків, вважала, що буде укладено договір довічного утримання, а фактично оформлено було договір дарування. Вважає, що такий договір на підставі статті 229 ЦІК України необхідно визнати недійсним.

Помилці сприяло те, що на момент укладання угоди вона перебувала у депресивному стані через смерть сина ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Через розлади у стані здоров*я, самотність, похилий вік вона у момент укладання договору не здатна була у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними. До того ж вона уклала договір під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Між тим, вказані доводи в ході розгляду справи не доведені безспірними, належним и та допустимими доказами, спростовуються матеріалами справи.

Згідно ст. 5 Закону України «Про нотаріат» саме на нотаріуса законом покладено обов'язок сприяти громадянам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Для цього саме нотаріусам надано право посвідчувати договори, а відтоді саме нотаріус посвідчує справжність волі сторін на його укладення.

На виконання норм статті 44 Закону України «Про нотаріат» до моменту підписання вищевказаного договору дарування нотаріусом було встановлено дійсність намірів сторін укласти саме договір дарування житлового будинку, а не договір довічного утримання, роз'яснено вимоги законодавства щодо змісту і правових наслідків договору, а також встановлено відсутність у сторін заперечень щодо умов договору ( а. с. 61 ).

Суд вважав неприйнятним доводи позивачки про те, що вона помилявся щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки ці доводи спростовуються матеріалами справи. Запевняючи суд про те, що вона бажала укласти договір довічного утримання, позивачка разом з тим не пояснила на яких конкретно умовах укладався договір довічного утримання. Обіцянка відповідачки їй допомагати, зі слів позивача, не може бути доказом того, що позивачка мала на меті укладення договору довічного утримання.

Суд також правильно вважав, що посилання ОСОБА_2 на скрутне матеріальне становище, стан здоров'я та відсутність власних нащадків тощо, не є тими істотними умовами для визнання правочину недійсним за заявленими в позові підставами.

На теперішній час право власності на спірний будинок зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 15 листопада 2007 року ( а. с. 88-91 ).

Аналізуючи встановлені факти та матеріали справи, суд прийшов до обґрунтованого висновку, що позивачкою не доведено обставини, щодо яких вона помилилася, будучи стороною правочину на момент його вчинення. Вона не довела, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не знайшли підтвердження і факти введення її в оману при підписанні угоди, а також укладання договору під впливом тяжкої обставини. Таким чином, обставини, на які посилалася ОСОБА_2, не є підставою для визнання правочину недійсним, а також для витребування будинку від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та виселення відповідачів.

Суд при цьому вірно не взяв до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності у зв'язку з пропуском позивачкою строку звернення до суду, враховуючи роз'яснення, що містяться в ч. 3 п.11 Постанови №14 від 18.12.2009 року Пленуму Верховного С уду Укураїни «Про судове рішення у цивільній справі», де зазначено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

До того ж вимоги ОСОБА_2 про витребування житлового будинку, про усунення перешкод в користуванні житловим будинком уже були предметом перевірки судом за заявленим у жовтні 2007 року позовом про визнання недійсним договору дарування на підставі статті 225 ЦК України.

Рішенням апеляційного суджу Запорізької області від 19 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 лютого 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено. При цьому у рішенні зазначено, що норми статей 387,388 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння або від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння. Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Власник зобов'язаний довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що придбаває майно в особи, якій не належить право його відчуження. Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею (передано за договором іншій особі, яка його відчужила) він не має право вимагати повернення майна від добросовісного набувача. ОСОБА_2 не довела, що будинок АДРЕСА_1, який вона подарувала ОСОБА_3, вибув з її володіння не з її волі ( а. с. 9-12,138-140 ).

Згідно частини 3 статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної вили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Рішення суду в частині відмови у позові про визнання правочину недійсним, витребування будинку з чужого незаконного володіння, виселення відповідачів є законним, обґрунтованим, підстав для його скасування в цій частині колегія суддів не вбачає.

Разом з тим, висновок суду щодо відмови у позові про вселення ОСОБА_2 до будинку постановлене з порушенням норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 з 26 жовтня 2000 року по теперішній час зареєстрована у спірному будинку, згідно положень глави 6 ЖК України має право користування вказаним будинком, оскільки у встановленому законом порядку не визнана такою, що втратила право користування житлом, тому її вимоги щодо вселення у будинок АДРЕСА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. ( а. с. 8 ).

Керуючись ст.ст. 307,309 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року у цій справі в частині відмови у задоволенні позову щодо вселення ОСОБА_2 скасувати.

В цій частині ухвалити нове рішення.

Вселити ОСОБА_2 у будинок АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: