Ухвала суду № 39656202, 11.06.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2014 року м. Київ К/9991/15038/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим (далі - ДПІ)

на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22.07.2011

та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 24.01.2012

у справі № 2а-8768/6/0170

за позовом ДПІ

до приватного підприємства "Ніконія" (далі - Підприємство),

за участю третіх осіб - товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Мед-Синтез", приватного підприємства компанії "ВИН", товариства з обмеженою відповідальністю "Форум Інтернешнл Компані"

про стягнення заборгованості.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2008 року ДПІ звернулася до Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим з позовом, в якому (з урахуванням подальшого уточнення позовних вимог) просила стягнути з Підприємства кошти у сумі 3 852 635,53 грн., еквівалентні вартості отриманих відповідачем товарно-матеріальних цінностей за нікчемними правочинами.

Постановою названого суду від 22.07.2011, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 24.01.2012, у позові відмовлено з посиланням на недоведеність податковим органом ознак нікчемності у спірних правочинів як підстави для застосування до відповідача заходів відповідальності в порядку статті 208 Господарського кодексу України. За висновком судів, допущені контрагентами Підприємства зловживання у сфері податкового права не можуть бути розцінені як доказ нікчемності укладених правочинів.

Посилаючись на невідповідність висновків судів нормам матеріального права (зокрема, положенням статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України) та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти та задовольнити позов. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, зокрема, що фіктивність реєстрації Підприємства (установлена постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя від 15.03.2011 у кримінальній справі № 1-32/11) є свідченням нікчемності усіх правочинів, вчинених Підприємством.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги ДПІ, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для її задоволення з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що ДПІ було проведено виїзну планову перевірку Підприємства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 28.12.2006 по 31.03.2008, оформлену актом від 18.08.2008 № 1188/23-1/34739887. Під час цієї перевірки податковим органом було виявлено, що у перевіреному періоді відповідач, не маючи основних засобів (у тому числі офісних та складських приміщень, транспорту та виробничих потужностей) у перевіреному періоді придбавав великі партії харчових продуктів у суб'єктів господарювання з ознаками фіктивності (які відсутні за місцезнаходженням, подають податкову звітність з мінімальними або нульовими показниками). Наведені обставини були розцінені податковим органом як доказ укладення відповідачем нікчемних правочинів, які не були спрямовані на настання відповідних їх змісту правові наслідки, а були частиною штучного документообігу для формування даних податкового обліку з метою мінімізації податкових зобов'язань Підприємства та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною першою статті 208 ГК передбачено, що якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведені законодавчі положення у розрізі функцій податкової інспекції, що полягають у здійсненні контролю за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів застосовуються до правочинів, вчинених виключно з метою ухилення від оподаткування.

При цьому для правильної кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок, необхідно визначити існуючий зв'язок між власне укладенням і виконанням такого правочину та застосованим його учасниками механізмом ухилення від оподаткування.

Адже якщо укладення та виконання договору є частиною такого механізму - зокрема, у випадку, коли єдиною метою укладення правочину є податкова економія - то до учасників такого правочину слід застосовувати штрафні санкції в порядку статті 208 ГК. У разі ж якщо ухилення від оподаткування спричинено подальшими діями з отриманими на виконання правочину активами або відображенням результатів такого правочину у податковому обліку платника, то такі дії становлять самостійний склад податкового правопорушення як підставу для притягнення платника до відповідальності сааме за порушення норм податкового законодавства. Іншими словами, правочин є таким, що порушує публічний порядок у сфері оподаткування, у разі, якщо власне вчинення та виконання правочину є необхідною умовою для побудови схеми ухилення від оподаткування.

Наведене, у свою чергу, дає підстави для висновку про те, що умовою застосування наслідків недійсності господарського зобов'язання в порядку статті 208 ГК за позовом податкового органу є доведеність останнім наявності протиправного умислу у всіх учасників правочину. Адже про відсутність господарської мети під час укладення та виконання правочину не може бути відомо лише одній особі, оскільки у разі добросовісності хоча б одного з учасників правочину для нього буде досягнута ділова мета, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок. А відтак звернення податкового органу з позовом про застосування зазначених санкцій за вчинення нікчемного правочину лише щодо одного з учасників такого правочину є неприпустимим.

У даному разі податковим органом не доведено факту укладення відповідачем правочинів виключно з метою побудови механізму ухилення від оподаткування. Фактично на обгрунтування позовних вимог ДПІ посилається на порушення у сфері оподаткування, допущені контрагентами Підприємства. За відсутності доказів змови відповідача та його постачальників, узгодженості їх дій для отримання податкових переваг самі по собі такі правопорушення не можуть слугувати доказом недобросовісності Підприємства як платника податків.

Посилання ДПІ на постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя від 15.03.2011 у кримінальній справі № 1-32/11такою обгрунтовано не були взяті судами до уваги. Адже цією постановою кваліфіковано дії ОСОБА_1 (директора Підприємства) за статтею 367 Кримінального кодексу Уркаїни (службова недбалість) та звільнено його від покаранання на підставі Закону України «Про амністію».

У цій постанові зазначено, що фінансово-господарська діяльність здійснювалася від імені Підприємства невстановленими особами з викривленням даних податкового обліку відповідача (шляхом, зокрема, завищення податкового кредиту).

Втім, по-перше, зазначені обставини не є обов'язковими для адміністративного суду з огляду на визначені у статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України межі преюдиції. По-друге ж, відповідні обставини (у разі їх доведеності податковим органом) можуть свідчити про правопорушення, допущені Підприємством у сфері податкового права, однак не є доказом нікчемності усіх укладених відповідачем правочинів.

А відтак суди цілком правомірно зазначили про відсутність підстав для застосування до відповідача заходів відповідальності за вчинення правочину, що порушує публічний порядок, та об'єктивно відмовили у позові.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу державної податкової інспекції в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 22.07.2011 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 24.01.2012 у справі № 2а-8768/6/0170 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько