Ухвала суду № 39690633, 01.07.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 759/4488/14-а Головуючий у 1-й інстанції: Заєць Т.О. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

01 липня 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Зубрицькому Д.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Святошинського районного суду м. Києва від 13.05.2014 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: визнати право ОСОБА_2 на пенсію за вислугу років, відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в редакції Закону, яка діяла в період з 01.08.2002 по 29.04.2006; визнати протиправними дії Державної прикордонної служби України щодо непідготовлення та неподання до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві необхідних для призначення пенсії за вислугу років документів, стосовно ОСОБА_2; зобов'язати Державну прикордонну службу України підготувати та подати до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві необхідних для призначення пенсії за вислугу років документів, стосовно ОСОБА_2 по його заяві від 27.01.2014.

Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 13.05.2014 позов задоволено частково: визнано протиправними дії Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо не підготовлення та неподання до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві необхідних документів для призначення ОСОБА_2 пенсії за вислугу років, відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції Закону від 04.07.2002); зобов'язано Адміністрацію Державної прикордонної служби України (м. Київ, вул. Володимирська, буд. 26, Ідентифікаційний код юридичної особи: 00034039) підготувати та подати необхідні документи з поданням до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві для призначення ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, АДРЕСА_1, ІН: НОМЕР_1) пенсії відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції Закону від 04.07.2002) на підставі його заяви від 27.01.2014; в задоволенні інших вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить оскаржувану постанову скасувати як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу в період з 06.05.1986 по 04.04.2000, після чого був звільнений в запас Збройних Сил України, у зв'язку із скороченням штатів, що підтверджується відомостями з трудової книжки, серії НОМЕР_2, виданої ОСОБА_2 (а.с. 9 - 12).

Відповідно до наказу Державного комітету у справах охорони державного кордону України від 28.03.2000 № 112-ос вислуга років ОСОБА_2 на 01.04.2000 становить: календарна 17 років 10 місяців 26 днів.

10.09.2005 ОСОБА_2 виповнилося 45 років, а його загальний трудовий стаж становив понад 25 років, що підтверджується відомостями з трудової книжки.

27.01.2014 позивач звернувся до відповідачів з заявою, в якій просив призначити пенсію за вислугу років, відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (а.с. 15, 17 - копія заяви).

06.02.2014 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві листом №3079/12/11-229 повідомило, що для призначення пенсії необхідно звернутись до уповноваженого структурного підрозділу за місцем звільнення з військової служби (а. с. 18 - копія листа).

Адміністрація ДПС України листом про розгляд та надання роз'яснення від 26.02.2014 №11/М-433 повідомила, що на день звільнення з військової служби позивачу виповнилося 39 років, страховий стаж (з урахуванням навчання) складає 22 роки 03 місяці 14 днів, з яких 15 календарних роки 11 місяців 14 днів становила військова служба. На день звільнення з військової служби позивач не досяг 45-річного віку, чим не було дотримано п. «б» ст. 12 Закону України №2262, а тому відсутні підстави для призначення пенсії ОСОБА_2 як колишньому військовослужбовцю (а.с. 16 - копія листа).

Спір виник у зв'язку із тим, що Адміністрація ДПС України не підготувала та не подала необхідні документи до ГУ ПФ України в м. Києві для призначення позивачу пенсії як військовослужбовцю, відповідно до п. «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», оскільки вважає, що ОСОБА_2 не має права на даний вид пенсії.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що правовідносини по пенсійному забезпеченню позивача виникли не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення, а тому в даному випадку підлягають застосуванню норми матеріального права, які діяли на час виникнення права на пенсію, тобто Закон №2262 у редакції Закону від 04.07.2002, яким передбачено право позивача на пенсію за вислугу років, а тому відмова Адміністрації ДПС України підготувати і подати до ГУПФ України в м. Києві необхідні документи для призначення ОСОБА_2 пенсії за вислугу років є протиправною; в іншій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки право позивача на пенсію закріплене законодавчо і не підлягає визнанню в судовому порядку.

Апелянт у своїй апеляційній скарзі зазначає, що для повного гарантування дотримання і захисту прав, свобод і інтересів ОСОБА_2 від порушень з боку органів, що призначають пенсію, позивач вважає обґрунтованою вимогу щодо визнання права на пенсію за вислугою років відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Колегія суддів вважає доводи апелянта безпідставними та погоджується з рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Умови призначення пенсії за вислугу років визначено статтею 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (далі - Закон № 2262-ХІІ).

Редакція пункту «б» зазначеної статті змінювалась, міняючи при цьому умови і підстави виникнення права на пенсію за вислугу років, зокрема, умову призначення пенсії - досягнення 45-річного віку на час звільнення зі служби.

У певний час існували положення статті за якими військовослужбовець міг звільнитися зі служби і раніше, але при досягненні ним 45-річного віку йому могла бути призначена пенсія за вислугу років при наявності інших обов'язкових показників.

Так, відповідно до пункту «б» зазначеної статті в редакції, що діяла на час виникнення у позивача права на пенсію, право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» від 04.04.2006 № 3591-IV (набрав чинності 29.04.2006) статтю 12 Закону «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 09.04.1992 №2262-ХІІ було викладено у новій редакції, відповідно до пункту «б» якої пенсія за вислугу років призначається: особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б» - «д» статті 12 цього Закону, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України.

Вирішуючи питання про застосування цього закону у часі, необхідно виходити із того, що відповідно до ст. 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме -у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність.

Також у вказаному рішенні зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ військовослужбовці, за винятком тих, які проходять строкову службу, не можуть бути звільнені з військової служби до набуття права на пенсію за вислугу років.

За змістом висновків, зроблених Конституційним Судом України у рішеннях від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій, розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини щодо їхнього пенсійного забезпечення виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 06.02.2012 у справі № 21-322а11 та від 25.09.2012 у справі № 21-230а12.

Згідно до ч. 2 ст. 161 КАС України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що право позивача на пенсію за вислугу років, відповідно до п. «б» ст. 12 Закону №2262, виникло 10.09.2005 (з дати коли позивачу виповнилось 45 років), тобто тоді, коли Закон №2262 діяв у редакції Закону від 04.07.2002 та надавав ОСОБА_2 право на таку пенсію.

Отже, оскільки пункт «б» статті 12 Закону №2262 у вказаній редакції передбачає право позивача на пенсію за вислугу років, то відмова Адміністрації ДПС України підготувати і подати до ГУПФ України в м. Києві необхідні документи для призначення ОСОБА_2 пенсії за вислугу років є протиправною, що вірно встановлено судом першої інстанції.

В свою чергу, колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про те, що судом першої інстанції протиправно відмовлено в задоволенні позовної вимоги про визнання права ОСОБА_2 на пенсію за вислугу років, відповідно до п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в редакції Закону, яка діяла в період з 01.08.2002 по 29.04.2006, оскільки таке право позивача на пенсію закріплене законодавчо і не підлягає визнанню в судовому порядку.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, апелянтом в порушення вимог частин 1, 2 статті 71 КАС України не надано жодних доказів на спростування правомірності оскаржуваної постанови суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 183-2, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Святошинського районного суду м. Києва від 13.05.2014 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.,

Шурко О.І.

Повний текст ухвали виготовлений 07.07.2014.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В. В.

Шурко О.І.